— Щось я не пойму це літо,— скаржився якось Кирило своїй жінці.— Якесь воно таке вже тепле, таке погоже, що аж із душі верне.
Жінка не знала, що має на думці чоловік, тому тільки непевно схитувала головою і не обзивалась.
— Той рік яке було літо? Ні тобі з хати вийти, ні врожай обмолотити. Воно хоч і трудно, звісно, але ж не нудно. Тітку Олексючку пам'ятаєш? Така ж була дорідна баба, така кругла, така пиката, а перескакувала калюжу, посковзнулась, упала — через тиждень і поховали.
— Царство небесне...
Ген-ген під осінь переставилась зовсім стара баба. Вона вже так рідко виходила зі своєї хати, що про неї забули — є така чи немає. Кирило, почувши новину, спершу зрадів, а потім, злякавшися своєї радості, перехрестився. Бо що не кажіть, а горе є горе — твоє воно чи чуже, велике чи маленьке. Спершу хотів навідати покійницю, та передумав. Ото нехай спочатку до нього прийдуть бабині родичі або сусіди, нехай він з копачами (а хто в них за копачів — брати Сядристі, вже старі обоє, а все життя тільки те й роблять, що копають) своє діло доведе до пуття, потім уже... Розмірковував, де б це ту могилу копати. Баба, звісно, людина, але ж... непомітна, зовсім нікчемна, так наче її й не було. Можна будь-де поховати, в якомусь закутку глухому,— там їй лежатиметься спокійно, ніхто не заважатиме.
Проте чомусь не йшли по нього, і настрій у Кирила став підупадати. Щоб трохи заспокоїтись та розважитись, .перейшов свій город і ступив на цвинтар — тут завжди почувався як на власному обійсті. Тільки-но шанобливо схилив голову біля Дениса Потаповича й зразу ж підвів її — як завмер: неподалік лежала на траві свіжа земля, а брати Сядристі стояли в ямі вже по пояс.
— Господи поможи,— мовив, не знаючи, що слід у таких випадках казати.— Це на кого ви копаєте? На бабу?
— На бабу,— відповів молодший Сядристий, і обидва вони випростались, пильно дивлячись на Кирила. Молодший був розповнілий, з одвислими губами, а старший — щупленький, з випнутими вилицями — виглядав проти нього хлоп'яком.
— Як же це?.. Бумажка з лікарні є?
— Показували...
— Що ж там стояло? По закону? Печатку бачили?
— Бачили.
Кирило обійшов навколо ями й запитав ображено:
— А мене ж чому не покликали?
— Та думали, що самі нас побачите й прийдете,— просто відповіли Сядристі.— Ви ж не за горами, а через город.
Відповідь трохи заспокоїла Кирила, отже, про нього не забули, сподівались, що сам прийде.
— А хто сказав, щоб тут копали?
— Родичі просили, щоб коло діда.— І молодший показав заступом на зарослий горбок.
— У всьому має бути лад,— вкрадливо почав Кирило.— Хіба можна копати хтозна-де? Там, де слід,— там і копати. А то ж так усе на світі переплутається.— Він поглянув на могилу Дениса Потаповича.— Було б зайти до мене, подумали б...
— Таж дід осьдечки лежить,— і молодший знову тицьнув заступом у бік горбка.
— Дід, звісно, лежить, та хіба старій тепер не однаково, біля кого упокоїтись?
А далі в Кирила все велось так, як слід. До нього приходили, з ним радились, він завжди мав чесно зароблену чарку. Й хоч пити любив не дуже, проте не відмовлявся, бо чого ж мало пропадати. Поступово він поповнів, очі заплили сальцем, став благовидний, аж наче лагідний. Хіба що погляд іноді так зблискував, ніби в зіницях отрута вистоювалась. Траву на цвинтарі жінка де серпом вижинала, а де він сам косою скосив у цьому році — й не пішло добро мимо рук. У наступному році так само. Й дітлахів од вишень одганяв, бо навіщо сіно витоптувати. А коли могилу свіжу копали, то жаль його брав: збавляли хоч і малий клин паші, а таки збавляли!
Син Кирилів робив у райцентрі на паровозоремонтному заводі, то навчився там виготовляти оградки. Спершу ті оградки виходили в нього абиякі, та згодом наловчився. Стояли вони в Кирила на подвір'ї, галуззям прикриті, й він оддавав їх не тільки добрим людям, а й за добру плату. А якщо поважав кого, то — ще до живого — приходив і казав:
— Маю гарну оградку...
— Нащо ж вона мені? — дивувався чоловік.
— Та візьміть, бо не завжди ж такі трапляються. Сьогодні лежить, а завтра з руками відірвуть.
— Що ж, нехай полежить — подорожчає.
— Хотів щось добре для вас ізробити, а ви...
Одна оградка в Кирила була по-справжньому гарна.
Подумав навіть, чи не для себе лишити. Й хоча мав серце черстве, та захотілось щось добре для брата Лавра зробити. З Лавром вони чи то посварились, чи щось не поділили колись і давненько не розмовляли. Чому б не помиритись, ось і подарунок є. Одвіз братові оградку, а що не застав його дома, то в повітці залишив. Радів: ото несподіванка для Лавра буде!
А ввечері прийшов розлючений Лавро. Припер ту оградку на своїх широких плечах, кинув нею об землю, наче лихом.
Вражений Кирило дивився на те з вікна, потім, вискочив надвір — тільки очима блимає, а сказати нічого не в силі.
— Ти заховав у повітці? — запитав брат.
Кирило дивився на нього як на прокаженого.
— Твоя робота? — насідав Лавро.— Ти що, надумав заховати її від когось?
— Подарував же тобі,— нарешті спромігся на слово.
Лавро спершу скривився, далі всміхнувся. А що було не весело, то зразу ж і закричав:
— Подаруй її самому собі! Жінці своїй подаруй!
— Другий би подякував, а ти... З чужим завжди порозумієшся, а своє тільки в очі плюне.
— Якби я плюнув на тебе, то довіку не втерся б.
— Отака віддяка,— скрушно крутив головою Кирило.— Та якби я знав... Та якби мені хтось подарував, я б розцілував його. Лавре, Лавре, не вовки ж ми, а люди.
Лавро вже трохи заспокоївся, не кричав, а говорив розважливо:
— Й шкода, що не вовки, бо якби ти вовком був, то не зробив би так!
— Авжеж, не зробив,— не розумів його Кирило.
— Тьху,— спересердя плюнув брат і пішов з обійстя. За ворітьми спинився на хвилю й кинув:— Ти ж не догадався віддати її комусь іншому!
"Повернув, що не хоче віддячувати. Але ж і не хоче, щоб я віддав кому-небудь. Либонь, надіється, що йому-таки знову дістанеться. Е-е, був Лавро скупердяєм, таким і лишився. Він із своєї кишені ніколи нічого не витяг і не віддав. Це тільки я такий дурень на всю сім'ю вдався, інші розумніші й спритніші".
А що, як Лаврові на зло взяти й віддати оградку? Просто так, ні за що. Звісно, чуже хоч спасибі скаже, не те що рідний брат. Перебирав у пам'яті добрих знайомих, та як не порпався в її закапелках — ні на кому не міг спинитись. Бо той хоч і непоганий чоловік, а що доброго йому, Кирилові, зробив? Нічого. І небіж нібито приязний та усмішливий завжди, а не покликав, коли родини третього сина справляв. Кажуть, наче нікого не кликав, самі посходились, та вже кого-кого, а його мусив би запросити.
Так і зосталась оградка на обійсті, аж поки віддав її комусь за чималі гроші...
Якось голова сільради йшов мимо обійстя, і Кирило закликав його до хати. Гість мав звичку всміхатися, коли треба й не треба, тож, ступивши через поріг, усміхнувся. В хаті було напівтемно — вишні, що росли під вікнами, ледь пропускали світло. На стінах висіли паперові килимки, на яких синіли озерцята з білими лебедями, а побіля лебедів — човни, і в човнах хлопці й дівчата з круглими очима.
— Хоч би подивився, як живу,— мовив Кирило й рукою махнув.
— Живете добре.
— Хвалити господа, не жалуюсь. Тепер ніхто не жалується...
Гість чимало наслухався різної різноти про Кирила, та й сам уже знав його трохи, а тому, сівши й ще раз оглянувшись по кутках, запитав:
— Маєте щось до мене?
— Мати, звісно, не маю, а побалакати знайшлось би про що...
— А саме?
— От скажи, ти пам'ятаєш, яке наше село було в сорок п'ятому году?
— Пам'ятаю. Самі бовдури, мазанки, землянки...
— Я не за те. Я за те, що перше хати до ставу доходили, а тепер і за ставом скільки. А з Ковалишиного кутка? Те саме. Розпухає село, як тісто. А скільки ставиться! Вже на ладан дихає, а береться нову хату зводити. Й не для дітей, не для внуків, а для себе! Розбестився народ, бо нема ні голоду, ні мору.
Гість тільки всміхався. Кирило провадив далі:
— Коли голод — кепсько, а коли об'їдаються од пуза — хіба краще? Народ запливає салом, від того дурнішає, а скільки байдужості в нього? Усі байдужі стають, бо ситі. Голодний на різні видумки он який гострий, він що завгодно вчворить, а ситий? От ти мені скажи, на що він удатний? Тільки лежати й живіт чухати... Ну ти скажи!
— Ви, дядьку, мор накликаєте, чи що?
— Я накликаю мор? Господи збав!
— Що ж ви хочете?
— А нічого! Нічого я не хочу. Тільки так...
— Дивний ви чоловік. Сьогодні у вас одне, завтра — друге... А от ви хіба голодний?
— Бог милував.
— Отож-то й воно... Чого кликали? — Гість перестав усміхатись.
— Село росте, людей більшає, а цвинтар який був, такий і зостався. Як обкопали його, то рів той і не перекопали далі.
— І що ж?
— То чи не прирізали б іще землі трохи, бо скоро й хоронити не буде місця. Хіба що в два поверхи кластимем, як ото люди в місті живуть.
(Продовження на наступній сторінці)