Везла також дружина на возах мудрі книги й дзвін, що дотепер на Злотому Току у Галичі висів справіку й скликував у потребу люту воїв і просто ратаїв, щоб брали в оборонь поля й городи. У дзвоні тому вчарована предками була душа землі й душі усіх людей тутешніх, тих, що є сьогодні, і тих, що були, й тих, що ще прийдуть.
Про душу в дзвоні знали воєводи чужих полків, що галицькі дружини обступали. Їм не про лева розходилось золотого, не про берло навіть, ні, не про них турбота, бо символи ці перехідні, завтра знамена інші на древках заговорять, не вони є небезпечні для тих, що землю беруть у бран. Лиш віщий дзвін надібно полонити й знищити його на друзки, на кавальчики дрібні 'го поколоти, щоб ніхто колись не спробував зліпити із них цілість й ударити мечем об крису.
Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звідунів своїх доноси, котрі у Галичі під личинами купецькими жили: не розколеш, кралю, дзвін, не упокориш землю до кінця. Марні будуть твої потуги, якщо ти спалиш города і весі, якщо обернеш у рабів бояр і смердів, якщо потопчеш жито кіньми, ліси зрубаєш впень, якщо ж дівчат білоголових візьмеш за підстилки й почнуть вони плодити безрідних байстрюків. Навіть якщо столочеш на пустелю цілий край, якщо й імення в нього ти віднімеш, і хоч спливуть віки й нащадки королівські збудують храми й палаци на місцях, де галицькі князі молились Богові своєму, якщо ти й книги, котрі полониш, жбурнеш у вогонь, у полумінь, і в попіл обернеться людська пам'ять, однако ж ти не будеш переможцем. Ні ти, ні правнуки твої прийдешні. Ніхто.
Настане час і вдарить хтось із юнаків у віщий дзвін мечем, чи било він розгойдає могутнє всередині у дзвоні і озветься віщий дзвін на цілу землю від краю і до краю, й прокинуться мертвії полки, давно посічені, й нинішні покірні орачі, покинувши чепіги, за зброю вхопляться хоробро, постануть із колін, матері поспіл почнуть родити отроків, охочих до меча, поети цього ж краю, мій.. королю, вмочивши пера в кров, піснями про коріння незогниле й вічне скресатимуть заснулу людську пам'ять. І сонце знов зійде червено, ясно, підняте тисячами рук, що вгору здіймуться, і сонце стане їм щитом від пітьми, і сонце стане їм світити щедро. Обози правнуків твоїх покотяться на захід, втікаючи від зглади. Так буде, мій королю.
І тому, майбутнє знаючи, король велів за всяку ціну той дзвін узяти у полон. Полки ворожі облягли дружини галицькі, немов вороння, що обступає голубів, з усіх боків. Дністро кервавиться від крові, мечі щербляться об мечі, співають тужно стріли, один за одним падають мертві, як обмолочені снопи, ворожі коні топчуть їх нещадно. Маленька горстка зосталась оборонців. Вже полонені й спалені прадавні мудрі книги; уже ворогом добуті державні корогви й з них онучі поробили; уже бирло княже й вінець у руках займанських, хижих, перляться перлами, як слізьми. Уже близько десь тут дзвін, уже ворожі стріли черкають об нього залізним пір'ям, а він мовчить, принишк він під рядном...
А тут упала ніч густа з небес, і поки ворог спав, захмелений удачею близькою, й безпечний, що із кільця щитами загородженого, не вирветься ні птах, ні звір, тим паче дзвін не утече з-під рук, чота відважних галичан спустила дзвін у криницю прибережну й глибоку, туди ж спустила й лева галицького зі злота, щоб лев стеріг і боронив народну душу, аж поки не настане день скресіння.
Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленіла й навіть зацвіли дзвіночки синьо-жовті; а вранці галицька чота пробоєм проривалася з кільця ворожого, й упали хлопці всі до одного порубані, а рать ворожа дарма шукала дзвона пильно, ні сліду, ні згуку, порожній віз, рядно лишилось, що прикривало дзвін, і більш нічого. Мертві мовчали як один, дзвіночки синьо-жовті похилились, німотна тиша залягла. Дністер поніс в світи печаль і сльози, а з крові виростали маки. Цілі поля червоних маків.
Так ділося. І так було.
Роки й віки, як листя із верби, що по коліна забрела у воду, стікали у вічність. Серед людей той віщий дзвін державний проте не умирав, про нього пам'ятали ратаї й рибарі, повідаючи перекази про нього своїм онукам, а ті — своїм, і так з коліна і в коліно, із душі в душу. Занурений, утоплений у криниці, землею втоптаний і наче без'язикий дзвін не німував, із недр глибоких голос подавав тобі й мені, ми чуєм крик його підземний, що душу нам тривожить, нагадує про щось забуте, втрачене, яке однак ще можна віднайти.
Ніхто не знає до нинішнього дня, де дзвін той віщий вої закопали... десь тут... десь там..., а може, ще десь — степи широкі, ліси глибокі, хіба безмір переореш, хіба ліси обстежиш до куща? На дзвоні, певно, цвинтарі-могили, або церкви, або міста, або колгоспна ферма, або дороги, або школа, або самітній хрест посеред поля. Або дівча лежить з коханим у мураві...
Ходімо й ми, кохана, в чисте поле; згубімся в пралісах гірських; перекопаймо береги Дністрові, приладьмо вухом до землі.
Ти чуєш дзвін, кохана? Ти чуєш зойк, що заячав у наших душах?
8
Сьогодні я привів сюди Ольгу...
Урочище було мені знайоме, я був тут двічі чи й тричі, і знав, що це місце на землі називається Дмитровою Покутою; тутешні колгоспники розповідали мені історію Дмитрової Покути; жаль, але ніхто не міг мені оповісти про спонуку покути, причину, чому власне сільський ґазда Дмитро Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не місяць і не рік, а ціле життя повинен був пам'ятати про свій гріх; ніхто, зрештою, з його краян ні колись, ні тепер не міг бодай приблизно його гріх зважити: чи було це душегубство? Чи була це зрада? Чи він полакомився на чуже добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Ні на одне питання нема відповіді. Таємниця його гріха зійшла з ним у могилу.
А покута лишилася...
Ми з Ольгою, вибрівши з полів на курну дорогу, роззулися, й босоніж як і в дитинстві, бігали навперейми, одне одного ловлячи й піднімаючи куряву; теплий пил пружинив під ногами й нам здавалося, що досить розбігтися, розпростерти руки й котроїсь миті ти злетиш над дорогою, над полями — серце солодко щеміло від висоти.
Може, й справді в те надвечір'я ми з Ольгою літали; може й справді є у дні, ввечері чи серед ночі така хвилина, коли людина спроможна злетіти під небо, нам тільки не дано знати, коли така хвилина наступає.
Польова дорога вперлася в роздоріжжя і тут, сказати б, скінчився наш лет. Я узяв Ольгу за руку, вона враз стихла, принишкла безтурботність зникла з її обличчя, а сміх погас... власне сміх застиг на її губах і я мусив цю застиглість розігрівати цілунками. Ольга не відповіла, вона оглянулась тривожно, допитливо й без слів, очима, немовби боячись порушити високу й голосну порожнечу, що висіла над полями, спитала: "Це тут, коханий?"
Це тут?
Перед нами за роздоріжжям тереном зусібіч, немов вінком страдницьким оторочена, лежала "толічка" — невелика левада, посеред якої стриміла поруйнована церковця, власне, з церковці лишилися тільки дві стіни із склепінчастим вікном, закованим у густі грати. Церковцю будували з дністровського червоного плитняка, купи якого, немов рани, криваво яріли серед кропиви й лопухів. Пахло тут металевим духом нагрітого каміння, прив'ялим гірким зелом й задавненим погарищем; обгорілі бервена, що, певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на камінні, немов почорнілі на спеці мерці. Оддалік на краю левади горбилася конвульсійне потовчена й поржавіла купа залізної покрівлі.
У своїх мандрах навколо археологічного нашого табору я міг би випадково обминути перехрестя польових доріг і не запримітити леваду з руїнами церковці, але сталося так, що в те надвечір'я я надто далеко заблукав у польові нетрі й повертався у табір майже в темряві.
І тоді я побачив свічку.
Було щось ірраціональне, містичне у цій з'яві: кволий вогник блимнув посеред ще сірого й рідкого вечора несміливо й був схожий на око полів, що покотом полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове око немовби стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумінце свічки було схоже на щілину, крізь яку можна зазирнути в інші світи.
Я підійшов ближче; свічка була встромлена поміж камінням і камінням захищена від вітру, що міг надлетіти і її погасити; безсумнівно хтось тут недавно побував, запалив свічку й зник. Я спробував того невідомого й небаченого окликнути, щоб від нього довідатися, що означає ця свічка на руїнах? Нагадування людям і полям, що тут стояла будівля, офірована Богові? Чи в полумінні свічки сканувалася чиясь молитва... по кому молитва? Чи полумінь свічки пробуджував, обпікав призабуту пам'ять?
Я хотів відразу багато знати.
(Продовження на наступній сторінці)