Вулиці в передобідню пору порожні, мов покинуті циганами таборища; люд подався, користаючись з вихідного, в ліси, парки, на поля; люд смажиться на берегах лінивого Смотрича, нема кому купувати Роксанині пиріжки.
— Купуй... Дрімота...
Умлівають від спеки продавці в душних магазинах, куняє під липою навпроти будівельного технікуму бабця Стефа, і до її ворочка з підсмаженими соняшниковими зернятами боком підкрадаються горобці; сонно погойдується на штельвазі жовтої цистерни з квасом постовий міліціонер...
Дихнути нічим.
Роксана сидить на складному стільчику, подібному до шведського, тільки вищому,— його змайстрував сам Тодорко; на циганці білий халат, що ладно облягає її ще по-дівочому пружну постать, мовби жінка й не народила Тодоркові півтузіна дітлахів; з-під накрохмаленого очіпка непокірно вибивається коса.
Любить її косу... але розпущену... коваль Тодорко, ой любить... Та й, по правді, кажучи, не одні лише коси не втратили молодої ваби. А очі? А губи... а груди, що рвуть-розпирають халат? А вогню скільки в ній... Чортиця ж... Аж стогне, напрацювавшись за день, колгоспний коваль, коли опівночі втрапляє в Роксанині обійми...
Приємна згадка молодить Роксанине смугляве обличчя, тонкі ніздрі розширюються, брови ломляться, а сережки у вухах, великі сережки з чистого золота, ще дівоцькі, подзвонюють: дзвінь... дзвінь...
Ух...
— Ей, товаришко пиріжкова, спите? — хтось пробубнявив над вухом, а в мисочку падає двадцятикопійчана монета. Роксана краєм ока помічає, що таки двадцятикопійчана.— Прошу дати мені пиріжків.
— А-а, пані Ядзя! — потягується Роксана.— Не сплю, не сплю, відданице, щось мене до Тодорка потягло, хоч кидай оцей гендель і біжи,— навмисне дражнить пані Ядзю. Відриває з рулончика паперу і думає: "Га, а скільки ж дати пиріжків старій дівці, яку бозна за що нарекли панею Ядзею? За двадцять копійок їх ніби належиться п'ять штук, але ж... але ж не можна так багато їсти Ядзі, яка двадцять років ходить у дівках, ще до холери розтовстіє.— І, посміюючись про себе, безцеремонно розглядає плоску, мов дошка, пані Ядзю.— Дивіться-но, як вирядилася: спідниця на п'ядь вище маслакуватих колін, декольте нижче пупа... хоч би мала, шкареда, що показувати. На лиці кіло пудри, губи сині, а рідку гриву пофарбувала на червоно. Страхопудище... Ні, такій вистачить і двох пиріжків... Не збідніє. Мушу ж я принести додому той надвишковий карбованець... З того копійка, а з того — дві, за день купка складається. Воно ніби, оте складання, не дуже чесне, якби хтось довідався, то зчинилася б біда, а найбільше перепало б від Тодорка, в нього зовсім нема циганської вдачі. Смішний, через копійку ніхто з торбами не піде, а зайвий гріш вдома не засмердиться. Бо дітиська попідростали, синові до Львова десятку пішли, у нього ж дівчина, повинен Ружен і в кіно її повести, і при нагоді квітів купити або цукерок. Адже не гірший від інших..."— А мій син Ружен... знаєте, пані Ядзю, отой шмаркач, який на велику перерву бігав до мене по пиріжки для всього класу, дівку знайшов. Таку білу-білу, як гуска.— Роксана заговорює 5Їдзі зуби й тикає їй у руки згорток з двома пиріжками.
— Та ну? — щиро дивується пані Ядзя.— Отой циганчук... пше-прашам... отой патланець невмиваний і вже дівку... білу-білу?
— Аякже,— циганка вже навсправжки гордиться сином.— Тепер ^ на білих мода. Парується чорний з білою...
— Ох, паруються,— зітхає пані Ядзя, згадавши своє задавніле дівування.— А я...— ї не договорює Ядзя, дрібоче геть від Роксаниної синьої скриньки на колесах, що парує смачним духом. Але відходить недалеко. Через хвилю повертається.— Я забула здачу,— каже.
— Яку здачу? — роблено дивується циганка.
— Дванадцять копійок. Адже дала-м двадцять.
— То що, по-твоєму, в мене більма на очах? — сердиться Роксана.
— Якщо недобачаєте, Роксано, то купіть окуляри,— вперлася пані Ядзя.— Але я давала двадцять.,. Тут арифметика проста, великого розуму не потребує.
Роксана аж підскочила:
— Мой, пані Ядзю, не роби з мене дурної. Купила і йди своєю дорогою.
— Як це — йди? — пані Ядзя береться в боки.— Я з тобою корови не пасла. Глядіть-но, за моє жито ще й мене побито. Віддай здачу, бо...
— Бо що?..— кидається в атаку Роксана.— Подаш мене до суду?
— Подам! — розпалюється стара дівка.
— Мене? — і циганка почала засукувати рукави.— Моїх дітей збираєшся сиротити? Чи, може, тобі забаглося мого Тодорка? Ой, не шукай собі, бабо, зачіпки.
— Я не баба,— вересккула пані Ядзя, бо вдарено її в найболючіше місце.— Я єстем панна... Не дозволю...
— Що не дозволиш? — шипить Роксана, готуючись вимикати зачіску пані Ядзі.— Не дозволиш, аби я вступалася за свого Тодорка? Ти будеш з ним волочитися, а я мовчатиму? А не діждешся, красавице.
Пані Ядзя німіє від несподіваного повороту сварки, цей мент використовує Роксана: вона помічає, що міліціонер тримає їх на оці.
— Айя-яй,— циганка сплескує в долоні,— хто б міг сподіватися, красавице, що ви... хі-хі, ха-ха... Тут один молодий удівець випитував у мене про вас, просив познайомити..,— бреше Роксана в живі очі. Ніхто, звичайно, Ядзею не цікавився, але ж треба заткати горло старій дівці, бо міліціонер таки до них підступає.
Хід конем одразу діє.
— Правда? — добрішає, промениться пані Ядзя.— Хто... він?..
Міліціонер уже стоїть за їхніми плечима, прислухаючись до мирного жеботіння, потім повертається на своє місце біля цистерни з квасом. Ох, ті жінки...
— Хочете дізнатися, красавице, хто? — радіє з власної вигадки Роксана.— Не скажу. Спершу ручку позолотіть, усю правду виворожу, про щастя розкажу,— і простягує долоню.
Ядзя хвилинку вагається, але спокуса велика, вона таки дістає з пазухи пом'ятий карбованчик і "золотить" Роксані долоню. Циганка шепче їй щось на вухо. Ядзине обличчя навіть крізь пудру рум'яниться, мов біла булка від вогню.
Мир настає біля нового універмагу, тиша...
Спека...
Тодоркові спека заливає потом очі, він то злизує його з кутиків уст кінчиком язика, то змахує з лоба ребром долоні, але роботи не припиняє.
Сердиться Тодорко...
Тодорко сердиться на хлопців з будівельної бригади, які не вміють дотримати слова... або не схотіли дотримати. Злість Тодоркова перемішується з болем, бо виходить, що таки не мають його в громаді за свого. О, до своїх посунули б толокою, недаремно ж говорять, що свій коли не заплаче, то бодай скривиться.
Ох, гірка ти, циганська доле, гірка в мандрах, у вічному поході, щоденній невлаштованості, у повсякденному прагненні дійти до чогось, знайти щось, а що — ніхто й не відає; гірка ти, доле, і в осідлого, бо живеш білою вороною, незрозумілим, трохи таємничим Іншаллою...
Хоч кричи...
Чи, мо', покинути все це: осоружну лопату, колгоспну кузню, оцю кривобоку ліпнянку, садок — і гайнути світ за очі? Бо нащо циганові хата, пощо йому садок? Циганові потрібна лише дорога...
А дорога, та дорога, котра звивається попід старою фортецею, порожня, нема-таки хлопців з будівельної...
Нема, то й не треба!
Тодорко рвучко натискає рукою на лопату, в гнівному руху закладені відчай, злість і розгуба. Лопата зачіпає за щось залізне, бо раптом скреготнула, вперлася і далі не йде ні на чверть штиха.
"Чи не на скарби я наткнувся",— кепкує з себе Тодорко і знову пригадує давню розмову зі старим учителем Доброчином, який колись нипав його подвір'ям, переповідаючи вже відому історію про конак турецького купця, що ніби стояв на цьому місці.
— Непогано було б Василю Юхимовичу, коли б Тодорко натрапив на горнець із золотом того купця,— жартував тоді циган.— Чого смієтеся? Самі кажете, що купець мався в достатку, золото в нього теж, певно, водилося. То чому б йому не закопати тоте золото в землю, га? Найнадійніший банк. А мені якраз нову яму для виходка треба копати, ось і натраплю на турецький банк...
— Дай вам боже, Тодорку,— мовив серйозно старий Доброчин.—
Ми б тоді всі розбагатіли... бо кожна знахідка в землі, кожна... хай це буде звичайнісінький черепок, примножує знання про минуле нашої ісмлі. А ця земля і ваша, Тодорку...
"Ця земля і ваша, Тодорку..." Ці слова найбільше сподобалися годі ковалеві. Правда, копаючи нову яму, він нічого не знайшов, наміть черепка, але сьогодні... у цю хвилю лопата скреготнула об щось —іплізне. То, може?..
Ет, дурниця.
Проте не виймає Тодорко лопати з землі, мовби остерігається, що дзвінке і непіддатливе, раптом зникне, переміститься вправо або пліво. Він сідає на бровку рівчака і запалює цигарку.
"Ей-ей, Тодорку, складає собі ружні казочки",— говорить про себе.
"Чого ж казочки?" — чує за спиною старечий голос.
Оглядається. Під грушею, першим деревцем, посадженим Тодор-ком на колишньому пустищі, сидить білобородий турок. Ноги підігнув під себе, руки, які поклав на коліна, виблискують перснями. Турок сидить зовсім близько од Тодорка — якби розмахнувся лопатою, то досяг би білої чалми.
"Ов, а ти звідки тут узявся?" — каже Тодорко туркові, глипнувши на хвіртку, яку котрийсь з дітлахів забув зачинити.
(Продовження на наступній сторінці)