— Думай чи не думай, а багато не надумаєш. Треба щось робити — то найліпше думання...
Босі й голі оті Чернеги, а живуть весело. І чого, здавалося б, тішитись? Ну чого радіти, скажімо, самому Чернезі? Що в нього молотарка ногу відірвала, бо, підпивши, заліз туди, куди твереза людина не тільки свою, а й чужу ногу не встромить? Або чого радіти Чернежисі? Здоров'я в неї не таке вже й міцне, а дивись — щороку по дитині, а в урожайні роки — то й по двоє. Робочих рук у хаті не хтозна-скільки, а годувати усі ті роти треба, щодня в пельку щось мусиш покласти. Щоправда, й діти бідові: його наче й доглядати не треба — само себе доглядає, само й на ноги спинається ще перед роком, само собі і їсти знайде — чи листок квасцю весною, чи яблуко і стручок гороху влітку. До роботи всякої беручкі, силувати не треба, це так, але ж... юрмовисько яке!
Зупинився на хвилю Вільгота в чужих сінях — зирк одним оком на ляду до погреба, другим на драбину, прихилену до стіни. Жердка висить на мотузочках, на жердці — однісінька пір'їнка здригається від протягу. Та й з горища пусткою віє, бо якби яка в'язка сіна, то ще з осені продали б, не втерпіли б. А в погребі коли є ще трохи на денці картоплі та буряків, то добре, бо може тільки півтора корінця й лежати від буряків та недогризена мишами шабатурка з-під моркви.
О, вже почули, що хтось у сінях є, вже хтось біжить до дверей. Узявся за клямку — зразу ж і розчинилось перед ним. Темненька, як галченя, дівчинка засвітила на нього чорним зором. Вільгота відсторонив її, ступив у хату.
— Доброго ранку.
Хоч у хаті стояли гамір та шарварок, проте його помітили, почули. Жінка від печі, господар з лежанки, діти хто звідки (з тапчана й з-під тапчана, з-за столу, з-під лави, з печі, зі скрині, з припічка, з-за материної спідниці та з-під материної спідниці) — всі дивились на гостя з цікавістю, аж наче переполошено. Ніхто у відповідь не побажав Вільготі доброго ранку, і він, важко ступаючи, підійшов до ослона, витер долонею, сів. Скакнув поглядом по хаті — все в ній говорило про нестатки, убогість, а потім поманив пальцем оту дівчинку, що стрів на порозі. Дівчинка й не думала підходити. Він поманив ще раз — і вона, дивлячись спідлоба, повільно підійшла. —Мабуть, думала, що матиме якийсь гостинець. Проте Вільгота незграбно погладив її по голові й усміхнувся. Всміхнувся так, як би то чорна земля всміхнулась — невміло, без тепла. Дівчинка насупилась і відбігла вбік.
— Ха-ха-ха, — зареготав рипливим сміхом Чернега. На запитливий сусідів погляд нічого не відповів, але сміятись перестав.
Був це крутолобий балакучий чоловік, якого по-вуличному звали Півтори ноги. Ті прізвиська взагалі чіплялись до нього легко, як реп'яхи до собачого хвоста, але так само легко й відставали. Свого часу його звали Неллі (бачив чуже кіно, де грала якась Неллі, й те кіно переповідав односельцям); звали Дишельманом (вперше колись постригся в районного перукаря й зумів недоплатити йому десять копійок); звали його також і ХТЗ (мріяв стати трактористом, але далі причіплювача так і не пішов).
— Як поживаєте? — поспитав Вільгота. Чернега знову засміявся. Здавалось, нічого веселішого, ніж те сусідове запитання, він і почути сьогодні не міг.
— А так, — відповів. — Наше життя як мотузок: зверху відірветься, то ми знизу рвемо й доточуємо.
Тепер уже засміялись діти. Вони весело поглядали на батька, позиркували одне на одного й реготали. Найменше дитя, загорнуте в пелюшки, зайшлось раптовим плачем. Чернега взяв його на руки, почав заколисувати.
— Мамо, воно цицьки просить! — крикнув котрийсь із хлопчаків.
— Хай покричить, то гладший буде, — мовила мати. Обізвався, кахикнувши, Вільгота:
— Маку насіяли багато, а молока для них — нема...
— Доїмо козла, — сказав господар, проте вже не засміявся, й ніхто в хаті не засміявся. Тільки знову всі дружно блимнули чорносливом на гостя. Мовляв, і без тебе знаємо, а від твоєї балаканини — не набіжить.
— Це ж ви хотіли колись у нас телицю купити... — здалека почав Вільгота і вдав, що лише в долівку дивиться.
— Та хотіли, але ж правили ви дорого, а в нас які статки?.. Ото наша мати — і за матір, і за корову.
— Ну, не було у вас грошей, а в нас покупець трапився.
— Авжеж, не ви шукали для телиці покупця, а телиця сама знайшла.
— Ми вже старі з жінкою, — правив своєї Вільгота. — Не можемо того хвоста ні доглянути, ні нагодувати...
Тиша загускла в хаті — усі дивились на Вільготу. Господиня забула про вогонь у печі, і на її твару полум'яніли чи то відблиски з челюстей, чи то золоте сяйво зацікавлення.
— Чи не купили б у нас корову? — закінчив гість. Того золотого сяєва на жінчиному лиці побільшало. І зненацька Чернега знову зареготав. Викидав із грудей сміх великими клубками. Здавалось, і немовля заслухалось, бо перестало рюмсати. Всі діти здивовано й непорозуміло дивились на батька.
— А чого ж!.. — нарешті крізь сміх мовив Чернега. — А чого ж і справді не купити!
Дитячі лиця одмінились — на них засіялось і розцвіло по усмішці.
Вільгота ж не розгладжував уст, по слівцю кидав та, здавалось, пильно поглядав, щоб те слово далеко від нього й не покотилось.
— Корова в нас гарна, до паші невибаглива, на самому пирії...
— Та й без пирію! — не міг уже втриматись Чернега. — Ти їй намалюй пирій — а вона вже й доїться! Ха-ха-ха!
Вільгота наче не чув того реготу.
— Не така вже й стара, всі зуби цілі, доїться на чотири дійки, а якби роздоїли п'яту, то й на п'яту доїлася б.
— У тебе, Іване, така корова, що й з хвоста потече молоко, тільки вмій смикнути.
— Корова тобі потрібна, бач, скільки горобців маєш, — Вільгота кивнув на дітлахів, що поперемінне заглядали в рот то йому, то батькові. — Інші на твоєму місці народили б одне-друге, та й годі, а в тебе, чоловіче, як у тієї дощової погоди: репнула зав'язка — і сіється, сіється.
Сказав — і пошкодував: не в свій же город поліз, а в чужий. Хіба ті діти світ йому зав'язали, чи що? Проте Чернега не образився. А тільки мовив з єхидною такою, колючою усмішечкою:
— Мої діти — це мій клопіт.
— Авжеж, — згодився Вільгота. — Але ж сам знаєш, яке тепер життя... Не знаєш, де обпечешся, а де обморозишся.
— Що так, то так. Коли мене морозить, то здається, ніби пече, а пече — то здається, ніби морозить. Але яке б не було життя, а воно однаково життя!..
— Жінки всякі способи знають і зілля...
— А я не хотів і не хочу! Може, я здоровшим себе чую, коли вони ото біля мене бігають та кричать.
— Ніхто ж нічого не каже, — спробував назад відступити Вільгота.
Проте господар уже зайшовся:
— Може, воно ще там не дитина, а булька, — і вбивати?! Як же я тоді в очі дивитимусь собі і своїй жінці...
— Ох, Луко... — тільки й вставила жінка.
— Як подумаю, що котрогось, — повів рукою по хаті, — в мене могло не бути, то ладен сам себе відцуратись. Хай живіт порожній, хай того хліба тиждень не бачило, хай на лушпайках сидить — зате світ бачить, горобців чує!
— Та вже ж що горобців, — криво посміхнувся Вільгота.
— Бо й то радість! — по-півнячому скрикнув Чернега й закашлявся. Раптовий кашель здушив йому горло, і чоловік аж посинів. Отямившись, мовив уже спокійніше: — Хоч і кашляю, зате не збрехав.
Мовчали. Й дітлашня теж понабирала води в роти — від найстаршого до найменшого. Врешті Чернега знову обізвався:
— То прийшов продавати корову?
— Ага.
— Скільки ж вона просить?
— Скільки даси.
— Овва! — тільки й мовив господар. По обличчю пробігла гримаса — мабуть, хотів чоловік засміятись, але стримався.
— Знаю, що багато дати не зможеш, а й за безцінь не забереш, бо якусь копійчину на корову призбирав.
— Якими ж грішми тобі платити? Німецьких ти вже не візьмеш, бо наші близько, а наших грошей катма.
— Щось же ти призбирав... Мабуть, і старі червінці знайдуться.
— Давай у борг! — скрикнув Чернега. — Давай у борг, а я потім тобі заплачу стільки, скільки захочеш.
— Пиши розписку, — важко видихнув Вільгота. — Пиши розписку, що об'язуешся сплатити мені за корову стільки, скільки вона запросить не сьогодні чи завтра, а через півроку.
— Хоч через рік!
— І ще пиши, що коли не буде грошей, то об'язуєшся віддати за корову шматок хати.
— Що хоч напишу! Жінко, там у нас якась паша є? Га? А дійниця? Бо куди ж молоко доїти? Ну, спасибі тобі, Іване. Завжди був поганої думки про тебе — і жмикрут, мовляв, і такий, і сякий, але бачу, що кожне може переінакшитись. Це ж для моїх дітей — здоров'я. А коли забирати? Зараз? Ого! Жінко, а налигач у нас є? Піди пошукай, бо як же без налигача? Ні, ні, треба на своєму вести.
— Пиши розписку, — нагадав Вільгота. Чернега не забарився з розпискою. Дістав із ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту сторінку. Щось написав і тицьнув Вільготі. Той прочитав і, згорнувши, сховав на грудях.
(Продовження на наступній сторінці)