«Ментальність орди» Євген Гуцало — страница 38

Читати онлайн цикл статей Євгена Гуцала «Ментальність орди»

A

    А вчення марксизму-ленінізму, як і комунізм, який мав пере­могти в усьому світі, виводило месіянський народ і месіянську Росію на всепланетарні терени. Як співається в "Інтернаціоналі": "Мы наш, мы новый мир построим". Як у цьому випадку, як і в інших випадках — таки "наш". Ясна річ, з "гегемоническим пре­обладанием" Росії, бо такий "Божий промысел". І тут усезрячий "Божий промысел" гармонійно поєднувався як з ученням марк­сизму-ленінізму, так і з месіянською — якогось буквально "за­предельного" наповнення — роллю російського народу у світовій історії, бо цю роль поміж інших народів він просто приречений зіграти.

    Отож не може не зіграти?! Отож таки неминуче знову поста­рається зіграти, бо така його доля, й це неминуче позначиться на долі інших народів?

    А як саме позначалося і позначається, — ми добре знаємо з історії вчорашньої і нинішньої.

    От не давала й не дає мені спокою ота пісня давня російська, монолог Баньки Каїна-розбійника, бродяги й хайла, котрий, сидя­чи в тюрмі, страждає:

    Мне сахарная — сладкая ества, братцы, на ум нейдет.

    Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.

    Бо оте "Московское сильное царство" — і його розбійницьких кривавих рук справа, і його, хайла, предмет душевних турбот.

    А мені от, наче тому хайлу, теж не йде з голови бодай отака нав'язлива ідея: а як би велося отому королівству Еллінському в складі "единой и неделимой"? Як би, скажімо, отой самий не та­кий уже й фольклорний хайло (за прототипа — реальний Ванька Каїн) потерпав таки за вічну приналежність королівства Еллін­ського до матушки Росії? Це б яку тоді генеалогію, яке історич­не древо нафантазували собі хайли в коронах і хайли в еполетах, а ще ж і хайли з науковими академічними званнями, а ще ж і хайли в поезії! А ще б і камаринський мужик дав десь із Рязані тягу на Олімп, сподіваючись там на безплатну сивуху та на кисільні береги Егейського моря. Й гора Афон — ото вже "ис­конная земля!" — поближчала б. А Гріб Господній? Е-е, таки ба­чився, бачився свій хрестовий похід, зі своєю відвічно "сермяж— ною" мотивацією (Г. Державін: "О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!") Думаю, дали б собі раду і з грецькою міфологією, і Геродота б приватизували та русифікували, а от щодо філосо­фів... Це ж бо яке сузір'я — Фалес, Солон, Хілон, Евклід, Платон, Арістотель, Стратон, Діоген, Зенон, Піфагор, Емпедокл, Геракліт, Демокріт, Протагор, Епікур, Платон... Невичерпне море грецької філософії!.. Та можна не сумніватися, що таки зуміли б загнати в свою генезу. (Отоді, очевидно, академік Д. Лихачов міг би ще з більшою гордістю заявити: "Тысячелетние культурные тради­ции ко многому обязывают".) І в який би спосіб "освоїли" всю грецьку філософію? (Академік Д. Лихачов: "Одно освоение Си­бири чего стоит!") Та, безсумнівно, у випробуваний традиційний спосіб, диктований характером державності. Як то в О. Грибоедова: "Фельдфебеля в Вольтеры дам". М. Данилевський: "Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии!"

    А тепер згадаймо, як у Москві в тридцятих роках висадже­но Храм Христа-Спасителя. І скільки знищено храмів у Києві, в Україні. Можна не сумніватися, що серця в більшовиків при тих акціях були наповнені "дух захватывающим восторгом". Як можна й не сумніватися в тому, що при іншому ході історії отой хрест з купола Святої Софії в Константинополі було б не тільки скинуто, а й сам храм висаджено в повітря. Річ у тому, що оце варварське з "Інтернаціоналу" — "весь мир насилья мы разрушим до основанья" — це не тільки з комуністичних засад, а й з природи російської ментальності, тут вони гар­монійно поєдналися, поклавши за принципи — неодмінно руй­нувати, пообіцявши на пізніше "перестройку", та насправді процес завжди зводився до руйнування, бо ж і "перестрой­ка" — це теж руйнування.

    Ех, а могли ж ми, таки могли б побувати екскурсією у Пар— феноні, перетвореному, скажімо, на музей Леніна, й побачити там монументальну скульптуру вождя світового пролетаріату.

    Ех, могли ж ми б так само побувати на Олімпі — й навряд чи побачили б там богів грецького пантеону, бо ж — атеїзм, але під­небесну постать батька всіх народів — цілком, цілком.

    Я вже не кажу про те, що енергія сербського шовінізму й енергія боснійського націоналізму спричинялися б до детонації інтернаціоналізму таки на "окраїні" Росії, таки в СНД, і цей кон­флікт був би для нас — свій, він порушував би якусь там фантас­тичну федеральну цілісність чи ще фантастичніший простір кон­ституційний.

    Таки не пощастило з задумуваним євразійським простором. Власне, з надпростором, без якого одна шоста — якась наче й не справжня одна шоста. Чи тому, що "Божий промысел" підвів? А чи тому, що взагалі не було такого "Божьего промысла"? Спро­буй пофілософствуй, коли ментальністю тебе обділено, та й "рус­ское дело" видається дуже підозрілим, та й "как нам обустроить Россию" — маєш зовсім інше поняття.

    Піддана геноциду Чечня — це і є наочна "науково-практич— на" конференція: "Как нам обустроить Россию"? Більше століття тому генерал Скобелев був відвертий: "Раз начав войну, нечего толковать о гуманности. Война и гуманность не имеют ничего общего между собою. Или я задушу тебя, или ты — меня. Лично иной бы пожалуй и поддался великодушному порыву и подста­вил свое горло — души! Но за армией стоит народ, и вождь не имеет права миловать врага, если он еще опасен. Штатские тео­рии тут неуместны. Я пропущу момент уничтожить врага — он меня уничтожит. Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира. В сущности, нет ничего вреднее, и даже более — никто не может быть так жесток, как вредны и жестоки по результатам своих действий сентиментальные люди. Человек, ненавидящий войну, — должен добить врага, чтобы вслед за од­ной войной тотчас не начиналась другая".

    Ось такий генерал Скобелев (не фельдфебель, ні) у ролі російського Вольтера. Й чомусь незмінно оці російські Вольтери — в еполетах. Звісно, і камер-юнкери в еполетах.

    Так і здається, що цю промову "вольтер'янець" Скобелев ви­голошує і сьогодні — під грім канонади і завивання бомб "точеч­ных ударов" — у Чечні.

    Коли правозахисник Сергій Ковальов у Кремлі зустрівся з президентом Єльциним і говорив з ним про необхідність віднов­лення миру у Чечні, то почув від нього, що це — "преждевременно". Про цю "преждевременность" миру почули й ми, почув світ. Вій­на там точиться й досі, отже, до яких це пір мир у Чечні з точки зору президента здаватиметься "преждевременным"? Які ріки крові ще треба пролити?

    Тоді ж таки "вольтер'янець" Скобелев говорив: "Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны".

    Генерал-оракул не помилився, на жаль.

    Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. "Бог шельму метит". Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною.

    Ото, як бачите, на всю велетенську Росію знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергій Ковальов, який, звичайно, тільки шкодить, заважаючи "обустроить Россию"...

    1995

    РАБИ РАБІВ, АБО Ж "КАКУЮ РОССИЮ МЫ ПОТЕРЯЛИ?"

    І. Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову по­вертає буття "на крути своя". Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проно­силися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Гал— лея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми зно­ву є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора