У колективізацію Вільгота трохи забарився записатись до артілі, але й задніх не пас. Він завжди вмів передчути, як та що у житті повернеться, і коли багато чого заставало інших людей зненацька, то для Вільготи, здавалось, і несподіванки були сподіваними... Ще перед війною старшого його сина призвали до війська, а коли в село прийшли німці, молодший подався в поліцаї. Комусь могло здатись, що тут усе обдумано наперед, але ж так склалось, і хіба не було йому прикрощів од нових властей за старшого сина і чи не передбачається йому біда за молодшого, коли повернуться червоні? Еге ж, тут вгадаєш — і не вгадаєш, під один бік постелиш, а другий на морозяному камінні лежить, бо тієї хитрості й не вистачить, щоб укритися з головою, закутатись і під себе підмостити.
...Вільгота, як завжди, встав раненько. І не тому, що, може, якась потреба була, якесь діло недороблене до рук просилось. Таку вже звичку мав — краще недолежати, ніж перележати, краще штани зрання вбрати, ніж пізно, щоб потім, не приведи господи, без штанів не ходити. Вийшов надвір, потупцяв туди-сюди, зазирнув через тин до сусідів, на дорогу теж глянув, на небо. Темно ще було, все спало глухим сном, і снігова баба, зліплена звечора дітиськами, похилила голову, ніби також задрімала. Вільгота підійшов до тієї баби, обдивився. Ти бач, лозиновий віник їй у руки дали, замість очей — два вугляки, а ніс... невже й справді морквина? Нема чого їсти, а вони добро розкидають. Висмикнув ту морквину, сховав у кишеню. Голова снігової баби без носа стала брилою снігу з двома темними цятками та з рисою вуст. Ну, зовсім мертва купа снігу.
Хтось іде понад річкою. А мо', вчулось? Але ж ні, не вчулось, бо порипує так, наче приморожений сніжок посапує. Хоч ходити в цю рань ще й не дозволено, але хіба дядька що-небудь спинить? Ти йому вила настав, а він і на вила полізе, бо треба, що вдієш!.. Одійшов Вільгота до старої груші, до стовбура притулився. А хруск той сухенький усе ближчає, сильнішає. Вже й постать видно. О, зупинилось, назад глянуло, а потім і в поле. Невже Юрко?.. Але чого б це в таку годину?
І справді Юрко, бо завернув до обійстя, бо знає, як ту хвіртку одчинити й зачинити, і згинається ото, ніби кілок йому вбито в спину... Коли вже син поминув його, Вільгота, не покликавши, пішов слідом. Юрко зразу ж зупинився, рука до кишені шаснула, так і захолола там, а вголос:
— Тату, ви?
Нічого не відповів. Підійшов ближче — в Юрка було темне якесь, чуже від напруження лице, губи напіврозтулені, ніби хотів сказати щось хлопець, але так і застиг. Руку вже витяг із кишені й повів нею у повітрі, наче хотів щось узяти і не взяв, наче хотів щось зробити...
Вільгота мовчки пішов до хати, Юрко — за ним. На сінешньому порозі став, пропустив сина попереду, сам трохи постояв, прислухаючись, — і тоді вже зачинив двері. Підказувало серце, що неспроста оце Юрко перед світом прийшов. Та й не близько ж йому, аж на другому кутку живе. Гарна хата в нього — нова, цегляна, під бляхою. Голова колгоспу втік, то кому ж було поселитись у господі його, як не Юркові? Ото Юрко й поселився. Щоправда, постої ті в нього не переводяться вже не перший рік, але хіба без цього обійдешся?.. Якби випогодилось, то краще стало б, але воно випогоджується — тільки в другий бік. Чи не того й прибіг, щоб завчасно в батькову хату проситись? Теж правильно, краще самому перебратись, ніж чекати, коли повернуться і виженуть. Шкода, звичайно, такий дім кидати, але ж дім — це діло наживне, а що наживеш, коли голову з плечей знесуть?
Юрко сидів на лаві, поклавши шапку на коліна, а мати дивилась на нього тужливим зором. Були в неї круглі, чорно-зелені очі з каштаново-коричневим зблиском у зіницях, були в неї повні й незів'ялі вуста, було в неї дорідне й смагляве лице, на якому днювали й ночували чисті, дівочі рум'янці.
— Як там Зоя? — запитала про невістку. Юрко скинув на неї неспокійним оком, так, ніби не розчув.
— А діти? —цікавилась уже близнятами його — Павлом і Лавром, що народились минулої осені двома огірочками.
— А-а... Зоя пошила собі нову спідницю з того рубчика, що ви набрали... Павло чогось бухикає, а Лавро веселий.
Вільгота вніс із сіней сніпок житньої соломи, почав розв'язувати перевесло, наче не було нагальнішої справи. Вузлуваті, хижі пальці попаслись по тугому та скрученому — і жовті стебла шурхнули на долівку. Юрко дивився на батька, проте той тримався так, наче, крім нього та жінки, нікого в хаті й не було. Потім поліз під тапчан, почав ворушити там якесь дрантя, стоптані шкарбуни, — мабуть, онучі шукав. Юрко встав, набрав у чашку води, але пити не став, тільки до рота підніс. Потім сказав якось зразу:
— Будуть палити!..
І здивувався: як хрипко й тихо прозвучав голос його. Одкашлявся, приклавши долоню до грудей, і швиденько позирав то на матір, то на батька.
— Ну? — мовив під тапчан Вільгота. — Хто сказав? — І, здавалось, у тоні його не було ні страху, ні занепокоєння.
— Ніхто не казав, але з усього видно, що збираються... Позавчора у Дериколівці палили, вчора у Псярівці, а сьогодні...
— За що?
— А німця ж отого хтось порішив на вашому кутку.
— У полі ж, а не на кутку.
— Хіба не однаково?
Батько вже випростався і стояв перед Юрком високий і похмурий. Наче аж вищий, ніж завжди, і лице стьмяніле, а під очима провалля. І нічого не здригнеться. Дивиться. Ніби запитує: чи знаєш, що сказав? І мати так само дивиться, те саме запитує.
— Всіх? — запитав Вільгота.
— Не повинні б усіх, — видихнула мати.
— Ото вони розбиратимуть! — несподівано верескнув Юрко. — Вони підряд усіх палять, не дивляться, хай їм трясця! А ваш куток — неодмінно, бо ж від Збаража, а в Збараж не сьогодні, то завтра червоні прийдуть.
— Всіх і палитимуть? — знову перепитав Вільгота, і знову в його тоні не пробилось ні страху, ні занепокоєння. — Не всі ж винуваті за того німця. Хтось один... Є такі, що мовчать, попричаювалися... Більшовиками були — й зостались.
— Думаєте, вас помилують? Для них зараз усі однакові... Облава буде... Пошлють рови копати, околи. Ритимуть біля лісу і там, де Дідькова Задниця... Нас усіх посилають на облаву. Не думайте, тату, що вдасться одкрутитксь, чи що. Бо з нами і за нами ходитимуть дойчі й мадяри.
— Ти поліцай, сину, — мовила мати, — то, може б, так зробив, щоб тебе на наш куток опреділили?
Юрко тільки рукою махнув. Мовляв, що ви, мамо, торочите. Хто ж це пошле мене на Соболівку, коли всі знають, що ви тут живете? Хіба не знаєте нашого старосту Самця? Під ним земля западається, то він ладен усіх потопити та повбивати — і своїх, і чужих.
— Треба все ховати, — мовив Юрко і зробив такий жест руками, наче підгрібав до себе весь світ. — Усе треба поховати, щоб нічого ніде не лежало.
— Та й так не лежить, — мати.
— Знаю, — все більше опановуючи себе, кинув Юрко. — Знаю, позакопували все, що могли. Але й решту треба так сховати, наче його й не було.
— Де ж тих схоронів набрати? Хіба землю зараз угризеш чим-небудь? Та й люди бачитимуть...
— Що ви мені одне й те ж туркочете — люди та люди! У погріб нічого не клали? Складайте все в погріб!.. Одгорніть картоплю — й під картоплю. На самісіньке дно валіть, — не бійтесь, через кілька днів усе повиносите. Головне — зберегти, щоб не пропало.
Вільгота дивився на свої руки, ніби вперше їх бачив. Широкі, плескаті, з кістлявими горбиками щиколоток, з короткими сучкуватими пальцями, зарослі рівно висіяним рудувато-вогнистим волоссям, його руки лежали на колінах спокійно, вони повинні б вселити впевненість у душу, але не вселяли. Наче ці руки належали не йому, а були чужими і лежали осторонь.
— Тільки робіть так, щоб ніхто не бачив і не знав, бо потім усе на мою голову звалиться, — додав Юрко.
— А коли ж почнеться? — поспитав батько.
— Може, вдосвіта, може, ополудні, а може, й увечері.
— А облава?
— Мабуть, по сніданню.
— Ти ще кому-небудь казав?
— Нікому.
— Тітці Оляні не казав і дядині Олександрі?
— Ви хочете, щоб мене скарали? Тільки вам. Ніхто з поліцаїв про це не знає, навіть Самець... Оце мені вдалось підслухати.
— Чого ж це вони? — знову мати.
— Чого! Чого! — перекривив Юрко, не в змозі перебороти роздратування. — Бо прищикнули їм хвоста, мусять тікати.
— Що ж це з тобою буде? Він так і вибалушився на неї.
— Часу маєте з заячий хвіст, а розбалакуєте, — мовив якось сумирно, наче аж винувато.
— Може б, ти, Юрку, і собі десь зараз заховався, га? — обізвався Вільгота.
— Мені не можна. Бо до сім'ї прийдуть, та й вас не обминуть.
— Я знайшов би, де тебе заховати... — ніби й не слухав батько.
Юрко змовчав. Провів долонею по шиї, по чолу — так піт і літню втому стирають, а потім:
— Ну, я пішов, бо світатиме ось-ось. Вільгота встав — і знову виріс перед сином чи не до стелі, важкий і насуплений.
— То поженуть мене на окопи? — запитав.
— Якщо не сховаєтесь.
— Ну, я сховаюсь, а що з нею зроблять? — кивнув на Олену.
(Продовження на наступній сторінці)