"І хлопцем був Бог", — говориться в Книзі Буття; зі мною теж був мій Бог, кожна річ, більша й менша, мала свою ціну й свого покупця; приїжджали до мене панове в цвікерах з бозна-звідки, тисли запопадливо Жельманові руки... йо, руки часом були у глині... цмокали панове язиками й платили грубі гроші. Я хіба винен, паничу, що зі мною, як із тим хлопцем із Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то є хвороба робити гроші, все тобі їх мало й мало, все тобі снилися та снилися нерозкопані гробовиська; ну так, вночі вони мені снилися, а вдень я сідлав коня і тюпав у поле, самостійно вишукуючи найменші підозрілі гробики або ж за злотий випитував у дурних гоїв, у хлопів, де ще є в окрузі гробовиська. Так тривало аж до моєї смерті. Дурна річ, прошу вас, вмирати, коли чоловік став нарешті на ноги, а сусідські дідичі, пся крев, гонорова шляхта, знімають перед тобою капелюхи... дурна річ вмирати, коли розкопані поля, грунти стали належати мені, а вздовж Дністра я наказав вкопати таблиці, що хлопам рибу у ріці ловити заборонено, бо й ріка, чуєте, належить Жельманові Штудеру.
Але хіба смерть розуміється, що чоловікові якраз треба пожити серед набутого маєтку і покаятися в гріхах. Йо, і покаятися... А смерть махнула косою — і фертик.
Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стреміла до Авраама і до всіх праотців, які мене очікували з простягнутими руками, бо я ніколи нашого Бога не огнівив й сповняв всі обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячі отих... отих гоїв, що покоїлися в могилах, кістки яких я порозкидував, а скарби їхні позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрі кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такі високі, що не можу їх ні перескочити, ні перелетіти, простір навколо засипали закляттями, до яких не можу навіть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; і дарма я, паничу, волаю про милосердя, і дарма молюся... молитви мої, як мотилі, згорають в ненависті тих, що встали з могил. У голові моїй не вкладується, навіщо мертвим срібло й злото, всі оті мечі й потріскані горшки, мертвим нічого не може належати, я всі свої статки, прецінь, теж заповів дітям. Вони ж бо, ті, що встали з могил, кажуть: "Ти нас, Жельмане, порабував... хто є підлійший із злодіїв, ніж той, що грабує покійників? Крім того, Жельмане, невже тобі не відомий правічний закон, освячений усіма народами, що все заховане в землі, чи то буде горнець, чи меч, з'їджений іржею, чи корона царів, які сиділи на престолі тисячу років тому, належать цій же землі й насінню, котре з цієї землі виростає, тобто — людові?" Я боронюся, як можу: "Ну-ну, — кажу, — ви, ті що встали з могил, геть чисто мішігіні. Бо ніби гоям, котрі орють землю і випасають худобу, потрібні якісь там черепки, якісь там — корони? Злото й так принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того скарбу, що в землі... нащо їм пам'яті, свідків, коріння, все це, добродзеї мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для нього призначені робота, віл і горівка — і досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночі не прийде до нього сон... при пам'яті будучи, світ йому стане немилим". "Навпаки, Жельмане, — відштовхують мене ті, які встали з могил, — пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем... щедріше бо жито кільчиться і колоситься, що впало в ріллю з долоні господаря, ніж із жмені раба; нема ж бо різниці між рабом і волом. Ми це добре знаємо, бо сидимо на цій землі зправіку... І закон уставлений із правіку: створене предками — належить нащадкам. І ти закон цей не обійдеш, не обминеш його ні нині, ні завтра, ніколи, ти вже сто років скнієш у клітці, посеред якої росте столітня груша, і ще призначено тобі тисячу літ скніти, ми, ті, що повставали з могил, не поступимося ні кроку, поки не повернеш землі те, що в неї порабував". "Ну-ну, — відмолююся я від тих упертих, які повставали з могил, мною розкопаних, — як можу повернути продане в музеї, в графські палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по світу, і Жельман не має сили її зібрати докупи. Я можу хіба що відкупитися... маю трохи злота прихованого й срібла: цілий баняк закопаний. Візьміть його, добродзеї, посипте гоям на дорозі, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний гріш". Але ті, котрі встали з могил, чути не хочуть про відкуп, пам'ять нібито не продається, так вони собі думають, йо... вони у цьому переконані. Я їм якось запропонував:
"Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цій землі господарем, і він згодиться взяти моє злото взамін речей, що я їх розкопав у гробовиськах, і підпишеться відповідно під контрактом, то чи буде нарешті моя душа вільною? Чекають на мене Авраам із Саррою, чекає мій тато з мамою, жона моя, діти, всі вони вкупі, лише я тут товчуся".
І знаєте, паничу, вони, ті, котрі встали з могил, погодилися; може, їм набридло тримати мою душу в облозі... і може, час навчив їх мудрості, що все на світі продається і купується, і нема в цьому нічого злого. Тільки ніхто не повертає до мого дворища, нема кому підписати контракт. Ви перший, паничу". І він простягнув мені цупкий й зжовтілий, як пергамент, згорнутий у трубку папір. "Треба тільки підписати... ніхто не довідається... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цісарському", — солодко щебетав Жельман. Йому хотілося обняти мене, він був готовий почистити мої черевики; кістлява його постать гнулася догідливе; з уст, з бороди, з очей стікав мед; він хапав мої руки й тицяв у пальці перо... і цілував при цьому мої руки, слинив їх бридко. "Але чому на мене випало, що маю папір підписати?" — Я відбивався від нього, відхрещувався, а він, мов змій, уповзав мені в душу. "Бо ви відважний, мій паничу, — лебедів солодко Жельман. — Бо ви перший переступили браму мого обійстя. Бо ви, нарешті, єстесьте нібито поет, пишете вершики, а мудрі люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять від імені народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право підписувати".
Я схопився з місця.
Жельман повзав переді мною і блиском золота засліплював мені очі... і лив у душу золотий звабний передзвін; я задкував од нього спершу поволі, а далі обернувся і кинувся втікати; я певно втікав не тільки від Жельмана, від золотої спокуси, а й від себе самого; я не впевнений, що за інших обставин я втік би від себе... та й чи взагалі втікав би, чи не осліп би, чи не злегковажив би свій підпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всі пращури, душі яких зібралися навколо Жельманової корчми, не пильнують, не стежать за мною, за осліпленням моїм, за ваганням, за жадобою, за моєю ницістю. Та чим далі я втікав від себе, тим спокійнішими ставали мої кроки; саме тут, на жельмановому дворищі, я сповна відчув тягар відповідальності за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу, навпаки — додавала сили.
Я зупинився на брамі. Жельман лежав на кам'яному плитті й крючкуваті його пальці чи з люті несамовитої, чи з розпуки впивалися в камінь, немов у віск; у його бороду вповзали іржаві мурахи, а в загублених патинках оси ліпили гнізда. Тиша дихала мені в лице полудневою спекою і запахом прив'ялого сіна; сіном, очевидно, годували прапредки своїх коней, бо облога Жельмана не скінчилася.
11
Ольга вірила й не вірила в Жельманову історію; між нами пробігла тінь; між нами засівались пилинки отруйної папороті; Ольга несміливо й невміло відхрещувалася від мене, неначе за моїми плечима стояв Жельман Штудер.
— То правда, про що ти оповів? — шептала. — Нащо мене лякаєш?
— Правдою є те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й розпродував знахідки богзна-куди. І правда, моя кохана, що дотепер дотліває Жельманова корчма, — брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. — Якщо хочеш, то підемо туди в неділю... я уже там був, я бачив стару грушу посеред подвір'я.
Ольга злякано заперечувала:
— Я не піду. Мені страшно. Лякаєш мене навмисне, правда? — допитувалася. — Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але навіщо населяєш поля, яри, береги Дністра чимсь... навіть не знаю чим: духами, подіями старих часів, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з горбом по середині було лише полем, де росте кукурудза, що її скосять на силос худобі. А тепер це поле з могилою... розкопаною, пограбованою, чи повною таємниць; а тепер, якщо тобі повірити, на кожному кроці поранишся об якийсь карб... і болить тебе рана. Хіба то нормально жити з пораненою душею? Дотепер мені було так легко, світ оточував мене зрозумілий, сьогоднішній, а ти... — Ольга не договорила, схлипнула. Я виціловував її сльози; мене її сльози тішили, вони, на мою гадку, свідчили, що душа її, дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Дністрових хвилях, починає замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кістка, виорана плугом; і я розумію: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невідомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й лякали; душа жіноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхні, як вербова дошка.
12
Якось Ольга мені докоряла:
(Продовження на наступній сторінці)