Яблунівський люд нетямовито переглядався — кому ж це Настя зичить якщо не гнилої колоди, то осичини, як не халепи, то греця в діжі, як не баньок сліпих, то безголов’я? А вона чесала-рубала, сікла-стригла, пекла-смажила з трибуни так, наче то сам демон із пекла видерся на грішну землю, запопав собі сцену в яблунівському Будинку культури й проповідує, наче святий із церковного амвона... І вже перегодя стали розуміти, кого бичує Настя, кого батожить, кого канчуками й гарапниками свого красномовства нещадно карає. Бо не далеких і чужих мерзила й паплюжила, а яблунівських-таки. Отих, виявляється, хто живе з десятої чарки, у кого в горлі клекотить з ранку й до вечора, бо з чайної не вилазить. Отих, у кого сім п’ятниць на тиждень, хто на гріш вип’є, а на карбованець репетує, хто до кужеля нездужає, а до чарочки одужає... Входячи в раж, пасіюючи, дедалі ширше розперізуючись, буфетниця Настя у своєму несамовитому шаленстві геть, либонь, берега пустилась, бо не навмання говорила, а й п’яниць по іменах називала, а потім на сцені стала показувати, як хто, налигавшись по зав’язку, ходить. Та не ходить, а землю носом оре, а ногами скородить, блюваками засіває, а слиною поливає. Шкопертається, валандається, чеберяє, скаче, дрібцює, лізе рачки, любить шкандибачку, біжить, мов рак, летить, як мертва ворона, повзе, як мокре горить. Та ще добре, коли дядько може знайти свої ноги, коли виходить із буфету, а скільки трапляється таких, що навідаються на своїх двох, а потім ніяк не знайдуть їх, то доводиться на чужих іти додому. А хіба мало таких, що навіть не ноги забувають, а голову!
— Я й сама не без гріха, бо така робота,— закінчуючи виступ, сказала буфетниця Настя.— Така робота, що мушу заливати в пельки, бо за це гроші одержую. Та вже коли казати про нові звичаї, то, може, годилося б у нашій чайній готувати чай. Бо всякої хороби нап’єшся в яблунівській чайній, десертної й сухої хороби, білої й зеленої, з зірками й без зірок, тільки чаю нема. Коли говорити за нову культуру, то, може, з чаю і варто починати. А коли воно раз вип’є чаю, та вдруге вип’є чаю, та втретє вип’є чаю, то на ранок похмелятись не стане. А як не стане похмелятись, то, може, привітається по-людському і руку жінці поцілує, правильно тут казав дорогий Діодор Дормидонтович. А питимуть чай, то й робитимуть краще біля землі та біля худоби. І врожаї зростуть, і надої, й поголів’я худоби, і народний добробут.
— Значить, чай — це і є наш великий резерв у піднесенні культури?—озвався з-за столу президії голова колгоспу Дим. і
— Бо таки чай! Я, може, довго мовчала, та правду мушу сказати, бо мені теж болить. Якби таку спеціальну постанову прийняли про чай, та якби громадськість стала боротися з тими, що не п’ють чаю, та якби викорінювала, випікала залізом, викорчовувала,— тоді б ми сьогодні були не тут, де оце сидимо, а далеко попереду, ген-ген за обріями.
— Де саме? — насторожився Дим.
— За обріями!—не зреклася своїх правдивих слів буфетниця Настя, сходячи з трибуни.
— Товариші! —спробував голова колгоспу кермо зборів узяти до своїх рук.— Активна критика свідчить про наше моральне здоров’я, про те, що коли ми хочемо одужати, то в труну лягати не станемо. Наша артіль молода за духом, не скажеш, що в неї сто немощі", як у ста баб. Але, крім критики, потрібні ділові поради: які нові звичаї запроваджувати, які нові традиції утверджувати? Чи, може, стару традицію так перелицювати на новий лад, щоб вона стала мов сімнадцятка?
Посипались пропозиції. Хтось запропонував організувати в Яблунівці гурток скелелазів. Мовляв, молодь радо подалася б до того гуртка, та й старші за віком і навіть літні не захотіли б відстати від молоді, теж приєдналися б до їхнього гурту. Альпінізм загартовує не тільки тіло, а й дух, а вже із загартованим духом можна впоратися з будь— якою роботою коло худоби чи коло землі. Чийсь скептичний голос зауважив, що не тільки на околицях Яблунівки, а й по довколишніх селах немає гір, де могли б підвищувати майстерність альпіністи, та самотній скептичний голос потонув у гаморі оптимістів. Оптимісти мріяли про сходження не тільки на Говерлу, а й на Джомолунгму.
Глибоке враження на всіх справив виступ листоноші Федора Горбатюка, що зійшов на трибуну з поштарською сумкою. Листоноша говорив, виставивши перед собою руки й стискуючи кулаки,— так наче витискував воду із кожного слова, перш ніж мовити.
— З кожним роком у нас більшає та більшає свят. Є свята для хіміків і металургів, для шахтарів і рибалок, для вчителів і льотчиків, для моряків і танкістів. Скоро вже не стане жодного буденного дня, тільки святкові, і весь рік стане святом від першого січня до тридцять першого грудня... Добре це чи погано? Авжеж, добре. То десь люди працюють і навіть у неділю не мають відпочинку, а в нас і під час роботи відпочивають і тільки те й роблять, що святкують. У мене є пропозиція! Пропоную в нашому колгоспі організувати день мрійника!
Послухали б, якими аргументами сипав Федір Горбатюк на підтримку своєї пропозиції! Мовляв, поки що в Яблунівці кожен мріє, як йому бог на душу покладе, до того ж мріють в індивідуальному порядку, мріють про що завгодно і, може, не завжди в інтересах колгоспу чи сільради. Отож годилося б і тут навести лад, навіть обговорити й затвердити план мрій. Такий план можна скласти як для всієї артілі, так і для кожного колгоспника зокрема.
Пропозицію листоноші ніхто не підтримав і не відкинув. День мрійника, гм... Начебто задум не позбавлений сміливості, потай міркували Яблунівці, але ж чому б тоді не запровадити День доброго настрою чи Тиждень поліпшених стосунків із тещею, День сміху чи Місяць золотої журби? Авжеж, годилося б навести лад в індивідуальному мрійництві, але з цією ініціативою, либонь, не слід вискакувати попереду інших, бо можна потім клопоту не обібратись.
Бурхливу реакцію викликала пропозиція одного болільника: футбольну техніку застосувати на збиранні цукрових буряків. Либонь, болільник цей був напідпитку, бо орудував язиком, як безногий протезом. Яку футбольну техніку, як застосувати? Хіба в футболі є збиральні комбайни? Болільник молов мелуна, кажучи, що система дубль— ве на плантації дала б кращі результати, ніж система з одним нападаючим. А ще більших успіхів можна сягнути, коли вся команда виступатиме в ролі форвардів, коли кожен доможеться майстерності Кігана, Бекенбауера чи Блохіна. Авжеж, найкраще для колгоспу було б, якби на бурякових плантаціях зростали такі віртуози своєї справи, як "чорна перлина", як "король футбола" Пеле, проте Пеле народжуються не в кожному столітті і не в кожній державі. Іще плутано й не зовсім розбірливо цей болільник говорив про астрономічні рахунки, яких можна було б домагатись на яблунівських плантаціях, про введення ліміту на нічийні рахунки (цей захід підвищив би темпи збирання буряків і вчасне транспортування цінної сировини на цукрові заводи), він також говорив про необхідність наукового підходу до тренування і гри, проте цього болільника слухали без належної уваги, і він, зовсім заплутавшись у своїх пропозиціях, безславно зійшов зі сцени.
Христя Борозенна, знатна доярка (котра, як ви не забули, свого синка назвала Хомою Хомовичем, а потім уже мусила переписувати на Хому Трохимовича, на честь рідного батька), стала не за трибуною, а перед трибуною. Перебираючи пальцями ріжок тернової хустки, вона говорила з ніяковим усміхом, чи то в сонця позиченим, чи то солов’ями навороженим.
— От записують за дитиною хрещеного батька і хрещену матір. Так у народі споконвіку велось і ведеться, А чому б не запровадити в нашому селі новий звичай —— за хрещеного батька записувати, скажімо, колгосп "Барвінок", а за хрещену матір — яблунівську середню школу?
Сказала — й потонула серед яблунівського жіноцтва, а після її виступу зчинилась веремія. Гаразд, запишуть у сільраді за хрещеного батька не дядька Василя чи дядька Демида, а колгосп "Барвінок", запишуть хрещеною матір’ю яблунівську середню школу. То й що? Кум до куми, як відомо, й клинці підбиває, й женихається, й горілки не цурається, а колгосп що? Колгосп — не дядько, в нього нема лудженої горлянки, щоб пити без просипу. Гай-гай, коли послухати Христю Борозенну, то можна дитині записувати хрещеним батьком міст Патона й завод "Арсенал", трикотажну фабрику імені Рози Люксембург і товариство сліпих, театр імені Івана Франка і комбінат друку "Радянська Україна". А хрещеною матір’ю — оперету й Організацію Об’єднаних Націй, Дунайську флотилію і Тихоокеанський флот, Київську консерваторію й Одеську філармонію, Спілку художників і кіностудію імені Довженка! Може, Христина пропозиція й розумна, бо розумною жінкою сказана, але квапитися з нею не слід. Хай такий обряд запровадять спершу в області чи в самій столиці, хай накопичиться досвід, а Яблунівка, не барячись, запозичить
і собі. Знайдеться в селі якась кума Ганна, яка матиме за кума Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, і знайдеться якийсь кум Іван, якому замандюриться кумуватися з Організацією африканських країн!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому, між іншим, висловлюється сумнівний здогад, що година веселого сміху може бути корисніша для людського здоров'я, ніж глечик сметани
Хоча й гаряче, мов окріп у горщику, зібрання ще не закінчилось, однак ми почнемо новий розділ, цілком присвячений виступу Хоми Прищепи. Окремим розділом хочеться підкреслити як шанобливе ставлення автора і яблунівців до славного співвітчизника і земляка, так і вагомість усього того, що казав, наче виважував на крамничних вагах-тарелях, той, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов.
(Продовження на наступній сторінці)