— А ти, мой, не дуже тішся,— охолодила мене,— бо й сама не знаю, як воно в мене виходить. Роблю, як на душу покладено, як умію. Крім того, я можу змінитися, переінакшитися, га? Ось говориш про якусь таємну мою силу. А що буде, коли я тую силу спущу з припони? І ти, і люди не впізнають.
Погроза, звичайно, була жартівлива. Павлина Йосипівна залишилась вірною своєму стилю до кінця життя. Інакше творити — краще або гірше — вона не вміла.
Сиджу на табуреті в її хаті, власне — в кухоньці, тісній, як вулик. Скрізь — на лаві, під столом на підлозі — Цвіличчині вироби, які вона сьогодні збирається здати на продаж через косівські майстерні Художнього фонду УРСР. Всі оті зелено-золотисті жбани, трійці, куманці й навіть мініатюрні постолики-попільнички ще пашать, здається, вогнем. І я час від часу торкаюся до них: чи гарячі?
Павлина Йосипівна розминає в чавунку картоплю — готує для курей наїдок. У такій прозаїчній обстановці розмовляємо про винятковість мистецького обдарування.
Я був трохи спантеличений: загальновизнаний майстер не певна в своїй обдарованості?
— Е,— каже,— то ще не відомо, легінику, чи є в мене хист. Може, це тільки вміння, ремесло і не більше, га? Бо що воно таке — хист? Робота. День за днем, рік за роком, ціле життя — робота. А ти відразу розкидаєш високими словами.
Вона боялася високих слів, інколи навмисне приземлювалась настільки, що слухаєш її і не віриш: невже це та сама жінка, творець високомистецьких речей, перед якими люди в музеях німіють? Мене в Косові попереджали: з Цвіличкою треба розмовляти обережно, вона вміє прикидатися, часом напинає на себе простацьку личину і з-під неї, як равлик з-під своєї хатки, вивчає співрозмовника. Навіщо це їй? З цікавості? Чи дається взнаки стара селянська обережність? Я мав на гадці попередження, коли почав їй доводити:
— Звичайно, ви маєте рацію. Талант — це робота, щоденні пошуки, вдосконалення. Всім відомо, що бездіяльний талант марнується. Але хіба не ви казали: я гончарка природжена?
— Ой, ловиш ти мої слова в жменю. А я щось не пригадую, аби-м колись таке казала,— і в її очах знову зажеврів уже знайомий збиточний вогник.
— Казали,— вперся я.
— Якщо й казала щось схоже, то не про себе, про інших. О певно: дано чоловікові від природи зеренце хисту... хисту, скажімо, до кераміки. Але будь-яке зеренце, якщо його не підливати та не сокотити, засохне. Та ж невибаглива квасолиця знидіє в борозні без майово-го дощу. На наші голови треба завжди майового дощу.— Вона забула про звичну обережність і зайве хитрування, непомітно для самої себе розкрилась. Переді мною стояла інша Цвіличка — одухотворена, мудра, такою дотепер її бачив лише один раз, коли випадково застав за розписом, як вона казала, "начиння".
— Ще одне запитання, Павлино Йосипівно: чи можна молоду людину, яка не має зеренця від природи, вивчити, наприклад, на художника?
— А певно,— відразу відповіла,— можна. Втовкмачують одному з другим протягом чотирьох-п'яти років різні науки, вчать рисунку й різних композицій. Врешті дають диплом: спекли ми з тебе художника. І ходить по світу художник без серця, як яловий.
— Коли ж ви відчули, що живе у вас зеренце, вруниться пагінцем?
— Ой, ти знову за рибу гроші. Чи я хвалилася, що було в мені зеренце, з якого виплекала цілий сад? Та й чи мені про це говорити?
Вона мовби завжди бокувала від людей, прагла постояти в тіні. Це йшло від надмірної скромності й делікатності. І виходило, що майстриня начебто не довіряла власному талантові, боялася його: а що, коли він раптом зникне, зів'яне?
Павлина Йосипівна, мабуть, інстинктивно відчувала відповідальність перед мистецтвом і перед тими, хто те мистецтво сприймав й шанував.
Неповторний був у Косові ярмарок.
У неділю з'їжджалися сюди кияни, москвичі, ленінградці, а вже львів'ян — на кожному кроці. їх очі розбігалися від мерехтіння барв; то тут то там виспівує сопілка, тужить скрипка, вибухають бризками веселощів цимбали. Бабусі й молодиці повідкривали родинні скрині — і перед вами ціла етнографічна виставка. Нова і стара кераміка, вишивки, народна одежа, вироби з дерева, килими, ліжники, музичні інструменти, серед них такі рідкісні, як коза (волинка). На косівсько-му ярмарку, бувало, починаєш розуміти: якою великою й невичерпною скарбницею народних промислів є Гуцульщина.
Не беруся стверджувати, що в неділю сюди приходили з однією метою — продати-купити. Тут варто було бодай походити, побути на святі. Не випадково косівський ринок часто ставав знімальним майданчиком для кіно— й телестудій. Художники й фотографи тут вишуку-валц і знаходили характерні народні типи, письменники прислухалися до співучої гуцульської говірки.
Однієї літньої неділі я зустрівся тут із Цвіличкою. Тільки-но перекинулися словом-другим (вона жартувала, що новий спосіб реалізації виробів "надомників" через Художній фонд відібрав у неї радість спілкування з покупцем, хоч він, цей спосіб, дуже зручний для майстрів), як почувся жіночий плач. Павлина Йосипівна затягла мене в людське коло, яке оточило заплакану молодицю. "Шо сі стало?" — допитувалася майстриня сусідів справа і зліва. Виявилося, в молодиці пропали гроші. Потерпіла була, як калина: висока, ставна, пишногруда. Павлина Йосипівна проштовхнулася ліктями до середини кола, спитала молодичку:
— Вкрали в тебе гроші чи згубила? Та витерла сльози.
— Чого мала би-м наговорювати на когось,— мовила згорда.— Мо' й загубила.
— Багато мала-с?
— Багато — не багато, а шкода й тих. Треба було дітям книжки до школи купити. Прийду додому без нічого... а вони так неділі ждали...
— Двадцятьп'ятки тобі вистачить? — стара понишпорила у вузлику й простягнула гроші.
— Та...— молодиця сховала руку за спину.
— Бери, бери,— заохочувала Павлина Йосипівна.— Певно, й на автобус не маєш.
— Не маю,— молодиця облизала язиком повні губи. І гроші таки взяла.— Я віддам... я з Білоберезки...
— А я й не питаю, звідки ти, й не сумніваюсь, що віддаси. Тому даю. Спитаєш тут, у Косові, де стара Цвіличка мешкає. Це я і буду.
Спостерігаючи цю пригоду, я не знав, що й думати. Мені було відомо, що на старість Павлина Йосипівна стала ощадливою: гріш тулила до гроша. А тут раптом така щедрість.
Мав я гадку, що її щедрість не від шляхетних спонук, а від захоплення молодицею: вона любила людей високих, струнких, красивих.
— Шкода, чуєш, тих рубликів, якщо не принесе,— зупинилася перед ринком. Вона, мабуть, каялась поривові.— Зрештою... гроші, як вода: припливли й відпливли. Якщо обпечуся, то буду знати, що не всі красиві люди — красиві також душею. Чи як кажеш?
...Ген-ген пізніше я згадав ринкову пригоду.
— Го-го,— Павлина Йосипівна розцвіла, як ружа.— Таки знайшла мене білоберезька молодиця. Без адреси, без міліції — знайшла й віддала борг. Зрештою,— поправилася,— борг — дурниця, головне — є в людей честь. Косів, прецінь, не село, а місто, я могла й "загубитися".
Я запідозрив, що тієї неділі був свідком наївного Цвіличчиного експерименту: вона, мабуть, випробовувала себе, своїх земляків і біло-березьку молодицю. Всі, як бачите, виявилися на висоті. Найбільше старенька раділа, що її ім'я в Косові не загубилося, що її знають, хоч своєї радості не відкривала нікому.
Що правда, то правда, в Косові її знали майже всі.
Воістину: будь знаний у своєму граді, а світ про тебе дізнається.
Коли виходила за місто або, бувши молодшою, вихоплювалася на Замкову гору, то важко сказати, на що більше звертала увагу: на природу, краєвиди, а чи на грудки глини під ногами. Раз по раз нагиналася, брала грудочку в долоні, попльовувала на неї і розминала, її можна було зрозуміти — нема гончара без доброї глини.
— Яз глини вийшла...— не я її, а вона мене формувала. Глина — мій хліб і моє слово. Без неї гончар німий, як риба. Так мої тато казали.
Свого батька Павлина Йосипівна згадувала з любов'ю. Він був найпершим учителем у гончарстві. Непересічним гончарем вважався і її чоловік, Григорій Цвілик. Саме з Григорієм Павлина Йосипівна ступила на шлях художньої кераміки, з ним зазнала перших радощів визнання і гіркоти поразок.
— Власне, глина винна, якщо траплялися невдачі,— кепкувала.— Колись жартували: "Хіба тепер глина? То за Австрії була глина, як масло".
Сміх сміхом, а гончар справді у великій мірі залежить від матеріалу.
— Вимішана, готова до вжитку глина,— розповідала Павлина Йосипівна молодим майстрам,— завжди здавалася мені живою, в ній уже я бачила обриси майбутніх речей: речі в глині оживали, волали до мене. І мені, чуєте, аж страшно бувало торкнутися до неї... страшно від того, що не вистачить розуму надати їй форм, котрі в ній затаєні. Коли страх минав і я обома руками відщипувала шматок — починалася радість.
— Мої тато успадкували від свого тата молитву-замовляння до глини,— шепнула Павлина Йосипівна жартівливо.
— А вам не передали? Не може такого бути, щоб не передали... Відмовчувалася. Чи боялася виглядати смішною з тією давньою
(Продовження на наступній сторінці)