Й мені, враженому монументальною величчю осягнутої картини, внутрішнім зором пощастило побачити її в багатьох подробицях. Бо уявилось, як усі обійстя й городи в Яблунівці, сади й левади, вулиці й завулки, ставки та болітця, ярочки та байраки зараз усім рослинним розмаїттям танцюють старовинну павану!
Жимолость, гіркоштап, живокіст, очиток, перстач, біла глуха кропива, воловик, люцерна, подорожник, шавлія, чебрець, мак, гірчак, портулак, свербіжниця, розрив-трава, буркун, гірчиця, звіробій, материнка, дягель, еспарцет, волошки, верес, цикорій, шафран, вовчі ягоди, брусниця, чебрець, дудник, чистець, комонник, золотушник!.. Хто б зумів зібрати такий оркестр народних інструментів, кому до снаги звести докупи стільки індивідуальностей, щоб вони водночас склали танцювальний ансамбль! Оркестровка! Пластика рухів! Чи здогадується Хома, котрий зараз летить у небі, що твориться на землі яблунівській на його честь? А либонь, і знає, і чує, ще й приспівує в літаку: "Нуте, хлопці, нуте всі! Нуте погуляйте! Одні скачте, другі плачте, а треті співайте. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Мене жінка у дорогу нарядила паном: сорочечка по коліна, підв’язана валом. Ду-ду-ду, ДУ-ДУ-ДУ, уродивсь я на біду!.. Ти отам, я отут, а хто ж із нас дома? А хто у нас порубає солому на дрова? Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Оженюся в Америці, буду панувати, жінка стане свиней пасти, а я заганяти.
Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.."
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,
де оповідається про першу зустріч Мартохи я лебедем і про той чорний людський поговір, що приписав жінці любов до красивого птаха, а також висловлюється підозра, що яблунівська молодиця здатна восени полетіти до вирію разом із лебедями
Бачили б ви Мартоху другодні, коли Хома з великої охоти і з дурного розуму загримів до Америки!
Всує не станемо знову згадувати "Слово о полку Ігоревім", та куди тій княгині Ярославні з її княжою журбою проти сучасної яблунівської молодиці та її великої журби! Коли вранці плентала по селу, то здавалось, що то якась похмура журба теліпається за іншою журбою, що вже й зникла за околицею. Ноги не йшли, а дибцяли, як могли б дибцяти двоє сиріт без роду, без племені, без привіту та без совіту. Очі були такі сумні й самотні, немов із хмари повипадали, і в них — тільки й рідні, що постоли одні, тільки й рідні, що в Києві Химка. Звісно, що брови над такими запечаленими очима теж не грали радістю, а наче згадували отих предків, що померли з редьки.
При живому Хомі, котрий у цю годину чи то навздогін за сонцем іще летів, чи то сонце навздогін за Хомою квапилося, стала Мартоха на вдовицю схожа. Зосталась у Яблунівці, як у полі вітер. Боячись, що тепер у неї плакана доля, що тепер її і кури заклюють, і не треба умиватись, бо нема з ким цілуватись, Мартоха таки надумала хоч як-небудь порятуватись у своєму горі.
Понад ставом ішла вранці, по росі зернистій, мов горох, аж глядь — білий лебідь дибає назустріч із-поміж шелюги. Ледь переставляє лапи, шию гордо вигинає дудкою, ось-ось, здається, задуднить-заграє та дудка, тільки ж не грає, й очі в лебедя сумні. Такі сумні, мовби він теж сам душею. Мартоха — вітер осиротілий!—до лебедя білого — билинки в лузі! — а той і не думає тікати, й дивиться ж на неї достеменно так, як мала дитина, що своєї матері ніяк не може з могили дочекатись.
— Та тобі хтось крило перебив! — забринів сльозою голос Мартохи, що простягла руку до птаха.— Тому й не тікаєш. Давай занесу до хати, полікую, очуняєш та оклигаєш, а мені розрада...
Пригорнула до грудей лебедя, шепчучи йому слова ласкаві, а птах не виривався, довгою шиєю горнувся до жіночої голови вродливої, де волосся вже де-не-де було посічене зорями сивини. А Мартоха шепотіла й шепотіла, й з того шепоту можна було втямити: "Чорт тридцять пар постолів стоптав, поки таку пару підібрав... Ой за мостом, попід мостом трава зеленіє, за лебедиком біленьким жінка молодіє... Я лебедем затулюсь, затулюсь і нікого не збоюсь, не збоюсь!.."
У хаті змастила поранене крило гусячим смальцем та перев’язала м’якеньким перкалем, щоб загоювалось хутчій, а потім і нагодувати надумала. Нарізала дрібними шматочками м’яса свинячого, кинула перед лебедем — їсть! Дала йому картоплі вареної — розтуляє гарного дзьоба і їсть усмак.
— Ти, видать, поїсти мастак, як і мін Хома! — зраділа Мартоха, ледь відмерзаючи зажуреною душею.— Він ото їсть мою накипчасту і насипчасту страву, боїться, щоб собакам не викинула.
Лебідь, слухаючи, довгим дзьобом клював крихти білого пухкого хліба.
— Що до чого, а до хліба — борщ!—мовила Мартоха.— Ось я тобі всиплю борщу в полумисок, нагодую, Хома поважає борщ... Покуштуй лишень, славний борщ, хоч бинди клади.
Лебідь і від борщу не відмовився, червоним дзьобом заліз у полумисок, Мартоха зраділа:
— З таким самим апетитом і Хома їсть! Але ж борщ без каші удовець, а каша без борщу удова, то я тобі, лебедику, й каші насиплю, бо каша —— рідна мати наша.
Лебідь, звісно, скуштував і каші, бо чом не скуштувати в такої гостинної хазяйки.
— Я не з тих, лебедику, що шкода й лою на лемішку, я не замішаю тобі, та віддам свині, покуштуй ось маторжаників, покуштуй ячне і прийми за вдячне, хай буде тобі ні кисло, ні прісно.
Лебідь не сваволився — він був не з тих птахів, які від усього відмовляються, мов стара дівка від гарного жениха. Він не командував у чужій хаті: сип борщ, клади кашу, подай пить. Лебідь зі статечністю, якою лебеді славляться по світах, споживав усі наїдки, якими частувала Мартоха, а наїдків, звісно, після великого випроводжання Хоми зосталось ой як багато, вистачило б на лебедину зграю! І, видно, цей лебідь зі скаліченим крилом знався на людських стравах, особливо ж — на варениках. їв би й такі-сякі вареники, бо вони ж кращі варениць, а тут же поставила Мартоха вареники, сметаною не збавлені, які, звісно, слід було їсти, поки не настав піст і вони не повтікали на вербу. За варениками наспіла пора всякої риби, адже лебеді теж неабиякі любителі риби. А Мартоха натішитись не могла птахом:
— Ой як люблю годувати! Бувало, коли Хома сяде до столу, то сало потане і ковбасам лихо стане. А ти, лебедику, видать, із моїм Хомою знався, бо начебто в чоловіка мого натурою вдався, пошкодуєш псові білого хліба, з’їси і дурницю — з маком паляницю!.. Може, і п’єш часом?
Лебідь ствердно клацнув дзьобом і, вигнувши арфою довгу шию, прохально дивився на Мартоху.
— Ха-ха-ха! — засміялась вона, геть відходячи від недавнього туску, від печалі-всеїдниці.— Геть-чисто вдався в мого Хому, котрий пасе червону запаску, щоб запобігти гемонської жіночої ласки... Але ж ти, звісно, п’єш воду в озері, а не оковиту. От би мого Хому привчити до озерної води! Добре, лебедику, що ти не п’яниця, бо чарочка та рюмочка доведуть твою лебедину сім’ю до сумочки.
Мартоха, ставши навколішки посеред хати, долонею гладила сумирного птаха по шиї, проводила пучками по лискучих грудях, по лискучих перах на спині і, заплющуючись, шепотіла надривно:
— Доля послала тебе, лебедику, замість Хоми... Перебите крило загоїться, догляну й вилікую, а ти вже вгамуй мою душу, хай не болить. Будь за Хому, за чоловіка рідного, я тебе й Хомою називатиму, лебедику мій солодкий, втіхо золота, а коли Хома повернеться додому, то чоловіка лебедем кликатиму.
Журба, либонь, так розібрала Мартоху, наче бражка підсвинка на третій день, і вона почувалася захмелілою, ледве язиком повертала, наче він їй повстяний, і слова її здавались п’яними, немов шевці.
Лебідь, вдячний Мартосі за лікування, прихисток і гостину, не пручався в її руках, не уникав обіймів, а теж тулився до жінки ближче, а крилом покаліченим начеб по її голові раз і вдруге провів, пестячи та голублячи. Мартоху від лебединих доторків струмом било, дрожами колотило, й вона шепотіла:
— Так тільки Хома голубив у молодості, на смик пере— падався, як довго зі мною не видамся. Ой, правду, мабуть, і серед птахів таку кажуть: хто милий, той красен, як у небі місяць ясен!
Так гомоніла Мартоха з лебедем, годуючи птаха, з біди виручаючи, до зболеного серця пригортаючи. Але ж село за всіх часів є село. І тоді, коли, траплялось, покрадуть яйця — було двоє, а ставало троє. І пізніше — коли жив паламар, а його діти паламаренята перепаламарились. А також за всіх царів за Хмеля, коли була людей жменя; за Митрохи, коли було людей трохи; за Панька, як була земля тонка; за Горошка, як луб’яне небо було, а шкуратяні гроші ходили. А також за Юрія о цій порі, коли свистів рак на оборі...
(Продовження на наступній сторінці)