«Княжа гора» Євген Гуцало

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Княжа гора»

A- A+ A A1 A2 A3

Якогось літнього дня вітрець із Княжої гори долинає до хати, пестить твої щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа голові, бере тебе за руку — й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистій стежці, яку рушником простелена між бузини, гаптованої гронами недоспілих ягід, уже за бузиною — горішина й терен кущаться, уже глід і калина тут хороводять, уже дикі черешні і дикі яблуні, й чим тут тільки не пахне! Пахощі густішають, дурманять, забивають памороки, й душа від них завмирає, п'яніє, хмеліє, і хочеться затиснути пальцями носа, щоб не запаморочило. Поміж розлогого гілля перелітають пташки, і в хащах птахи наче інакші, ніж у селі, а барвисті пера на крилах і на грудях такі, що більш ніде й не побачиш, і музика їхнього щебету така, що ніде й не почуєш. Обертаєшся з петлястої стежки назад — ген вддніє в долині і в яру біле село, хати пливуть вітрильниками поміж тополь і верб, ген школа блискає вікнами а біля школи вервечаться діти у якійсь грі. Але вітрець підганяє тебе, й тут, вище, він уже не вітрець, а вітер, він подужчав, та, либонь, іще дужчий там, ген угорі, куди веде стежка, куди кортить дістатись, щоб нарешті таки здибатися з вітром із Княжої гори, з тим вітзом, про який казала мати. Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає на дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, тз з глухомані урвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбільшки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній дуплавині, виглядаючи меткоокою білкою в світ бурі, яка ще не осатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім! Твоє коріння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобі близький і не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетіла в дуплавину, та в останню хвилину своїми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоїх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобі й той слизький вуж, який ген-ген поміж кущів малини переповз по стежці, наче то грубий сирицевий батіг позвивався, як не страшний тобі отой шелест-виляск у заростях, наче там із чотирьох ратиць раптом зірвалася-скочила якась звірина та й гайнула в гущавінь лісу і в гущавінь грози. Бо й справді, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землі у небо, єднаючи землю та небо корінням та гіллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця і шелестом листя, зеленою піснею зодягнених у капелюшки жолудів і краплистою піснею, що проросла з уст, що невідомо де й закінчилась — чи в твоїй душі, чи в душі дуба, які немов стали однією душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тільки лиш грім озивається звідти, з вершини, до якої ти не дістався, грім наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрітися з вітром, грім наче застерігає на майбутнє від таких походів на Княжу гору. Вилазиш із дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши відчувати на собі і в собі могутнього дуба, і, либонь, так само дуб жаліє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти віддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услід за тобою простягає гілля, наче хоче затримати й вернути в родинні обійми, у шелест їхній.

А після ураганної вітряної бурі натрощило гілля не тільки на горі, а й у селі, з сільради сказали, аби трощене гілля з обійсть повиносили на дорогу, поскладали під загорожами. А ще — поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько біля електромережі, бо цією бурею накоєно лиха, то нащо чекати її в гості вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацію, коли можуть завадити електромережі.

Так цікаво бігалось по селу — там солом'яну стріху здерло з хліва, і хлів блимає кроквами-латами, наче велика рибина світить білими кістками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вікнах, і жива хата дивиться темними більмами, в яких ні летюча ластівка не відображається, ні груша з двору, ні хмара з неба; там город витолочено так, наче на городі телесувалась череда; там із ями витягують мотузками перісту корівчину, бо вітер загнав у яму, добре, ніг не поламала, але ж спробуй і витягни з ями!

Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вітром ганяло.

Зелений автомобіль, завбільшки з сірникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобіля — сірникової коробочки не так висів, як вилущився з острішкуватими бровами дядько на протезі й на милицях і, обважнівши крутими плечима, очікував на вас.

Якийсь такий був цей дядько, немов його покалічила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й ліс. Зачудовані й насторожені, ви поспинялись віддалік. Тоді незнайомий дядько заклав до рота пальці й свиснув грізно, мовби ляснув гарапником по мокрій траві.

— А ходіть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсім лагідно поспитав: — Тутешні чи зальотні горобці? З Княжої гори?

— Ми не зальотні, ми з Княжої...

— Та видно, що з Княжої, — засміявся дядько, здаючись уже зовсім не страшним, хоч порубаний та посічений. — Ви мене знаєте?

— Ні...

— Та мене весь білий світ знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гурті стояв на милицях, наче обламана брила.

— А ви суниці збираєте в лісі? Чи опеньки?

— Збираємо...

— Хлопці, що я вас попрошу... Я сам із Києва, я до вас по суниці приїжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник і мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник із Берліна привіз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душі, наче от — був якийсь час у мене вчорашній, і сьогоднішній, і завтрашній, а без годинника — щось не те, й край... Вам ясно?

Ви мовчали, вам було не ясно.

— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно іде. — Чоловік чудно смикнув плечима, наче підстрибнув на протезі й на милицях. — Я загубив, а він собі йде в лісі отам...

І показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.

— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?

Ви хлюпнули на дядька хвилями усмішок.

— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час ішов, коли аж із Берліна йшов... Чудно так, не віриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопці? А я навідаюсь, чи по гриби приїду, чи по горіхи... Таких ліщинових горіхів, либонь, нема ніде, тільки у вас.

Скрипнув протез, тужливими голубами загули милиці. І як тільки він суниці збирає? А гриби? А горіхи? Вже сидячи в автомобілі завбільшки з сірникову коробку, дядько дивувався:

— І як він загубився?.. Трофейний! Кому він у лісі показуватиме час? Їжакам, га? Чи вужам? Так їжакам ані час не потрібен, ані годинник німецький... Так само й вужам... То ви пошукайте, хлопці, а я навідаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обіймала село високими, грізними обіймами. Де ж там у лісових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь міряє час поміж папороті, а на його циферблат заглядається мале цікаве лисеня. Або ж сорока-білобока знайшла й занесла в гніздо, бо сорока — знана злодійка, сороці захотілось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжої гори за той годинник, гора відповість, вона все знає...

— Мамо, а чому в мене сестри нема?

— Від кого ж сестра в тебе знайдеться?

— А ти казала — від вітру!

— Від вітру, дитино?.. Від вітру в тебе є сестри, й не одна.

— Правда, мамо?!

— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на груші, бачиш? То сестра твоя від вітру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гості до тебе навідалась, хоче надивитись на свого брата. І в лісі на Княжій горі маєш сестер, чому ж ти їх у гості не запрошуєш?

— Кого запрошувати?

— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?

(Продовження на наступній сторінці)