— За що 'го маю, панедзєю, любити? — Шершун тримав відповідь напоготові.— Не батько він мені, не брат і не сват. Добра від нього не зазнав ні півложки, а зло донедавна відхаркував. Правда, я сам викликав вовка з лісу. Хочете знати, як це сталося? Прошу дуже... Ваш колега вдавав із себе героя... заповзятого рубаку, якому й море по коліна. Ми на нього молилися... хотіли бути подібними до нього в усьому. Цілий клас кубанки носив з червоними денцями, я матір вимучив, поки галіфе не пошила, батькові вуха проджмелив своїм кумиром. Ну...
старий якось не втримався і при нагоді оповів, що служив з Середою в одному ескадроні, що Середу якогось там разу ледь не розстріляли за боягузтво. Уявляєте, панедзєю, моє розчарування? Куди тобі, ідол скотився з трону...
Інший, може, промовчав би, а я з того розпачу виплескав усе Середі. Голова капустяна... Відтоді ми з батьком ворога придбали. Батькові що, взяв та й помер... рани відкрились... а мені ваш колега таку характеристику намалював, що й на той світ з нею не прийняли б: куркульський вишкребок, синок петлюрівського перебіжчика, чорнитель чесних людей... Самі розумієте, як мені велося з такими ярликами. Тоді... Та й зразу після війни відригнулося... Я шість років пас білих ведмедів тільки за те, що на мене впала тінь, ніби я видав гестапо підпільну організацію бауерських батраків. А я ні слухом ні духом не відав про неї... свиней годував... але покарали за її провал мене, бо згадалася характеристика Середи. То яка може бути любов, панедзєю, я б йому зараз в очі плюнув.
— Не плюйте,— круто, по-молодечому повернувся до Шершуна Доброчин.— Середи нема, Середа загинув наприкінці війни... загинув як герой.
— Загинув? — не приховував несподіваної радості Шершун.— Туди йому й дорога. Лише не вірю, щоб він загинув як герой. У війну про всіх так писали.
— Помовчіть, Шершуне! — простогнав старий учитель.— Що ви знаєте про війну... про страшне горнило, яке випалювало в людині все дріб'язкове, наносне, випадкове, залишаючи найголовніше, глибоке, людське, яке і глину обертало в камінь. Так сталося і з Середою.
Стогін Доброчинів, його слова, що, здавалося, кров'ю обкипіли, Шершуна не вразили. Він своєю радістю був напоєний і боронив її по-своєму, по-шершунівськи цинічно.
— Глина... камінь, сеє-теє, панедзєю. Красні слова. На війні панував наказ: "Вперьод!.." А колегу свого вбираєте у чисту сорочку. Відомо... дружки...
— Середа ніколи не був моїм другом, Тимофію Петровичу. Навпаки... Але правда є правда, вона вище особистих порахунків... вона навіть вище того... що з ласки Середи я теж натерпівся...
— Та ну,— остовпів Шершун.— І ви після цього...
"І я після цього бороню честь загиблого Середи? Це його дивує, га? Така, як бач, метаморфоза... Середа справді колись доносив, що Василь Доброчин на уроках історії водить дітей до старих башт... заражає учнів бацилою старого романтизму, вчить їх зітхати за минулим. Середа помилявся, ніякої бацили я не мав тоді на увазі, я водив дітей до предківських башт з однією метою: хай вчаться слухати подих історії, хай відчувають себе прямими нащадками тих, які будували оці мури, будували і захищали землю від ворога. Я був твердо переконаний, що роблю корисну справу..."
Однак не поділився ц и м з Шершуном. Це належало тільки йому.
— Чого ж ви замовкли, Василю Юхимовичу? — іронізував Шершун.— Боїтеся рани ятрити?
— Ні, Тимофію Петровичу,— Доброчин підняв з бур'яну череп, холодна кістка обпекла пальці і душу "Земля кісток зрадників не приймає, хай навіть це будуть кістки сина Богдана Хмельницького".— Боюсь, ви мене не зрозумієте... не хочете розуміти... Ви мислите надто прямолінійно. Для вас людина, яка помилилася,— назавжди погана людина. Я думаю трохи інакше... думаю... Бо в одному бою рядовий штрафного батальйону Василь Доброчин відзначився... вельми відзначився... його нагородили... похвалили у фронтовій газеті. Друковане слово крилате, якось долетіло воно й до майора Середи, і він написав мені: "Це ти, Василю, чи не ти? Якщо це ти, то пробач, що вивів тебе колись не хотячи на Турецький міст..."
— Я щось не второпаю цієї писанини з Турецьким мостом,— перебив його Шершун.— Середа мав на увазі наш міст, у Кам'янці?
— Так,— сказав Доброчин.— Міст капітально перебудували турки ще в сімнадцятому столітті, з того часу Турецьким зветься. Ну, а покійний Середа таки знав історію і знав, що з того моста,— а висота яка ж,— скидали у Смотрич зрадників. З нього, до речі, турки спустили в річку і Юрася — Гедеона — Звєнжика Хмельницького, князя Сарматського і гетьмана запорозького... зав'язали в мішок і кинули, бо така ціна перевертневі. Хто знає, може, і ви на Турецькому мості стоїте... стоїте добровільно... стоїте зі своєю куцою філософією... стоїте і не помічаєте цього, га?
— Я? — повисло у вечоровому тумані Шершунове запитання. Старий Доброчин не відповів, старий Доброчин поволі спускався
схилом на дорогу. На фоні облупленого щита Турецьких бастіонів чорніла постать Шершуна.
Батько синові:
"...Знаєш, Богдане, він, Шершун той, лишився на валах Турецьких бастіонів і, мабуть, швидко забув про нашу з ним бесіду, а я до вечора не міг заспокоїтися, та й дотепер гризе мене сумління, що лишив його, не-переконаного і затятого...
Я б хотів здибатися з ним удруге і втретє...
Я приготував для нього цілі послання, невідомо, щоправда, чи вони досягли б мети, але ж треба комусь виправляти похибку вчителя... учителеві, гадаю, це й належить зробити, це навіть не обов'язок, це мій справжній борг.
Отож, чуєш, ставши боржником, і я почвалав наступного дня до міліції, щоб розвідати його адресу. Там відповіли: "Ніякого Тимофія Шершуна серед мешканців Кам'янця не числиться". Я метнувся по готелях: нема Шершуна.
Надвечір дивака старого потягло на наш Турецький міст. Ковзаючи долонею по поруччі, я ходив по мосту, зазираючи у лиця прохожих, хотів у котромусь з них упізнати Шершуна. Я чомусь вірив, що мусить пін прийти на Турецький міст, щоб бодай на око виміряти його висоту...
Такими, бачиш, клопотами і живу, клопоти ж учительські, наші.
За листа — спасибі.
Якоїсь неділі виберися з Христиною і Мар'янкою до мене на яблука, сад уродив, аж гілля повгиналося.
Ага, запиши на магнітофоні і перешли мені голосок Мар'янки, оту пісеньку, яку вона дідові лепетала:
Ти плизнайся мені, Звідки в тебе ці дали, Я без тебе...
ОБНІМАЮ ВАС".
ПОСЛАННЯ ПЕРШЕ
— Іншалла...— вимовив протяжно Тодорко і поплював у шкарубкі, пропечені залізом ковальські долоні, беручись за держак лопати. Іншалла...
Циган Тодорко у ніякого Бога не вірив, звичне для мусульман звертання до аллаха перед початком кожної роботи, в якому живе надія на божу поміч, і таке несподіване, дивне і трохи загадкове у наших краях, Тодорко повторює завчено, мимоволі наслідуючи свого діда Ружена, який кочував і по румуніях, і по туреччинах, і навіть по далеких іспаніях.
Держак був новий, білий, ще не обсмальцьований, лопата теж воронилася сизиною, бо лише вчора Тодорко її викував, тому долоні задиміли молодими мозолями. Тодорко голий до пояса, спотів, жилава його спина вилискувала на сонці, мовби облита смальцем.
Але робота спорилась.
Коваль Тодорко знає, що робота буде споритися лише на першому-другому штиху, а вже третій і наступні штихи муситиме довбати кайлом і ломом. Парцела дісталася йому кам'яниста, затовчена, як тік, на якому чорти молотили залізний горох, не так легко викопати тут рівчаки під фундаменти нової хати.
Треба ж, однак...
Після війни, коли Тодорко розпрощався з циганським табором, вони з Роксаною могли обрати для сільби інше місце,— люди на той час будувалися мало,— але вони осіли якраз тут. На околиці Карвасарів вони зліпили собі хатчину, руду, кривобоку, з двома віконцями, кожне з яких Тодорко заслонив би своєю долонею. Дехто з карвасарців позирав на Тодорка і красуню Роксану зизим оком і нишком подейкував, що кучерявий циганчук не випадково облюбував зарості бузини і терну, чого доброго... ще заходиться відновлювати на безлюдді лиху славу карвасарського злодійського цеху, який існував тут у давні часи.
Звідки люди могли знати, що молодих циганів вабили пустка і привілля?
А Тодорко без злого умислу прикипів до кам'янистої парцели, певно, тому, що тут Роксана сповила йому першого сина, названого на честь діда Руженом, що тут вона народила ще п'ятеро кучерявих і галасливих, як горобенята, Тодоровичів; тут, нарешті, минулася його молодість...
Правда, це тільки так легко мовиться: прикипів. Скільки ж разів звихрувалась у ньому, від діда Ружена успадкована, жадоба до мандрів. Го-го, майже щовесни кров у ньому бунтувалася, грала, як молоде вино, снилися дороги і вольнії дими. Тоді Тодорко квапно, як на пожежу, зав'язував у верету немудрі циганські статки, кликав Роксану з дітлахами і виштовхував їх за ворота: треба їхати, їхати, байдуже куди, аби лише не обростати мохом на місці.
Роксана падала снопом на порозі, хапала чоловіка за ноги і просила не дуріти: куди вони подадуться з дрібними, як зернята, дітьми? Він зривав з клинка батіг, принесений ще з табору, губи бралися білою смагою і, не пам'ятаючи себе, періщив Роксану наосліп. Вона заслоняла тільки вид, з порога, однак, не вступалася, сині пруги на плечах напухали, як вужі; в якусь хвилину Тодорко помічав ці сині вужі, тверезів і жбурляв батіг пріч.
Жбурляв до чергової хандри...
(Продовження на наступній сторінці)