Ви помітили, звичайно, як російські війська все далі та далі від білокам'яної несуть лінію за лінією, в глибину Кавказу, підкорюючи вільні народи, які з незрозумілої для колонізаторів причини осмілюються боронити свою землю і незалежність. Ото ніяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть — нещадно відрубати непокірну голову (Державін: "О Росс! О род великодушный"). Параноїдальна агресивність, параноїдальна ескалація Насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всій Кабарді прокламації, запрошуючи довіритись добрим намірам Росії, а кабардинські вожаки, які зостануться в горах і не підкоряться, оголошувалися зрадниками і ворогами Російської держави.
В. Потто: "...вставал весь воинственный народ, чтобы отстоять свою полудикую вековую независимость и чтобы отомстить за попранные, как им должно было казаться, права, за поруганные святыни и самобытные обычаи". "Из жителей не спаслось почти ни одного: 300 человек были вырезаны, 566 душ захвачены в плен", "...пленные, во избежание расходов казны, по приказанию Вельяминова раздавались на содержание линейных казачьих станиц. Мера эта, приводившая казаков к излишним издержкам, крайне им не нравилась и имела печальные последствия: чтобы отделаться от этих расходов, казаки совсем перестали брать пленных и не щадили ни детей, ни женщин", "...казаки зажгли аул и переправились обратно на правый берег Сагауша". "Он только сжег аулы и, вместе с Кацыревым, отошел от Течени". "Из Дударуковских аулов, не надеясь отстоять их, горцы бросились на правую сторону речки... Хоперцы встретили их из лесу, но не могли выйти из оврагов, и потому заняли единственный перевал, по которому бегущие могли перебраться за гору. Таким образом все, что нашло первоначальное спасение в оврагах, теперь было в западне. Дадымов и Степановский заняли между тем аулы, и скоро в них бурно уже шумели и ходили волны пламени. Пока одни казаки растаскивали покинутое имущество, другие раскинулись цепью по берегу реки, чтобы не пропустить беглецов назад, третьи скакали в погоню за угнанными стадами, настигали и возвращали их на сборное место. Подоспевшие ширванцы двинуты были в овраги. С мужеством отчаяния черкесы защищали свои семьи, но это повело только к их гибели. Ширванцы ударили в штыки, и началось поголовное истребление. Гибель людей, отчаяние жен и детей, отторгнутых от своих защитников, представляло ужасное зрелище. Двести трупов разбросаны были по оврагам и лесным тропинкам; 370 пленных, согнанных в кучу, стояли под конвоем, оглашая воздух воплями. В числе убитых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен..." "...по окончании боя... в полуверсте от горевших аулов... добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогатого скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали солдатских рук и те бараньи коши, которые были обойдены накануне". "Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжатое, в снопах, просо". "От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский казачий полк... там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда... был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а 39 душ отдались в плен". "Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов". "Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека пленных и до 700 штук рогатого скота", "...семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и лесам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода". "Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, — и население гибло в пламени". "Добыча была вообще огромная. Казаки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек", "...одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях". "Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов". "18 августа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строений аул Аджи-Тлямов — цель Вельяминовской экспедиции". "Вельяминов... 25 августа возвратился в Майкопский стан, оставив позади себя... на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля".
I т. д. Цитата, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієї багаторічної кривавої різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так — і не інакше — закладалася нинішня "територіальна цілісність Федерації" під її нинішній "конституційний простір", в ім'я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чинити найменший опір. (Державін: "О Росс! О род великодушный!"). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і поступове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданої волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голосних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, "...была усмирена и оттеснена в горы хищная Чечня... Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия... пала окончательно покоренная Кабарда... они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной блага вековой цивилизации и превратит их кровью покрытые поля в роскошные нивы".
Коротше, гірські народи чомусь ніяк не хотіли розуміти свого щастя. їх винищують, у них віднімають їхню землю, віднімають волю, топчуть віковічні звичаї та обряди, а вони не розуміють свого щастя — й край.
А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні — 4е і є оте, виходить, "светлое будущее". Яка була зоря — ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше "светлое будущее", а саме таке, яке маємо сьогодні.
Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, Ульянов-Ленін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце "светлое будущее" і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як "блага вековой цивилизации". Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров'ю взявся нести "блага вековой цивилизации" іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться війна в Чечні, коли московське телевізійне "Останкіно" торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль поставив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гуманітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет загиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже багатократно повторюване з О. Твардовського: "Сама режет, сама давит, сама помощь подает"! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров'ю, ми й бачимо ваші реальні блага "вековой цивилизации", оту реальну "зорю светлого будущего", обіцяну Кавказу на початку минулого століття, яку тодішні "розбійники" чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не просто "розбійники", а цілі "бандформування", а тому ці "бандформування", себто чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють проти "зари светлого будущего" та "благ вековой цивилизации" у незмінно традиційному кремлівському варіанті.
III. Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній благословляв дім господаря: "В ім'я славних справ твоїх, джигіте, вимагаю гостинності, сідла та бурки". Господар відповідав: "Ти гість мій, отже, володар мій". Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.
Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: "Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі". А ще Лавристан відповів аварському ханові: "Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих". І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.
(Продовження на наступній сторінці)