— Чого б я мав ображатися? Я такий чоловік, який нічого не заперечує і нічого не береться стверджувати. То таке діло... Я простий роботяга, високих шкіл не кінчав. Але ношу на карку голову, а не гарбуза, маю вуха й баньки — отже, щось спостерігаю, бачу...
— Ну-ну,— підганяв бесіду Доброчин.— І що ж бачите, що відкрили для себе?
— Я, панедзєю, відкрив, що оте синівське почуття, як ви кажете, до рідної землі... усі ті сльози, охи й ахи зосталися в минулому, якщо воно в когось і тепліє, то як забобон.
Старий учитель схопився з місця.
— Забобоном називаєте любов до рідної землі? Похвально, дуже похвально... Це справді відкриття. Тільки не розумію, чому те почуття зосталося в минулому?
— Бо колись, скажімо, хазяїн тримав якусь там десятину землиці, він і вростав у неї по пупець. Коли б міг, то повернувся б до неї і з тамтого світу. Оце була любов...
— Ви трактуєте про любов до рідного... як... як куркуль. Але ж це дві різні речі: святе синівське почуття до отчої землі і приватновласницькі інстинкти. Я маю на увазі перше...
— Я, панедзєю, теж говорю про перше,— припечатав не без задоволення Шершун.— Власне, мені здається, що перше й друге злиті, цілі... мов яблуко.
— І у вас особисто, товаришу Шершун, отут у серці,— старий тицьнув пальцем йому в груди,— нема... ні крапелиночки нема отого святого почуття? Чи ви просто, немолодий уже чоловіче, позуєте?
— Чи воно святе — на зуб не пробував, але чого нема, того нема,— хвалився Шершун. Йому завше подобалося дразнити людей, заперечувати їм навіть тоді, коли вони мали рацію. А зараз і не потребував кривити душею. У нього справді не тенькнуло в грудях, коли вчора під'їжджав до Кам'янця.— Чого б то я мав позувати? Я раніше про це навіть не думав. Тому й жилось якось вільно... мов птахові.
— Але ж бо й птах має вітцівщину...— жахнувся Доброчин.— Уперше такого оригінала зустрічаю.
— Е ні,— заперечив Шершун.— Не можна казати, що я без віт-цівщини зовсім. Вітцівщину ніби маю. Просто чоловік має з чого виби-
—
рати. Тут не сподобалося — вузлик на плечі і гайда на нове місце. Ви ж чули, Василю Юхимовичу, що риба шукє...
— Чув, чув,— заслонився долонями Доброчин.— Можете не договорювати.
— Але ж цю придибашку не дурний вигадав,— напосідав на старого Шершун.
— Дурний не дурний... але мені в голові не вміщається...— скоріше самому собі, аніж Шершунові, говорив Доброчин.— Людина, прошу вас, крім куцої філософії про те, що риба шукає, де глибше, має ще щось... повинна мати. В одного це можуть бути спогади про дитинство... про першу росу в досвітковому полі... в другого — материна пісня... татова казка... У третього — перша виточена на заводі деталь... Нарешті — історія. Без цього всього людини нема, є перекотиполе.
— Говорила-їхала, панедзєю,— Шершун зверхньо поклепав учителя по худих лопатках.— Бачу, що до згоди ми не дійдемо. Ви ідеаліст, а ми,— Тимко розгонисто бубнив себе у груди,— ми люди прості: нам би гроші і харчі хороші. Ми матеріалісти.
— Перестаньте, прошу,— замахав обома руками старий Доброчин,— товкмачити і краяти філософію на свій лад. Поясніть краще: навіщо розпинаєтеся за когось, чому промовляєте від імені багатьох "ми"? Адже тільки ви один сповідуєте таку віру.
— Аби ви, Василю Юхимовичу, здоровими чулися,— блиснув Тимко частоколом жовтих зубів.— Не я один, ой ні. Уявіть собі, панедзєю, що на сільському сході або просто на колгоспних зборах в по-дільському-таки селі... десь тут поблизу... об'явився б вербовщик з того ж таки Білобережжя і сказав громаді таке: "Граждане колгоспники, кличу вас у наші північні краї. Кожному, хто переселиться туди, наділяємо у вічне пользування хутір з центральним опаленням, помаранчевий садок, пасіку. Дістане також автомобіль "Запорожець" нового випуску плюс двісті рублів місячної зарплатні..."
— Ну й що з того? — насторожився Доброчин.— Гадаєте, що...
— Я не гадаю, панедзєю, я точно знаю, бо суджу по собі, що завтра усе ваше село спорожніло б до ноги. Зосталися б самі предсідателі... і ніхто б сльози не пустив за отими, як ви кажете, росами... спогадами... історією. Я один раз, панедзєю, живу на світі, то хочу життя прожити, як належиться. А де його проживу — тут, на цій, як ви кажете, рідній землі, чи навіть десь у Туреччині — Німеччині,— все одно, лиш би зараз, поки ноги носять, житуха була добра. А здохну — байдуже мені, в яку землю мої ратиці загребуть.
— Бо мертві сорому не мають,— промовив задумливо Доброчин, згадавши літописну мудрість.
Шершун зрозумів учителеві слова по-своєму.
— Що, нічим бити мою жизняну карту? То-то, панедзєю, ми теж не ликом шиті. Що говорю — не з пальця висмоктую, жизнь наблюдаю...
Доброчин сумно посміхався; посмішка у нього теплилася м'яка, добродушна, ледь-ледь приперчена іронією.
— Чого ж Тимофію Петровичу,— обізвався Доброчин,— маю чим бити вашу жизняну карту, але чи варто? — Справді, чи варто витрачати час на суперечку з людиною, котра вже прожила життя, виробила свої усталені погляди на речі? Не переконаєш його... та й чи треба переконувати? Хіба од цього щось зміниться? Піде цей Шершун з-під Турецьких бастіонів, загубиться у місті і житиме, як жив дотепер. "Нам би гроші і харчі хороші..."
— Та ви кройте Шершуна, кройте,— кепкував Тимко зі старого.— Може, і до моєї дзвіниці дійде висока матерія.
— Не дійде, Тимофію Петровичу,— з жалем відповів Доброчин.— Дзвіничка у вас, мов зільниця, в якій вам мати колись золила штанці, її, дзвінички вашої, навіть у цих лопухах не помітиш. А вам здається, що вона до хмар сягає, з цієї висоти і про важливі речі судите. А яка висота — такі й виднокола. Здається мені, Тимофію Петровичу, що ви не пробували бодай краєчком ока зазирнути в душу нашої людини, щоб розглянути її скарби. Я не говорю лише про подолян. Я знаю трохи поморів, корінних людей на Білобережжі, де ви рибку ловили і рубчики кували. Боже мій, яка сила духу у них закладена, яка закоханість і прив'язаність до суворої, але отчої землі. Ну, а про історію тутешнього краю то й поготів не маєте поняття. Ви кажете, що вербувальник заманив би когось у помаранчеві гаї. Дурниці!.. Звичайно, це не означає, що я обстоюю хуторянство, замкнутість і так далі. Людина може собі жити й на землі прадідів, але вона, людина, повинна пам'ятати, що прадідна земля у неї є... або ж наректи навічно рідною нову землю, полюбити її... Ось, наприклад, живуть на Поділлі поляки. їхніх прадідів давно спровадили з Польщі... вони не втратили ні своєї мови, ні звичаїв, ні національності. Зате вони втратили невидимі тонкі нитки, котрі єднали їх з отчою землею. Тому вони говорять: наша ойчизна Україна. Подібно називають Росію українці на Зеленому Клині та на Кубані. Людина мусить мати, як мовлять галичани, грунт під ногами. Це не так просто... торбу на плечі...
Тимко Шершун поривався заперечити вчителеві, вставити в його бесіду супротивне слово, але старий примуровував щільно слова одне до одного, як муляр цеглу. Доброчин од цієї роботи аж помолодшав, запалі щоки розрум'янилися. Давно не промовляв так довго і так пристрасно. Хтось, можливо, коли б слухав його збоку, здвигав би плечима, дивуючись, що старий учитель, торочить про речі ясні і зрозумілі, як зрозуміле кожному весняне повернення лелек до гнізда, в якому торік випестували пташенят, як не потребує тлумачення слово "мама".
Але ж бо знайшовся один мудрагелик, який не хоче цього зрозуміти. Не хоче?.. Чи, може, не вміє?
Тимко Шершун, звичайно, не збирався ані каятися, ані навертатися в Доброчинову віру. Він, певно, покепкував би з учителевого казання, бо не звик відкладати слово на потім, однак шлунок, зрання начинений сливами, а в полуденок налитий горілкою, бунтувався таки не на жарт, до горла підкочувалася нудота. Тому він кивнув лише старому, мовляв, почекайте тут, і побіг чимдуж униз. Переплигнув через кам'яну стінку і зник над Смотричем.
Доброчин розстелив куртку і сів між лопухами. Втомився від розмови з Шершун ом... розмови, мабуть, безрезультатної, бо горбатого й могила не виправить. Найкраще було б забратися звідси, забути про якогось Шершуна. Проте Василь Юхимович відчував, що не рушиться з місця. Шершун зацікавив його як тип, і Доброчин спробує дослідити, вивідати, як народжуються, звідки беруться такі людці, вияснити, нарешті, що отак викривило чоловіка. Можливо, користі від цього Шершун не матиме, та хіба лікарі пам'ятають про користь мертвому, роблячи розтин його тіла? Медики думають про живих. Так і тут... Учитель не перестає бути вчителем, йдучи на пенсію. Хай сьогоДні він не має перед собою притихлого класу, котрий завше нагадував йому розоране поле, розоране, готове, але ще не засіяне; і від учителя, в першу чергу від нього, залежить, гірчак чи пшениця виросте на цьому полі. Доброчин щоднини здибується зі своїми колишніми учнями, з синами цих учнів, його слово і досі важить для них багато, і те, що він забув їм сказати вчора, повинен сказати сьогодні.
"Почекай, почекай,— перервав Доброчин плин своїх думок.— Я шукаю, докопуюся первопричини Шершунової біди, а вона, виявляється, лежить на поверхні. Коли від мене залежало, що посіяти на розораному полі, то, певно, на сумлінні Шершунового вчителя теж лежить тягар за те, що він колись забув покласти Шершунові в душу чисте зеренце".
(Продовження на наступній сторінці)