— Отам Гітлер, за бузиною?
— Еге, за кущем бузини, ховається в кропиві. Стріляй, щоб не втік. Ось так цілься, ось так натискай... Тільки хутчій, щоб не втік!
Варка заплющилась, натисла гачок — і, коли в руці гримнуло, сахнулась постаттю назад.
— Ура! — закричав Блажчук, кидаючись до куща бузини.— Вбила, вбила!
В нападі дикої радості обоє тупцялись по високій траві, толочили кропиву, наче й справді товклись ногами на трупі ненависного ворога.
— Отак здихай, навіть заривати в землю не будемо!
— Хай тебе черви сточать, хай ти зогниєш без сліду!
Вірячи, що розправилися з ворогом, вони трохи заспокоїтись і лише тоді згадали за сорочаче гніздо, яке хотіли подивитись.
— Хай уже завтра!—схаменулась дівчина.— Смеркає, пора гнати худобу в село.
Зблякла сонячна повінь затопила ліс, що дихав вечірньою прохолодою, й через хвилі цієї повені чередники заквапились до худоби...
Коли вночі Юрко переступив хатній поріг, то мати на нього чекала лиха, наче грозова хмара. Вироблена в ланці, тінню човпіла на лежанці й жебоніла тихим голосом польової бадилини, якою колише вітер:
— І де ти взявся на мою голову такий душогуб? І справді заповзявся мене разом із собою звести зі світу? Пішла я до гнізда курячого, дай, думаю, заберу яйця, бо кілька день не навідувалась, а зозуляста ж добре несеться, чубарочка теж сокоче з ранку до вечора. Беру яйце, аж чую, щось там у гнізді, під соломою, лежить. Мацаю — дві гранати підмощено, хай тобі трясця.
Блажчук мовчки роздягається й мимо матері проворно дереться на піч.
— Хіба в Заливанщині не було, що жінка випалила в лежанці не соломою чи картоплинням, а якимись патронами? Хтось заховав у купу палива чи, може, навмисне в лежанку наклав, ось вона й розвела вогонь, готувала їсти. Діти її в городі порались, копали чи садили, тут у хаті й почало стріляти і рватись, діти бігом до хати, вскакують, бачать: лежить їхня мати в крові на долівці, а лежанку геть поруйнувало. Отак зготувала їсти...
Мати квилить, бідкається, зітхає. Блажчук, винуватий, лежить мовчки, міркує щось і геть перегодя озивається:
— Мамо, то, може, мені в прийми пристати? Не озивається мати. Почула чи не почула?
— До кого ж ти мітиш у прийми?— невдовзі долинає з лежанки.
— Чи я знаю?
— А не знаєш, то чого кажеш?
— Говорять, начебто Мотря Відірвикожуха приймає до себе.
— Як приймає?
— Ну, сьогодні одного, а завтра другого.
— То ти теж такий, щоб пристати на один день? — сердиться мати.— Замолодий ти для Мотрі, а Мотря застара для тебе.
— Потім можна б молодшу нагледіти,— розсудливо міркує син. І додає згодом:—А на осінь пішов би в колгосп до биків чи до коней.
— До школи б тобі, далі вчитись треба...
— Та вже хай моя школа біля землі буде.
— Таке говориш... Якби вернувся батько й почув — ременя не пошкодував би.
Але батько не вернувся з фронту й не почує, десь і ремінь його солдатський зотліває без діла в братській могилі...
Ранок, мати збирається в ланку на буряки, закутується білою хустиною по самісінькі очі барвінкові, щоб сонце не насмажило голову.
— Дивися ж,— наказує,— не тягни додому ніякого залізяччя.— І, подобрішавши поглядом, сміється:— Бач, у прийми надумався до Мотрі Відірвикожуха!
— А що?— поважно мовить син.— Менше клопоту вам було б... Ще ви, мамо, не старі, знайшли б якогось дядька, щоб помагав... Знайдете, як я відділюсь.
— Чи мені дядьки чужі потрібні?
— Діло хазяйське,— розсудливо міркує син.
Крадькома від матері сховавши за пазуху німецький пістолет, Блажчук іде на вигін до худоби. Лунко гримить гарапник, розсікаючи кропиву, блекоту, щирицю, збиваючи з листя краплисті вихори свіжої роси. Гарапник попереджає про наближення пастуха, й жінки біля комори вже починають назустріч йому займати череду. До порожньої торби тицяють хто що — і пиріжок, і цілушку хліба, й варене яйце. А тітка Македониха, стрівши біля свого обійстя, простягає згорток:
— Штани візьми... Лишилися з мого Кирила. Вже не вернеться, то, хлопче, доношуй за нього, бо саме рам'я на тобі... Либонь, доводиться багато побігати за рябою?.. Скажена...
— А не великі?— щасливий, бере штани.— Здається, великі.
— Хіба не виростеш? Рости й носи на здоров'я, бо нема тобі в чому й парубкувати. В таких штанях хоч ниньки гайда и приймаки.
Дивина, й тітка Македониха теж говорить за прийми!
Жене худобу в поле, а весь час думає про ті штани, більш ні про що! В полі пірнає в будяки і, зігнувшися, стягує з себе старі, подерті, натомість зодягає подаровані штани — й тоне, бо сягають мало не до вух. Підкочує холоші, підперізується паском І, сховавши стару вдягачку до торби, вибігає на шлях.
До самого пасовиська хлопці тільки й балакають про ту несподівану обнову.
Ген і ліс темніє, ген і крило збитого німецького літака стримить. Сьогодні хлопцям теж кортить розкласти вогнище, бо дехто прихопив із собою патронів та капсулів, то чом не постріляти. Худоба розбродиться пасовиськом, і в цей час рябу, видно, кусає якийсь ґедзь, бо трубою задерла хвоста, бо круті роги наставила проти польового вітерцю — і вже, дивись, по-тюпачила до лісу, вже погримкотіла ратицями.
Блажчук, полишивши чередників, погнався слідом. Та й чом би не погнатись, коли за норовливу рябу свою подарувала тітка Македониха штани вбитого на фронті чоловіка.
Ряба, як і вчора, добігши до радавської худоби, нагнула морду й стала скубти траву.
— Ох ти ж, фашистська окупантка!—вилаявся Юрко.— Ану гайда назад!
Радавські пастухи, помітивши чужого, позводились назустріч. Хтось узяв батога, хтось підняв дрючка з землі. Були і похмурі й недобрі. Тоді Блажчук зупинився й сягнув рукою за пазуху Радавські застерегли той рух і позастигали в очікувальних позах.
Блажчук і далі погрозливо тримав руку за пазухою, ладний у будь-яку хвилю вихопити пістолет. Розхристаний, у широчезних штанях, з рішучим виразом на смаглому, татаркуватому обличчі, ні 11 пробуджував страх. Якби злякався, якби кинувся навтікача — тоді б радавські відчули свою силу, свою зверхність.
А так погрозливо стояли — черідка радавських проти одного черепашинецького.
Й тут на узліссі показався гнідий кінь, верхи на коні їхала Парка. Враз ударила босими ногами гнідого коня в боки, ще віддалік закричала:
— Не треба! Не треба!
Мабуть, вона теж побачила, що Блажчук засунув руку за пазуху, і зрозуміла, що означає той рух. Дівчина злякалась так, наче на пасовиську вже когось убито, наче вона спізнилась відвести марно пролляту кров.
Сьогодні була без материнської хустки, і світлі її коси скидались на шовковисту, добре витіпану на терниці конопляну пачіску.
— Не бийтеся! — закричала, зупиняючи коня.
— Ніхто не б'ється,— мовив заспокоєний Блажчук, повільно виймаючи руку з-за пазухи.
Радавські, помітивши, що рука порожня, нехотя повсідались долу, поглипуючи спідлоба.
—Дай проїхатись верхи! — мовив Блажчук, кладучи долоню на кінську шию.
— Сідай,— згодилась Варка й посунулась по спині вперед.
За якусь мить хлопець уже сидів у неї за плечима. Кінь переступив із ноги на ногу, й Блажчук лівою рукою обхопив дівчину у стані. Радавські чередники як зачаровані дивились на них.
— Не зваліться в гречку! — крикнув один із них. Радавські чередники зареготали, проте Блажчук не почув
їхнього сміху, бо кінь перейшов на рись, і вони вже скакали до лісу. Варчине ясне волосся світилось, мерехтіло, лоскотало то ніс, то щоку, то чоло, й хлопець мимоволі раз у раз відводив голову.
— В тебе є батько? — у біле, наче капустяний листочок, вухо запитав Блажчук.
— Нема!—гукнула дівчина в ліс, що вже обступав їх обіруч.
— Аде?
— Не вернувся з фронту! Мати є, Дуся...
— А приймака тримаєте?
— Нащо той приймак здався,— відказала дівчина. Й запитала: — Ти хотів стріляти?
— В кого?
— У наших, у радавських.
— Хай би тільки спробували зачепити!
— Тепер вони мені за тебе й ногою не дадуть ступити! Сміятимуться... Вони ж не знають, що ти міг постріляти їх!
— Скажи, що нехай тільки зачеплять!
Кінь моторно ступав поміж дубами, тут ще стриміли з землі кілки, жердини, до яких прив'язано колючий дріт. Блажчук усміхнувся, згадавши вчорашню з матір'ю розмову про те, що приставатиме в прийми до Мотрі Відірвикожуха. Нічна балачка видалась така несправжня! Попереду, низько над кущами, пролетіла сорока і, всівшись на осиці, застрекотала застережливо.
— Мабуть, твоя сорока! — озвалась Варка.
— Ага, впізнала нас обох. Де ж її гніздо? Кажуть, сороки можугь украсти в людей монети, годинники, дзеркальця й сховати її своїх гніздах. Вони люблять, коли блищить.
— Хочеш перевірити її гніздо? Чи нема там золота?
— Золота, може, й не наносила, зате на цьому руйновиську якусь цяцьку знайшла.
— Давай звернемо зі стежки, поїдемо навпрошки. Гнідий кінь ступав поміж дубів, і хлопець із дівчиною раз
(Продовження на наступній сторінці)