— Пане раднику, дозвольте доповісти про те, що від статуї Свободи одержано листа!
— Лист від статуї Свободи?—меланхолійно перепитав радник, погладжуючи селянські вуса.
— Статуя Свободи в своєму листі заявляє, що має намір покінчити самогубством!
— Невже ви не розумієте,— з батьківською докірливістю сказав представник адміністрації,— що розмова з яблунівським колгоспником для мене важливіша, ніж самогубство статуї Свободи?
Працівник спецслужби зник за кущами китайської троянди, наче джин у глекові факіра.
— Буває, всякі права в нас порушують,— провадив далі Хома.— Іноді, дивишся, повстають козли, задеруть хвости і біжать у лози. А то, трапляється, чужого теляти не хочуть до свого городу пускати. А хтось хитрий намагається чуже вухо гризти, бо свого не дістане.
— Так, так, Хомо,— зрадів почутому радник.— А спершу казав Хома — нічого нема! Мовляв, ні хух'у ні духу, нема об що рук зачепити. А ще які трапляються порушення прав людини в колгоспі "Барвінок"?
— Не без того, щоб пішли наші в толоку. Хто великого не бачив, той малому дивується. Гірко доводиться тим, хто в чужій пасіці хоче бджоли розвести.
— Значить, чужа хата — велика досада,— резюмував радник.— А ще які порушення прав?
— Та багато, всіх і не перелічиш,— зітхнув старший куди пошлють, дивуючись із чужої цікавості.— Дехто сподівається — як буде живий, то буде й ситий. Дехто живе, як сорока, хто йде — сполохне. Дехто своє життя проживе, як у ступі стовче: ні смаку, ні знаку.
— Атож, ні смаку, ні знаку,— втішився представник вашінгтонської адміністрації з такого порушення прав людини в далекій Яблунівці, яка йому пекла й боліла, бо на тому подільському селі світ клином зійшовся.
Хома, щоб догодити радникові, згадував:
— А то залізе баба у нерет — ні назад, ні вперед.
— Так безнадійно? —посмутнів представник адміністрації.— Хоч круть-верть, хоч верть-круть?
— Еге ж... А то потратить кум силу й спускається на дно.
— Хоч і в прірву? — зблід од жалю й співчуття радник.
— А як страждають ті, в кого вище лоба очі не ростуть! А чи ті, що через голову ніяк штанів не скинуть! А як трудно отим, що моляться богу — чорт гнівається, годять чортові — богові невгодно! Багато всяких порушень, пане раднику, й не тільки серед людей.
Вони розмовляли на березі річки, що хлюпотіла синьою хвилею так, як вода хлюпотить і в Яблунівці. І тут із-за китайського мандаринового дерева появився працівник спец— служби. Від двох попередніх цей відрізнявся тим, що мав хижацький погляд шакала, а не вовка чи гієни. Клацнувши закаблуками, витягнувся, як радіощогла шпигуна-супутника, й мовив:
— Дозвольте доповісти, пане раднику, що до "Щоденного розвідувального зведення для президента" вкралась прикра помилка. Замах на голову Організації Об’єднаних Націй Курта Вальдхайма колишні агенти шахської розвідки САВАК планують провести не о сьомій годині вечора за Грінвічем, а о сьомій годині дванадцять хвилин, коли Курт Вальдхайм...
— Годі!—розгнівано скрикнув радник, і лице його від щирого обурення так розпалилось, що нагадувало перезрілий помаранч.— Прошу не доповідати мені про всякі дрібниці, які інспіруються ЦРУ!
Працівник спецслужби зник за китайським мандариновим деревом, наче недорікуватий вампір, якому несподівано показали осикового хреста, намагаючись тим хрестом пришпилити його до землі.
— Так, ниньки, сидячи вдосвіта в своєму кабінеті, я прочитав у "Щоденному розвідувальному зведенні для президента" про замах на Курта Вальдхайма.— Він поглянув на ручний годинник.— То й що? Замах станеться через десять хвилин, але ж у мене, Хомо, є важливіші справи. Важливіші справи — це ви, Хомо, це щира бесіда з вами... Отже, порушення прав є не тільки серед людей?..
Грибок маслючок, либонь, зрадів, що може відвести душу, що має нагоду самому раднику президента розповісти про болі й страждання, без яких не обходиться у Яблунівці.
— Еге ж, не тільки поміж людей! Свиня у нас бачить небо тільки тоді, як смалять: людям — свято, свині — смерть! Коза не хоче на торг, а якась яблунівська баба на налигач — і силоміць тягне! А то не хочуть кури на весілля, та їх несуть: кому весілля, а курці смерть. Котові жартушки, а миші смертушки. І не до жартів рибі, коли її за зябра зачепили.
— Так, так,— збліднувши, шепотів радник, і вже не гладив свої пишні вуса, а щипав нервово.
— Ще й не таке буває! — не стомлювався згадувати грибок маслючок, бо, видно, на чужині скучив за батьківщиною, потягло на спомини.— Думаєте, у Яблунівці чи по інших селах радий хрін тертушці? Не радий хрін тертушці, а на кожній танцює.
— Який витончений садизм, яка наруга! Це навіть не порушення прав, а єзуїтська інквізиція!
— Ще б пак! — згодився Хома з радником. І нагнувся до чужого вуха, нашіптуючи: — Шу-шу, шу-шу...
— Га?! — мовив радник, немов отой, що на одне вухо глухий, а на друге зовсім не чує.
— А то з совою! Хоч пень об сову, хоч сову об пень! —
уже голосніше виповів грибок маслючок.
— А все сові лихо?! — з жахом здогадався радник, бо трапився Хомі з тямковитих.— І ніхто не заступиться, не роздзвонить на весь світ?
— Може, за рудого бога і за перістих людей роздзвонили б, так що? Нема в нас ні рудого бога, ні перістих людей. Так що дзвоніть ви, пане раднику!
Із-за підстрижених декоративних кущів, які завдяки мистецькій майстерності садівника нагадували поменшену в розмірах китайську стіну, появився працівник спецслуж— би. Уже не погляд вовка, гієни чи шакала подарував він старшому куди пошлють, а погляд доісторичного птеродактиля, що випадково опинився в нашій епосі й несподівано здибався з Хомою. Клацнувши закаблуками, виструнчився, наче лазерний промінь, яким надумали промацувати космос. Але радник не дав йому рота розтулити й слово мовити,— ставши з обличчя якимось неприродно марган— цеворожевим, він закричав:
— Та вже знаю, знаю суть оперативного донесення! Знаю, що п’ятьох агентів ЦРУ на чолі з їхнім шефом спроваджено із Саудівської Аравії геть за те, що тицяли носа в таємниці королівської сім’ї, вивідували, на яку ногу встав король Хусейн, чи чхала за обідом королева, чи їв манну
кашу спадкоємний принц Фахд. Знаю! Та мені зараз важливіша розмова з Хомою, ніж усі провали агентів ЦРУ і ФБР, разом узятих!
Працівник спецлужби зник за китайською стіною декоративних кущів так, наче в антисвіті. Радник нервово посмикав кінчики пишних селянських вусів, викоханих задля зустрічі з грибком маслючком.
— Кажеш, Хомо, немає кому заступитись, кажеш, щоб я роздзвонив на весь світ? — поспитав.
— Так, пане раднику! Роздзвоніть, хай знають, що в Яблунівці можна здибати чоловічину, в якого одна душа в чоботі, друга в животі, а третя по світу. Роздзвоніть про ту бабу, що сердилась на торг, а торг про те не знав. Роздзвоніть також про тих, що за позичений гріш куплять рака, зварять та юшку з’їдять, а рака продадуть і назад гроша віддадуть.
— Так, роздзвоню! — мовив радник, і в голосі забриніла воля, як бринить сталь, що йде на танкову броню.
Грибок маслючок раптом винувато затупцявся на піщаній стежці, сказав:
— Але ж, пане раднику, моя рідна жінка Мартоха позичала мене за породисту телицю спекулянтці Одарці Дармограїсі — й тепер маємо славну корову, а не лихо.
— Дорогий Хомо, це виняток із правила, а взагалі, хто часто міняє, той без штанів ганяє. А тепер, Хомо, гайда до господині і до гостей, бо заждались.
Неквапливо йдучи понад річечкою та розмовляючи про порушення прав людини у Яблунівці, старший куди пошлють із радником наблизились до просторого моріжка, до такої вільної місцинки, за якою вже біліли строгої архітектури корпуси літньої резиденції. А на яскравому смарагдовому моріжку зібралось безліч гостей, щоб пошанувати Хому. Позичений чоловік, несучи в одній руці вудку, а в другій наловлену рибу, спинився в затінку могутньої секвойї, приглядаючись до народу. Лагідно всміхаючись у пишні вуса, радник сказав:
— Пора б уже нам, Хомо, випити по чарці, по парці, та уп’ять по п’ять. Чи не так?
— А я такий чоловік: як візьму, то й вип’ю,— у відповідь усміхнувся грибок маслючок.
— Треба пити чарку до дна, щоб була ще не одна, еге ж? — весело допитувався радник.
— Хто не п’є до дна, той не мислить добра,— відповів Хома.— А хто ж там зібрався у вас?
Пам'ятаєте, як народ проводжав грибка маслючка за океан? Тепер тут, на моріжку біля літньої резиденції, зібралось народу не менше, якщо не більше. В Яблунівці Хому проводжали доярки й телятниці, шофери й трактористи, бригадири й голова колгоспу, бухгалтери й учителі, матері з дітьми, старі баби та діди, навіть каліки, навіть недужі, бо ж їхав Хома не у Велике Вербче, а за океан, бо їхав за океан не хтось, а Хома! А тут, за океаном!..
(Продовження на наступній сторінці)