Дуже цікавий цей роман "Гуляй Волга" Артема Веселого, де один з героїв каже; "Мы народы гулевые, народы тертые, не любим на одном месте сидеть". Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імперія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, "как волк по чащобам". Яким вказували жити в "земляной тюрьме". Яких стріляли "в припор ружья". Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась національна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба ("самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью"), бо ж хоч постійно відбиралася в цих народів "всякая хурда-мурда", але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи "народам гулевым" ще й своїм самогубством ("и лесные жители, возрыдав... погребли себя под землею со всеми животами"), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою ("мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим"). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки "великоросам"), захотіли відродити культуру, державність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли російською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).
Чи властиві народам — великим і малим — національний сором і національна спокута? А чи вже коли є "національна гордість великоросів", то вона геть чисто виключає і сором, і спокуту?
Те, що російські патріоти називали і називають "єдиним євразійським простором" (себто Росією, себто Радянським Союзом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, держави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтоптано народів, традицій, культур, державних утворень — розтоптано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість народів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася "всяка хурда-мурда" (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втратою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими островами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за модель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .
Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші "Дом поэта":
Каких последов в этой почве нет
Для археолога и нумизмата, —
От римских блях и эллинских монет
До пуговицы русского солдата!..
Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур не просыхала плесень — Простор столетий был для жизни тесен. Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размькали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идет к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.
Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, і важко запідозрити його у відсутності патріотизму чи в необ'єктивності, коли він пише: "...покамест мы — Россия — не пришли. За полтораста лет — с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай". А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусульманської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій "малих народів" Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндрування, до винищення, до нівеляції, до русифікації — саме такий характер і носила нав'язувана силою зброї чи фальшиво— лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була донором російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..
Торік видавництво "Просвіта" у Львові надрукувало книгу Юрія Липи "Призначення України" — без сумніву, дуже цінне видання. У розділі "Динаміт археології" він, зокрема, згадує: "...від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, Вятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване".
Але — про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя — в Херсонесі — давно ведуться археологічні розкопки, перед очима дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий — минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.
"Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами".
"Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни" (Клерк, т. II)".
Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.
Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько— татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:
"Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені" (Клерк, т. II).
В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:
"В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків" (Клерк, т. II).
П'ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами!
Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при нотуванні своїх спостережень виривається увага:
"Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними" (Клерк, т. III).
Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, перебільшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу української культури впродовж кількох століть свідчить, що побоювання шотландця Клерка були небезпідставні.
Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної імперської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюндрований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вигадує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.
У 1991 році московське видавництво "Книга" перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822—1885) "Россия и Европа", схарактеризовану в анотації як "выдающийся памятник публицистической и социально— философской мысли пореформенной России", що для одних стала "катехізисом слов'янофільства", а для інших — "літературним курйозом". Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?
Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати — вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.
"...Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело, сознательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатериною.
(Продовження на наступній сторінці)