Тяжко приростав до землі онук бачі Ружена. Але таки приріс...
Та не самі Роксанині сльози і мольби гасили в ньому жадання мандрів. Гасило їх саме життя, роки і ще гасила та земля, яку возив на своє подвір'я тачкою і носив відром бозна-звідки: носив по-первах на грядку цибулі, на рукавчик під картоплю, а далі в ями для яблунь і слив, да я черешень і груш. Була це не просто циганова забаганка, була це користь для родини, бо росло при хаті своє зело для приправи і якесь яблуко для дітлахів. Згодом, правда, садові деревця почали значити для нього більше, ніж один тільки хосен! Торкався, бувало, молодих листочків або рясного цвіту, і йому здавалося, що торкається власного серця, до свого вчорашнього дня, який, виявляється, не знидів марно, не пропав, бо обернувся дивним чином у зелені крони.
О, певно, це аж ніяк не означає, що внук бачі Ружена до сьогоднішньої днини не носить у собі незбагненного вітру, котрий каламутить кров; але вітер каламутний з кожною новою весною слабне, стає схожим на обскубаного півня. І тому батіг, принесений Тодорком з табору, струхлявів без діла, і не пухне вже Роксана синіми пругами. Тодорко Іншалла, як величають його в приміському колгоспі, на час весняної каламуті замикає кузню і, най там громи б'ють, зникає кудись на два-три дні. Цієї весни сталося таке з ним. Повернувся додому обдертий, вихуділий і зарослий, пропахчений димом і печеною картоплею. Рокскна мовчки налила в цебер літепла, роздягла чоловіка і скупала; купала і винюхувала з Тодоркової кучерявої голови, усе ще кучерявої, гіркий запах диму.
Аж блідла від призабутого трунку...
Щоб заглушити тугу за чимось, вона після купелі тицьнула йому листа від найстаршого сина, який вчиться у Львові на лісничого.
— Чи чуєш, Тодоре, наш Ружен дівчину має... Очі в неї сині, а сама ґшіа-біла, як хліб. На прочитай...
Через тоту білу дівчину, яку він ще не бачив ні разу, через сина Ружена, через своїх молодших дітей, через оці яблуні, що розкрисла-гилися, через оцю землю з перших двох штихів Тодорко нині поплю-нав у долоні і заходився копати рівчаки під фундамент нової великої хати. Бо ніби він гірший від сусідів справа і сусідів зліва, які, дай боже, хоромища повибудовували? Він прецінь колгоспний коваль і хоч у своїй кузні карбованців не відливає, та все ж якусь копійку додому приносить. Роксана теж, відколи діти попідростали, не дармує: щоліта торгує пиріжками... Гріш до гроша — і тисячка набігла. Воно ніби й багато, і разом з тим мало, бо цементу купи, дошки, вапно, гіпс, камінь — купи, муляра найми, тесляра найми. Правда, колгоспний голова обіцяв дечим допомогти, і таки Тодорко заслужив, щоб йому допомагали, бо двадцять років в одному горні розпалює щорана вогонь. Але коли б то він будувався у селі, тоді поміч була б під рукою, а то ж у Карвасарах... Ось і сьогодні хлопці з будівельної бригади обіцяли вчинити толоку, щоб допомогти закласти фундамент, а проте щось їх не видно...
Жаль пощипує Тодоркове серце.
Він спирається на держак лопати і крізь плетиво садового гілля дивиться на кам'яне громаддя Кам'янецької фортеці, на основу Турецького мосту, що виростає з дна Смотрича, на дорогу, якою давно повинні б приїхати хлопці з будівельної бригади.
Ех...
Кажуть, що стара фортеця начинена скарбами — золотом і сріблом; турки нібито позакопували, недаремно там щоліта розкопують подвір'я, деколи й стіни розбирають. Старий знайомий учитель Василь Юхимович Доброчин із "золотих" побрехеньок сміється, колись пояснював Тодоркові, що вчені шукають в землі відповіді на питання: коли і ким засновано фортецю. Одні вважають, що її литовські вельможі поставили, а інші доводять, що руські князі. Доброчин людина порядна, не буде Тодорка дурити, але як на його, Тодорків, простий розум, то навіщо тратити державний гріш на якісь там розкопки. Сто-двісті років пізніше або раніше — яка різниця? Е, ні, шукають-таки золота в старій фортеці...
Ге, а якби оце він натрапив на своєму подвір'ї, копаючи рівчаки під фундамент, на жбан, повний-повнісінький червеного золота? А що, може бути. Переказували ж, що на цьому місці стояв конак турецького купця. О, Тодорко знав би, що з тим золотом робити, не журіться.
Аж у голові паморочиться від солодких думок.
— Дурень думкою багатіє,— врешті сказав сердито і знову поплював у долоні.
А все ж таки... якби... га? — Іншалла-а-а...
Поскрипує лопата в ковалевих руках, пахне земля грибами, гойдається поміж садовим плетивом сіре громаддя старої фортеці, її башти пливуть у тремтливому мареві, пливуть... А на Папській башті, котру Тодорко найкраще зі свого подвір'я бачить, стоїть турецький купець, знаний у світі негоціант ефенді Ріфат Октай; стоїть, позирає й у вузьких очах тамує презирливі скалки: де це бачено, щоб вольний циган, онук прославленого конокрада бачі Ружена порпався в землі, як останній гречкосій? В ефенді Ріфата біла пещена борода, білі брови, білий плащ на згорблених плечах і біла чалма на голові... Голова полисіла і від чалми, і від дум про примноження скарбу. Все йому мало... мало... котить кінно по дорозі в місто, й оцю фортецю разом з достойником падишаховим Галіль-пашею, і оті верблюди та вози з крамом польських, руських, індійських та інших земель купців, які таборяться на дворищі караван-сарая...
Багатий, дуже багатий ефенді Ріфат Октай. Правовірні мусульмани, правда, нишком перешіптуються, що нечесним шляхом здобув він свої статки, що ніби...
Але, ш-ша! Задовгі язики можуть вкоротити. Мовлять, що сам Галіль-паша остерігається докопуватися джерела Ріфатового багатства, у купця скрізь є свої люди, є вони і в Стамбулі при дворі падишаха. Русини в Подільському пашалику з цього приводу сказали б: чеши дідька зрідка.
Тому й мовчать правовірні. У кого злото, в того сила і правда. А може, це брехня, що нібито Ріфат тримав шайку харцизів, які нипали скрізь-усюди, а найбільше у безборонних володіннях Корони польської, і викрадали то вродливих дівок для стамбульських гаремів, то малолітніх хлопчиків для поповнення яничарських сейбанів.
Ш-ша!!!
Ефенді Ріфат теж не дуже любить згадувати, як починав робити гроші. Бо чого, власне, мав би гризтися своїм минулим? Гроші не пахнуть — це раз, а по-друге, роблячи гроші, він мимохіть чинив богоугодне діло: всі викрадені дівки русначки і хлопчики помусульманилися, отже, аллах мав його в своїй опіці.
Мав... А дітьми, однак, не обдарував. Десятки наложниць втратили дівоцтво на його ложі, дарма тільки товар псував і зазнавав збитків: жодна дівка не понесла від нього дитяти. Не був адже безбородим євнухом, чувся у мужській силі, тільки сила та, як арик у пустелі... Видно, Христос більше важив, ніж Магомет у ту хвилю, коли перша добича харцизька Онисія з-під Галича плюнула ненависно Ріфату в лице, плюнула і люто закляла:
"Най мої сльози, злодію, впадуть на твою голову, най випечуть дотла твоє сім'я!.."
Чи може прийнятися дівоче прокляття, як приймається в саду деревина?
— Пусте...
Тоді він, зрештою, дівоче прокляття не важив, тоді він, згорда взявшись у боки, сміявся з Онисії-русначки. В Онисії-русначки були юлоті коси і були в неї зелені очі; в Онисії тіло гнучке і біле, як обко-рена вербина. Матиме за неї, хе-хе, немалі гроші.
І таки добре заробив на ній...
Онисія трапилася легкою на руку, бо відтоді почав множитися у нього гріш; срібло і золото обернуло дрібного торговця, який приплентався до Кам'янця у військовому обозі, в можного ефенді Ріфата...
Чому б йому не посміятися з проклять якоїсь там русначки?
А потім...
Хто успадкує його ковані скрині, палати в Стамбулі, конак в Кар-васарах, склепи з крамом у Яссах, Львові, Салоніках, коли ангел Азраїл із мечем у правій руці і саваном у другій стане на порозі і скаже:
"Нункир і Некир чекають на тебе. Чи готов стати на їх суд?"
Людина завше готова до смерті, і завше життя здається їй закоротким.
"Ла хавла..."— промимрив у бороду маєтний негоціант. Мовляв, що буде, те буде: все у божій руці. Однак належного смирення в душі не відчув. Душа бунтувалася проти смерті і проти бездітності. Лоб брижився думами, серце щеміло тоскно, бо не відав Ріфат, куди по його смерті розпливеться багатство, на які цілі його схіснують. Невже мав рацію обдертий календар, подорожній дервіш, який колись заблукав на Ріфатове дворище?
"Велика твоя маєтність, Ріфате, і слава про неї котиться Портою,— говорив дервіш, обсмоктуючи баранячу кістку.— Котиться і запалює в очах хтиві вогні. Всі рахують твої дні, даровані аллахом для життя: рахують мулли в мечетях, бо сподіваються своєї частки, рахують мовби щирі приятелі, рахують боржники, рахують падишахові писарчуки, до чиїх долонь прилипне бодай дешиця з твоєї відумерщини".
"Страшні речі ти говориш",— пробував було заперечити купець.
"Страшні, але правдиві. Хіба тебе не брали заздрощі од чужих скарбів? — перебив дервіш.— Хіба життя не є танцем голодних вовків? — Дервіш підняв угору брудний вказівний палець.— Усякий скалить зуби на тлустий шмат".
"Усякий? І цей циган Тодорко, що порпається у землі на тому місці, де стояв мій конак, теж не від того, щоб поживитися чужим добром?" — міркує Ріфат.
Ріфат і через триста років по смерті сушить собі голову скарбами, а Тодорко далі копає рівчаки під фундамент нової хати, поскрипує держак у його бугристих долонях, і поскрипує деренчливо Тодоркова Роксана на розі вулиць бія нового кам'янецького універмагу:
— Купуйте пиріжки! Пиріжки з м'ясом, з сиром, з капустою. Смачні пиріжки, дешеві пиріжки!!!
(Продовження на наступній сторінці)