Лише третього надвечір'я я здибав на роздоріжжі цілу ватагу жінок, молодих і старих, котрі поверталися з поля додому, вони мені й оповіли, що це місце називається "Дмитровою покутою", що їхній краянин Дмитро Гараздюк ціле життя будував на своєму полі оцю церковцю: возив фірою каміння, мурував грубі стіни, кував двері й грати. Єдину баню увінчав хрестом. Підлогу виклав шліфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен був церковцю усередині позолотити й посріблити святі образи... і вже перший образ святого Николая повісив старий Гараздюк на стіну... повісив і упав перед тим образом і довго молився... і довго відмолював якісь свої гріхи. Він не таївся з своїми молитвами й покутою, ніхто, зрештою, не допитувався, який то він гріх скоїв, аж стали допитуватися "перші совіти": й вивезли старого кудись в Казахстан. І ні сліду за його родиною, ні слуху, ні духу. Лише церква серед полів нагадувала про гріхи людські, про покаяння, і про Дмитра Гараздюка, який колись жив серед нас, орав і засівав поле. І хоч у церкві не було дверей, та ніхто не осквернив її ані гноєм, ані не користався нею як коморою для польової бригади. Навіть образ святого Николая висів на тому самому місці, де його повісив Гараздюк.
Аж однієї ночі наїхали з району комсомольці: лупали стіни й викорчовували з долівки кам'яні плити. Шо не здолали ломами, кирками й сокирами — те віддали вогневі: церковця корчилася в полум'ї цілий досвіток і цілий день. Ніхто не мав права бігти гасити; та що там бігти... ніхто не мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не полакомилися, як це буває, на кам'яне плиття — готовий будівельний матеріал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей пострах перед Божою карою; а може, палив людей потаємний сором, що не оборонили маленької святині; а може, люди таки направду вірили, що святий Николай зійшов з образа, що висів колись у церковці, й блукає навколо руїн, їх стережучи.
— Але ж хтось таки вечорами запалює тут свічки... й навіщо запалює? — допитувався я у двох підтоптаних молодиць, що розповідали мені історію Дмитрової покути. — Хтось упокорює святого Николая, бо кажуть, що він, назагал будучи добрим і лагідним, впадає інколи в гнів?
Жінки стискали плечима й зітхали.
— Чи святий Николай не видить, який то нині нелюдський світ настав? Чого б йому на нас сердитися? Є район, є область, начальники там сидять ружні. Ми й так прокляті коло буряків. А свічки ... а свічки горять, я думаю, як пам'ять: був чоловік Гараздюк... Друга жінка додала:
— Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бігме, тут присутній... і щоб душа його не блукала по вертепах — засвічена свічка кличе його сюди, на вистраждане й покутне місце.
Я чомусь вірив цим жінкам, дарма, що їхня бесіда була простодушною; я вірив їм через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку нині не гладять по голівці. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки? Каторжні ділянки цукрових буряків? Хоч... колгоспний голова ой який буває винахідливий: не випише соломи худібці на зиму, не дасть вкосити трави на спілку: дві третини — колгоспові — третю собі, не дочекаєшся коней, щоб виорати навесні присадибу, або ж, чого доброго, обріже тую присадибу по самий причілок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш — чотири дошки не випросиш на деревище.
Жінки вже потюпали додому, а я далі сидів на рові навпроти Дмит-рової покути й жахався .незахищеності, безправності наших сільських людей; раніше якось не спадало на думку... дотепер і свою маму я не бачив так зримо в колгоспному хомуті; я не міг її, горду й пряму, уявити боязливо скулену, занурену в кріпацьку працю. Тепер же вона несподівано подибала в моїй уяві поруч з жінками, її сапка на плечі зблискувала червоно.
І певно, мої мама щось шепнули високій і худій жінці, бо вона призупинилася й поманила мене пальцем.
— Не сиди тут, — сказала суворо. — Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут партєйні та комсомольці засідки роблять, щоб злапати того, хто свічки світить на Дмитровій покуті. Ше будеш мати біду.
Я поцілував жінку в руку.
Я того вечора поцілував жінку в руку, а нині привів сюди, на Дмитрову покуту, Ольгу. Вона слухала розповідь мовчки, тулячись до мого плеча. Вечір на наших очах погасив сонце й заходився ткати свої сірі верети. Кукурудзяний лан на тому боці дороги почорнів і виглядав, як військова налаштована лава, а понад лавою стриміли на фоні світлого полотнища неба гострі піки.
— Нащо ти мене сюди привів, Павле? — спитала майже пошепки Ольга.
— Сам не знаю, — відповів я щиро. — Мою уяву вразила свічка на камені ... горіння її як пам'ять по людині. Розумієш: казахстанські степи проковтнули того Дмитра Гараздюка, а він, дивись видобувся з пекельної прірви і світиться отут, удома.
— Слухай, — шептала мені на вухо Ольга, — може, річ не в пам'яті лише? Може, при світлі свічки душа його приходить сюди, щоб знову класти у зруйновані стіни церковці камінь на камінь. Він, певно, ще не скінчив свою роботу.
Я тулив її до себе, враз обпалений її припущенням; це так з її боку було несподівано. Ольга була практичою жінкою: недовершена робота повинна бути закінченою.
Я дістав з кишені свічку й устромив її поміж камінням, Ольга черкнула сірником. Долонями обтулювала вогник, поки він не набрався сили. Навколо ворожо, чорно, мов хижий звір, лежала ніч.
Я обдурював самого себе, відповідаючи Ользі, що начебто не знаю, чому привів її до руїн Дмитрової покути; і, мабуть, правда не в тому тільки, що мою уяву розкраяла самітня свічка на камені як незгасима пам'ять по людині, яка колись жила, хоч... чому б не могли поєднатися дві мелодії, два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслі: моє поранене враження від вечірньої свічки і прозаїчне бажання поділитися побаченим із коханою. Інтуіція сільська підказувала мені, що маю це робити непомітно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсім не збирався її виховувати, Боже борони, мені лише баглося її збагатити, засівати її душу зерном, з якого ми споживемо чесний хліб... ми, цебто — я, Ольга і наші діти; я уже обдумував наше спільне життя, і вже виколисував дітей; лежу, бувало, в своєму наметі й малюю в голові образки родинного нашого щастя... ідилія гойдала мене у своїй колисці: ой, люлі, щастя, ой, люлі.
9
Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спільного хліба, я зрозумів, що він буде гірким... що той хліб буде лежати поміж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цілунок, як пелюстка, цвів на наших губах, і добре, що це сталося на початку. В моєму розпорядженні було багато часу. Так я собі думав.
Дощ сіявся густо з самого ранку й студенти, звісно, в розкопи не пішли; професор Баранівський називав дощові дні "празниками святого нероби", старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха лопати, з-під якої очікував нової знахідки; він був ненаситним у своєму прагненні розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпісіньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися світові у вигляді черепка або ж купки вугілля, обкладеного камінням, пташиної кісточки або ж пшеничного зеренця, якому від роду півтори тисячі літ. Студенти ж дощові дні любили: хлопці спали у наметах або ж бренькали на гітарах, дехто читав або ж писав додому листи; дівчата теж знаходили домашню роботу; і тільки я один нудьгував у своєму наметі, дощі мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома.
Коли ж нудьга почала зеленіти і я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крізь дощ у свої щоденні мандрівки Дністровим берегом, на порозі намету, відкинувши його полу, стала моя Ольга. У білому светрі й лещетарській шапочці виглядала на дівчура з першого курсу.
— Професор тебе кличе, — сказала, сяйнувши очиськами, які зводили мене з розуму й жбурляли в свої зелені ковбури. Я зірвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвіялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнівши й ловлячи ніздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:
— Пахне щось у тебе гарно... і ти пахнеш увесь... і твій намет... і цілий світ пахне сухим подихом літа. Шо воно таке? — І, помітивши на стовпці, що підпирав шатро, прив'язаний снопик зілля, розсміялася. — Бур'янець цей так пахтить? Ніколи й не подумала б.
— То не бур'янець, — образився я, — то рум'янок, по-сільському "марунька". До речі, мені дали його мама. Я скрізь його вожу... і в гуртожитку він був зі мною. Пахне мені Черченем, рідною землею... густо рум'янок пахне перед дощем і в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зілля, що проганяє чорну силу. В нашій родині його люблять здавна, в мами він за образами, під подушкою навіть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому світі теж не треба забувати, що є десь на землі Черчен, є польові дороги, на обочинах яких росте, часто запилений і притоптаний худобою, скромний рум'янок.
(Продовження на наступній сторінці)