«Ментальність орди» Євген Гуцало

Читати онлайн цикл статей Євгена Гуцала «Ментальність орди»

A- A+ A A1 A2 A3

Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її — і горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив упоперек каменя, а не вздовж каменя. Але хіба скочиш навіть за мудрою порадою впоперек каменя, коли тобі на роду написано скакати уздовж каменя? А якби навіть — чому б не припустити?! — скочив таки впоперек, то б уже був не Васька Буслаєв. А хто? Можливо, той вимріяний академіком Д. С. Лихачовим герой не так учорашнього й нинішнього дня, як завтрашнього. Який би таки послухав голову-провісницю з Сорочинської гори, в даному разі — самого академіка, котрий у статті резюмує і радить: "Нам, русским, необходимо наконец обрести право и силу самим отвечать за свое настоящее, самим решать свою политику — и в области культуры, и в области экономики, и в области государственно­го права, — опираясь на реальные факты, на реальные традиции, а не на различного рода предрассудки, связанные с рус­ской историей, на мифы о всемирно-исторической "миссии" русского народа и на его якобы обреченность в силу мифичес­ких представлений о каком-то особенно тяжелом наследстве рабства, которого не было, крепостного права, которое было у многих, на якобы отсутствие демократических традиций, которые на самом деле у нас были, на якобы отсутствие деловых качеств, которых было сверхдостаточно (одно освоение Сиби­ри чего стоит) и т. д., и т. п. У нас была история не хуже и не лучше, чем у других народов". I т. д., і т. п.

Вище я вже говорив, які то "реальні факти" і "реальні тради­ції" в російській історії — і не дай Воже й далі "опиратись" на них.

"Одно освоение Сибири чего стоит!" — захоплюється ака­демік Д. С. Лихачов. І справді, дуже багато варте — всім там вирізаним і колонізованим народам, але, здається, академік не розуміє цього, а розуміє по-своєму.

Одна з гарантій, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не вздовж, а впоперек каменя: "Тысячелетние культурные традиции ко многому обязывают". Бачте, вже навіть не тра­диції одного тисячоліття, а — тисячолітні, є начебто запорукою і панацеєю. Самого народу ще не було, а традиції вже тисячолітні в нього були: чи й не вони здобувалися методом "освоєння Сибі­ру"? "Освоєнням"!

Ота мертва голова-провісниця з Сорочинської гори знала, що говорила, не було в її віщуваннях оцієї академічної амбітності патріота, який заявляє: "Я не проповедую национализм".

І все ж згоджуєшся з однією незаперечною істиною. З тією істиною, яка всім іншим народам відома з давніх-давен, але її не можна було довести ні Васьці Буслаєву, ні Єрмаку, ні Разіну, ні Леніну, яким на роду було написано скакати не впоперек, а вздовж каменя: "Никакой особой миссии у России нет и не было!"

А тим часом... Васька Буслаєв скаче! Скакав і скаче. Скажі­мо, в Таджикистані. Уздовж каменя. Бо вимагають "інтереси Росії", а інтереси Росії" завжди розумілися однаково — зовсім не так, як їх радила розуміти мудра голова на Сорочинській горі. Навіть геній російської літератури О. Пушкін "інтереси Росії" розумів приблизно так, як їх розуміють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновский, інакше б не написав "Клеветникам России" — дуже актуальний і сьогодні вірш, під яким, здається, під­писалася б новообрана Державна дума чи не в повному складі.

І Васька Буслаєв підписався б.

Якби тоді скочив не вздовж, а впоперек.

І у зв'язку з усім цим як відчуття фатальної приреченості (хоча автор так не задумував) може сприйматися заголовок статті академіка Д. С. Лихачова: "Нельзя уйти от самих себя..."

І три крапки — як три камені на шиї...

1994

 

БЕЗОДНЯ, АБО Ж ІВАН ГРОЗНИЙ:

"ВСЕ ВОРЫ"

І. "Русские мои все воры". Це зізнання належить російському цареві Іванові IV Васильовичу, добре знаному в історії як Грозний, себто — Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмит­ра Донського і Мамая. А свідчення про це щире царське зізнання належить англійському дипломатові Дж. Флетчеру, якому москов­ський деспот передав золото, аби з дорогоцінного металу англій­ський ювелір виготовив посуд для його царських потреб. При цій нагоді й було сказано: "Русские мои все воры".

Відомо, що хворобливо-імпульсивний цар був дуже непослідовний у своїх симпатіях і антипатіях до бояр та дворян, до опричників-поплічників, до своєї рідні в будь-якому коліні. ("А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же". Англійський дипломат Джером Горсей: "...он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни", і т. д.). Але щоб отак — про весь народ?! І, поміркувавши, таки хочеться звинуватити самодержця в маніакальній підоз­ріливості геть до всього народу, якому з царської милості відмов­лено в презумпції невинуватості — і, ясна річ, не лише в ті часи, а й у часи, що передували кривавому теророві Івана IV, як і в часи пізніші, що настали, по його, можливо, насильницькій смерті.

Тоді ж англійський дипломат Дж. Флетчер сказав, що ви ж, мовляв, сам росіянин. Грозний-Лютий відповів: "Я не русский, предки мои германцы".

І хоч би як відхрещувався в даному випадку Іван IV від плоті й кості російської (його пращур Володимир Мономах був онуком візантійського імператора і правнуком шведського короля... Прапрадід Василь І був одружений з дочкою великого князя ли­товського Вітовта... Його бабця — візантійська принцеса Софія Палеолог... Його мати Анна — сербка), але ж він таки був від плоті й кості російської, з російського генеалогічного древа, отож і для царя могло не бути невластивим те, що було властиве для всього його народу.

За безумних часів своїх опричницьких пішов походом на Новгород: великокняжа Москва виказала свій буйний розбійни­цький норов супроти города, за яким підозрювали дух непокори, незалежництва — й відтак начебто крамольного невизнання її тотального московського деспотизму в особі царя, що в найжорстокіші способи утверджував своє самодержавство. У пісні спі­вається, як син Іван, якого пізніше батько убив у нападі божевіль­ного гніву, каже своєму родителю-вбивці: "А которой улицей ты ехал, батюшка, все сек, и колол, и на кол садил". Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала під волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам'ять про ті жахливі події, зберігають назву річки Волхов — Красна, і то не тому, що сама ріка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немо­влят, — годилися всі канібальські способи знищення єдинокров­них і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров'ю разом з релігійним воїнством. "Русские мои все воры". А отак знищити свій же таки город, а отак відняти у десятків тисяч без­винних новгородців їхнє життя — це гірше злодійства, цьому й слів не добереш. Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні "львы рыкающие"!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано іко­ни, коштовності... Як свідчать очевидці, цар звозив награбоване до себе й збирався нікому не поступитися здобиччю. Пізніше так само пограбовано Псков та псковичів. Потім у Москві на опричницькій церкві, в опричницькому дворі висіли вкрадені новго­родські дзвони; ці дзвони під час страшної пожежі, вчиненої зго­дом унаслідок набігу кримського хана Девлет-Гірея, розплавилися й скапали в землю. Добре відоме нам ленінське пограбування монастирів, соборів, церков — не якась там унікальна акція в ро­сійській історії, а цілком традиційна. Англієць-дипломат Дж. Горсей, приміром, свідчить, що внаслідок воєнної кампанії проти Лівонії вивозилися неоціненні багатства — усілякі товари, гроші, коштовності, з усіх міст і країв, а також "із 600 пограбованих і зруйнованих храмів".

Ось тобі й біблійне "не вкради", коли в традиціях було крас­ти не те що матеріальні цінності, а й релігійні реліквії. А й дзво­ни. І не лише в іновірців, айв одновірців.

І все ж таки — "не вкради", особливо на "святій" Русі, отож самодержець Іван Грозний-Лютий, ніяк не опираючись злодійським схильностям у самому собі, намагався боротися зі злодійсь­кими схильностями у своєму народі. Неймовірно важко вводився інститут "губних старост", на яких покладалася боротьба з розбоями і так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбої тільки множилися — як поміж плебсу, так і поміж імущих. Розбої і лихі люди йшли по відомству Розбійного прика­зу. Звичайно, наївно було сподіватися, що Розбійний приказ і губні старости зарадять заклятій національній рисі, передаваній у спадок: усе це — як мертвому припарка.

(Продовження на наступній сторінці)