Коні іржали, чуючи дорогу, були коні жалобні, вороної масті. На світанку воронії коні повезуть Юрія — Гедеона — Звєнжика — пана Іхмеліски, гетьмана запорозького і князя Сарматського — в гостину до кам'янецького Галіль-паші, але до світання ще далеко, бо ледве-но повечоріло і ще його милість князь про готовану кам'янецьку учту слухом і духом не відає. Він горбиться за столом у "тронній" палаті своєї немирівської резиденції, підперши долонями вузько затесане лице. Водянисті глипавки втупилися у штоф з оковитою, біле, як у мерця, чоло крається зморшками... крається, мовби його милість князь не може дати ради з державними мислями.
А коні за глухими віконницями іржали.
Коні іржали, а пані суботівська Хмельницька волики у ярма запрягала і нивку скородила. Сіяла пані Хмельницька матірку, сіяла і промовляла: ой рости, конопелько, мой до стелі, до стелі рости, у волокно вбирайся...
Коні іржали...
Коні іржуть, а в клепсидрі шелесно стікає час, стікає піщина за піщинкою, і в кожній піщинці мить, яку не повернеш і не повториш. У поставці скапує, кліпає свічка, ярий віск пахтить весною, медовими бджолами і недільною церквою. Горбата чорна тінь закоцябла на стіні, мовби пришпилена гвіздками,— тінь од писаря Якима Доброчина, єдиного православного при дворі князя Сарматського. Права рука Якимова відбилася на стіні химерним крилом, з усієї тіні крило лише й живе, тріпочеться, мовби прагне злетіти. А куди, куди злетіти? До закопченої стелі? Чи, може, жадає вирватися з душної комірчини через вікно, зачинене наглухо віконницями? Чи, мо', стереже дубові двері, очікуючи, чи, бува, не прочиняться?
Марниця усе це... марниця, бо крило саме по собі повне-повні-сіньке волі і простору; крило кружляє понад білим полем, і там, де воно об нього черкається, на білому полі ореться чорта борозна.
То пише Яким Доброчин:
"Збоку може здатися, що його милість князь Сарматський не може дати собі ради з державними мислями, насправді ж у його голові блудить самотиною думка, як вівця у витовченому ордою степу; вівця нипає за віхтиком зела, а думка княжа борсається у мороці: "А далі, пане Юрасю, що? А далі?.."
"Кину кужіль на полицю..." Кину... навіщо катувати себе цим "далі"; сотворить господь новий день, накреслить нові виднокола, а поки що пий, пане Іхмеліскі, пий!.. Мушу чимдуж упитися... мушу... щоб знову втрапити у світ веселих химер, у химерному світі забувається день вчорашній і день сьогоднішній... я боюся вчорашнього... я боюся сьогоднішнього... лякаюся завтрашнього..."
Коні іржуть за глухими віконницями...
"Господи, тягаристий камінь поклав ти мені на плече і звелів нести. Легше тому, котрий орудує на бойовиську шаблею, списом або мушкетом, і легше тому, який оре і сіє, і тому в сто крат легше, що мурує стіни, і тому легше, хто, проткнувши голландський папір шовковим шнурком і обернувши окремішні аркуші в цільну книгу, пише день при дні повість про зацного лицаря, котрий життя поофірував на вівтар ой-чизни-матки. Бо той, хто орудує правим мечем, колись таки втішиться вікторією; той, хто оре ниву і сіє злаки, спече хліб для себе і для ближнього свого; той, хто мурує стіни, обігріє і захистить в новому притулку вбогого; той, хто пише про чини лицарські, творить історію для прийдешніх поколінь...
А я...
А я пишу про мерзенну зраду, про хтиві помисли, про повзання смердючого тхора, який вбив собі в голову, що завтра обернеться на сокола. Коли б я писав про харциза безрідного, то це можна б якось зрозуміти і перетерпіти, я ж пишу про сина..."
Коні за глухими віконницями...
"Тоді теж іржали коні... але не тут... давно... в чигиринському дворі. Одні іржали по-весільному, інші — гейби за плату, а треті чорно сурмили... Хіба кінське іржання має колір... смішно., а все ж коні сурмили чорно, на смерть.
Коні смерть відчувають.
Я стояв перед ним...
Я стояв перед ним, як школяр перед дяком, і теребив у руках шапку; плач роздирав груди, в очах пекло піском... в очах клубився ляк... я зовсім недавно бачив гетьмана на коні... ще дужого, кріпкого, здавалося, йому і зносу не буде, а нині він лежить на білих подушках у білій сорочці, білий чуб розсипався на крутому чолі, білий вус розкрутився...
Лише очі по-давньому світилися.
Я стовбичив перед ним хвилину... годину... цілий вік; за моїми плечима двоє вузьких вікон, заслонених рушниками, на рушниках червоніли ружі і зеленилася рута, від білизни рушникової, з їх вишиваної червленості і зелені в ложниці гетьмана... у ложницю гетьмана я досі не ступав ні півстопою... в ложниці гетьмана гойдалася сиза м'яка імла. За моїми плечима... за різьбленими дверима покашлювали учені лічці і січові характерники, порипували чобітьми і подзвонювали шаблями полковники і генеральна старшина; всі вони, певно, перешіптувалися, дивуючись, що гетьман Хмельницький покликав до себе поета.
Лампада перед іконою архангела Михаїла поблимувала, лампада, як жовтий метелик... метелик то більшав, і тоді прояснювався мальований лик архангела, то зменшувався, летів кудись метелик у далечінь, ставав тліючою цяткою; я потерпав, що коли й цятка зникне, то гетьман погасне... погасне, і я ніколи не дізнаюся, чому звелів мене покликати.
Чи забаглося йому, жеби я взяв з полиці книгу, моєю рукою таки списану, і прочитав про його, Хмельницького, звитяги на бойовиськах; бойовиська ж ті або бачені мною на власні очі, або списані зі слів ре-гіментарів козацьких.
Чи забажав він послухати мої вірші, для душі складені і з душі добуті?
Адже бувало колись... він кликав мене у намет або ж у світлицю: "Читай, Якиме".
І я ступив до широкого ложа...
Я ступив до широкого ложа, гетьман прочитав на моєму лиці запитання, рука його звелася угору, міг цей рух означати пересторогу або заклик до уваги. А він запрошував сісти на його постіль... ближче сісти, бо хоче просити мене вчинити йому велику послугу... бо хоче мене просити... не наказувати... просити за Юрася, за сина свого. Юрася-підлітка козацьке коло гетьманом обрало. Це ніби й добре, бо означає любов козачу до роду Хмельницького, це й дуже зле, бо заважка для Юрася гетьманська булава, заважка і водночас надто легка; в булаві влада і сила — дві змії, яких у змозі тримати на припоні муж, усіма чеснотами наділений. Юрасеві ж ще розуму черпати та черпати, і добре чинить Іван Виговський, надумавши слати Юрася в Київ на науку. Та коби лише був при Юрасеві дорадцем писар генеральний, причепляться до отрока дорадці інші — менші і більші, чесні й облудні. У нього ж вдача воскова, з воску виліпиш праведника і виліпиш диявола. "Тому жадаю, Якиме, аби ти був при гетьманичу повсякчасно, моє жадання старшині нині передам, Юрасеві заповім і в паперах військових відповідно запишемо. Будь при ньому не джурою, не писарем... навіть не поетом просто для розривки і забави... Будь сумлінням... голосом поспільства. Будь... і не бійся у слові писаному й усному виказувати йому в очі правду, як мені, бувало, виказував. Маєш на це моє вітцівське повеління і законне право маєш, дане тобі заслугами перед Вітчизною... ранами... вченістю... талантом... і походженням зі стану посполитого. Знаю наперед: навколо Юрася кружлятимуть ла-кизи, підхвальки, вчителі вельми мудрі, котрі й мене вчили, що чорне є біле, а біле — чорне; вони зодягатимуть його в пишні кармазини... тобі ж належить ті одежі з нього знімати: кажи йому правду про вчинки його, задуми, поводження з людьми. Най зважує, виважує і очищається... Зробиш це для мене, поете?"
Я аж западався по коліна в землю під ваготою гетьманових слів...
Я аж западався... бо безпечніше поетові співати про пташку в полі, про ясінь неба або ж про походи переможні, аніж здирати з когось пишні одежі, дарма що вони з олжи пошиті, ніхто ж голої правди не полюбляє, правда — не жона.
Богдан Хмельницький теж інколи не любив...
Хмельницький теж інколи не любив, але відмовити я не посмів, бо пам'ятав про призначення поета і ще знав: Україна в молодому Хмельниченку прагне уздріти його батька, а всякий поет починається з правди.
Я припав до гетьманової руки. Богданова рука лежала холодна і квола, в якусь мить я не повірив, що на ложі вмирає регіментар; його ж десниця повинна пам'ятати і короткий змах шаблі, і гетьманське повеління булавою, і рішучий розчерк пера... Рука ж гетьманова нічого не пам'ятала, сила його, виходить, таїлася не в ній, і добре, що не в ній; маєстат великих не в жилавості їхньої десниці.
Я вклав свою долоню у його розкриту долоню...
Я вклав свою долоню у його розкриту, як поле, долоню, мало це означати мою присягу. Гетьман відповів на потиск кивком голови; від того руху кволого зірвалася з вії сльозина, як з дерева вітер зриває краплю роси. Сльоза розтала у вусах, а може, впала розпечено мені в серце... Серце запекло, груди здригнулись, готові вибухнути плачем.
Бо вмирав Хмельницький...
(Продовження на наступній сторінці)