Тим часом обидва медики вносили пластикові ноші з пораненим ірландським сетером до поліклініки, вже й поріг лікарняного закладу переступили, а шатенка з яблунівським колгоспником квапилися слідом за ними. Тут, у поліклініці, коридори вимощено малахітовою плиткою, стіни облицьовано рожевою кахляною плиткою. Мармурові колони підпирали стелю, розмальовані переважно картинами з життя птахів, звірів і риб. У важких золочених рамах стояли портрети найпородистіших собак усіх мастей, які колись пошанували поліклініку лікуванням своїх болячок. Породисті пацієнти (коллі, доберман-пінчери, боксери, доги, гончаки російські, жорсткошерсті фокстер’єри, спанієлі, пуделі і т. д.) дивилися з картин з величавим філософським спокоєм. Слід, мабуть, додати, що всі картини тут, як і розписи стін та стелі, виконано в строгій реалістичній манері, характерній кращим майстрам минулих епох, ніхто б не помітив ніяких авангардистських збочень,— мабуть, вплинула та обставина, що собаки всіх мастей вельми неприхильно ставились до новомодних віянь у мистецтві, не визнавали предметного живопису, поп-арту й інших псевдопрогресивних течій.
— Отже, місіс,— говорив молодий медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя й окуляри в позолоченій оправі,— ми госпіталізуємо вашого безцінного Чарлі в нашій поліклініці. Ми не сумніваємось у тому, що Чарлі потребує окремої палати, чи не так, місіс? Окрема палата для сетера обійдеться вдвічі дорожче, та чи слід говорити про долари, коли йдеться про здоров’я собаки?!
Палата, куди доставлено скаліченого Чарлі, нагадувала не так лікарняний покій, як номер у фешенебельному готелі. Кроки гасли в м’якому ворсистому килимі, який застеляв усю підлогу. Два телевізори — один навпроти ліжка, а другий вмонтовано в стелю, щоб дивитися з постелі, В кришталевих вазах — орхідеї, левкої, магнолії. В палаті красувалось тільки три картини, проте й невіглас упізнав би в них майстрів європейського Відродження якщо не першої, то другої руки. В палаті панував мікроклімат, який мав сприяти доброму самопочуттю собаки і його швидкому одужанню.
— Вчора з цього номера виписався пойнтер Бен,— мовив лікар, схожий на пуерторіканця.— Він тут лежав із запаленням слизової оболонки гортані.
— Ах, пойнтер Бен! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Вероніки, яка належала внучатій племінниці Дюпона.
— А перед пойнтером Беном у цій палаті лежав російський гончак Кирило, лікувався від пневмонії. Його лікували антибіотиками, які на літаках доставляли з Японії і Франції.
— Ах, гончак Кирило! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Дездемони, яка належала позашлюбному синові племінника князя Голіцина.
— А ще перед гончаком Кирилом тут лежав спанієль Принц Датський, лікувався від епілепсії. За його здоров’я боролись найвидатніші світила медичної науки з Нью— Йорка і Вашінгтона, з Токіо й Парижа. Вдавались також до народної медицини, до голкотерапії. Місіс, можете повірити, це була жахлива картина: голову закинув назад, щелепи стиснув, із пащі в Принца Датського тече рожева слина, сіпаються м’язи тулуба і кінцівок, зіниці широко розплющені!.. Проте з нашої поліклініки Принц Датський виписався здоровшим, ніж чемпіон світу з боксу Кассіус Клей у кращі свої роки.
— Яка прекрасна поліклініка! Які чудові спеціалісти! — захоплювалась шатенка.
— Місіс, можете повірити, що умови для лікування собак тут кращі, ніж у лікарнях для людей.
— Вірю! — Шатенка закочувала під лоба очі кольору недостиглої маніоки.— Це чудово!
Зі сльозами вона розпрощалася із сетером Чарлі, якого вкладав у ліжко медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя м’яких ліній. В темно-карих очах собаки теж блиснули сльози, він тихесенько заскімлив, мочка носа затремтіла. Медик, схожий на пуерторіканця, розповідав у коридорі:
— Місіс, немає такої хвороби, якої б не вилікували спеціалісти нашої поліклініки. Якби, наприклад, ваш сетер Чарлі не був травмований, а заразився чумою...
— Я не хочу, щоб він заразився чумою! — вигукнула шатенка.
— Ну оскаженів...
— Але я не хочу, щоб він скаженів!
— Чи його спіткала хвороба Ауєскі...
— Не хочу ніякого Ауєскі! — істерично скрикнула шатенка.
— Даруйте, місіс, я кажу тільки до прикладу. Гаразд, не будемо згадувати вашого Чарлі. Хай у нього зостається та хвороба, з якою потрапив до поліклініки. Проте майте на увазі, що ми лікуємо від усіх хвороб. Туберкульоз, бруцельоз, сальмонелез, колібактеріоз, правець, ботулізм, лептоспіроз, стригучий лишай, парша!—Медик, схожий на пуерторіканця, з невимовною насолодою називав усі болячки, смакуючи, втішаючись самим звучанням слів, і, либонь, вони впливали на нього, наче наркотики.
Хома з шатенкою зачаровано слухали собачого ескулапа. Зрештою і яблунівський колгоспник, що досі наче язика проковтнув, спромігся на слово:
— А собак, що старі, мов собаки, лікують у вас від старості?
— Проблемам собачої геронтології приділяємо велику увагу. У нас є спеціалісти, котрі лікують собак, які від своєї хати вже не можуть нікуди шкандибати. І тих собак лікуємо, кого зістарили годи і тяжкі пригоди. І тих собак, до кого старість не прийшла з добром, а з кашлем та з горбом.
— А собак, яким старість не радість, а вмирать не хочеться? — поцікавилась шатенка.
— І навіть лікуємо не так старих собак, як давніх!
По коридору ступав маленькими круглими лапами жорсткошерстий фокстер’єр із сірими плямами на білих боках. Клинцювата голова, маленькі й тонкі вуха, коричневі очі, пружна спина, підтягнутий живіт — усе свідчило про міцне генеалогічне древо цього породистого пса.
— Та це ж Макс!—Шатенка впізнала собаку й зраділа, наче найкращому своєму приятелеві.— Торік його фотознімок було вміщено на першій сторінці "Плейбоя"!
— Так, місіс, це й справді Макс, який належить голівудській зірці Мадлен Вудкок. На жаль, місіс, він потрапив до нас із камінням у сечовому пухирі.
— Ах!.. Ах!.. Ах!..— з тяжким жалем вигукнула шатенка.— А як здоров’я Макса сьогодні?
— Операція пройшла успішно, її виконували під місцевою анестезією. На жаль, Мадлен Вудкок довго не згоджувалась на операцію, жаліла свого улюбленого фокстер’єра, сподіваючись вилікувати грілками, клізмами та свічками з беладонною...
— Ах, бідний Макс!.. Ах, незрівнянний Макс!..— побивалась чула шатенка над чужою собачою долею.— А як часто у вас дозволяється побачення з пацієнтами?
— Навідуйтесь у будь-яку пору дня і ночі.
На цьому вони розлучилися з чемним працівником швидкої медичної допомоги для собак.
У дворі поліклініки, накритому згори штучним прозорим куполом, віяв штучний прозорий вітер, гнаний замаскованими серед тропічних дерев потужними кондиціонерами. Назустріч шатенці й Хомі йшов здоровань-санітар, несучи на руках гладкошерсту таксу. Такса, мабуть, хворіла на ожиріння, бо її шкіра обернулась на клубок товстих складок, які надавали їй вигляду потвори.
— О, такса Ліліан! — вигукнула екзальтована шатенка.— Фотознімок Ліліан торік прикрашав першу сторінку журналу "Лайф". Її хазяїн — це знаменитий мафіозі Коменчіні з Лонг-Біча...
Й тут із дверей поліклініки вискочив огнистий доберман-пінчер, а слідом за ним — лікарі, котрі намагалися зловити пса. Кожен із них кричав не своїм голосом:
— Рятуйтесь, він скажений!.. Рятуйтесь, він скажений!
Шатенку як вітром змело з двору. Хома побіг у протилежний від неї бік, потерпаючи, щоб його в Америці не покусали. Бо коли покусають, то він не зможе лікуватись навіть у собачій поліклініці, адже в нього нема стільки доларів на лікування, скільки в американських собак, а трудоднями своїми колгоспними тут не розплатишся, не приймуть. Старший куди пошлють щодуху чухрав і шепотів:
"Мартохо-заступнице, оборони й заступи від заокеанського сказу, оборони й заступи!"
РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ,
де йдеться про нову зустріч із основоположником естетики рухомого живопису і, зокрема, наголошується на великому значенні внутрішніх резервів для мистецтва
Після чергового телезв’язку з Америкою мені знову запраглося зустрітись у сільському Будинку культури з бородатим генієм мотовила, зодягненим у джинсовий костюм. Ви ще не забули, як під час нашої останньої зустрічі він проповідував ідею, що в комбайна все має бути прекрасним — і застережний клапан, і балансирна балка, і масляний резервуар, і гідравлічна система? Ви ще не забули, як під час цього прекрасного монологу в мене почався приступ зубного болю, як у голові зазвучали саксофон, тромбон, труба, гавайська гітара, банджо, скрипка, віолончель, контрабас, творячи меланхолійний блюз американських негрів? І, зрештою, ви ще не забули, що саме після останніх відвідин Будинку культури започаткувались мої радіобіологічні й телебіологічні здібності, завдяки яким я часто бачив Америку й Хому в Америці?
(Продовження на наступній сторінці)