— Вірую, — відповів я без надуми. Ніхто ж мене не міг підслухати; навколо стелилися сизі трави, вільхи й верби кронами, як антенами, слухали небо. Хіба що могла нас почути якась студентська парочка, що десь принишкла під кущем. — Мене мама навчили вірувати.
— Але ж ти не афішуєш своєї віри, правда? Ти, прецінь, комсомолець, а комсомольцеві не позволено вірити в Бога, правда? — допитувалась Ольга, нібито не знаючи, що комсомольцям "не велено" вірити в Бога.
— Коли ми розмовляли про поезію, пам'ятаєш, то я подумав: страшно бути поетом і ходити в масці, не виявляючи свого справжнього обличчя. Та в масках ходять не тільки поети... це відомо... ходять комсомольці й комуністи, безпартійні також, в принципі нормальні начебто люди. Фальш панує на нашій землі. Уяви собі, що я в інституті при розподілі на роботу признався, що належу до релігійних людей. Чи не сказали б мені, що вчителеві, який вірує у Бога, партія і народ не можуть довірити виховання підростаючого покоління? — відповів я Ользі щиро... сказав те, про що ніколи не роз-мовлялося з найближчими приятелями. Я її не боявся, я не міг боятися своєї долі, яку послав мені Бог. — Зрештою, віра — це не прилюдне афішування, не биття поклонів, ні. Бог присутній у твоєму серці. Це твій потаємний храм. А ти, Ольго, у щось віриш? — Дністер плив поміж берегами, як величезна срібна риба, плавники якої то тут то там зблискували червінню сонця; Дністер плив ув Ольжиних очах, і в зелених озерах її очей теж догоряло сонце; глибинна зеле-ність її очей потопляла в собі ненаситно все навколо: Дністрові береги, скелі, дерева й трави, небо з караванами білих, а по краях — пурпурових хмар, молоді голоси в таборі, що лишився десь за закрутом ріки, немов вимиту прозорінь полів і навіть чорний крик ворони, що пролітала над нами. Цілий світ утопився в зелених Ольжиних очах, і я теж, і всіх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог не може бути неприсутнім у первісному її єстві.
— Я не знаю, чи я вірю... я нічого не знаю, — стиснула плечима. — У нас вдома не прийнято говорити про Бога і віру. Мене не навчили жодної молитви. Я собі живу, як билина, — скаржилася вона. — Тільки не знаю: добре це чи погано.
— Колись я навчу тебе "Отченаша", — пообіцяв я зворушено. — Від моєї мами переймеш інші молитви й старі забуті співанки, а найперше — колискові для наших дітей. Гаразд?
Вона згідливе хитнула головою; вона погоджувалася на "Отче-наш", на старі пісні, на колискові, на дітей; я подумав, що Ольга схожа на зорану ріллю, яка без спротиву радо приймає у себе усяку насінину, дає йому тепло і силу. Але ж у чорноземі проростає поруч із житом також кукіль і стоколос, будяк і пирій.
І я спитав Ольгу:
— Ти так легко погоджуєшся зі мною... і так само легко згоджуєшся з своєю мамою, з приятельками, з цілим світом. Я це встиг помітити... лише не знаю, як ти просіваєш зерно й вибираєш для себе те, що вважаєш за пожиточне?
Ольга мені заперечила:
— Я нічого не вибираю, це само собою робиться. Я така собі, — замислилась, брови зсунулися на очі. — Знаєш, про що я хочу тебе попросити: не сотворюй з мене ангела з білими крильцями. Я собі — жінка... я земна жінка, до того ж — донька колгоспного голови, тому трохи розпаношена. А ще якась я... ну, не вмію дуже часто відрізнити добро від зла, через те обпікаюся, плачу, і каюся... і вчуся. І так безліч разів. Мама каже, що я недотепна дивачка.
Я слухав Ольгу і думав, що вона також схожа на ріку, яка вбирає в себе справа й зліва не тільки гірські чисті потоки, а й смердючі стоки гноярок і міських каналів... ріка аж розбухає, пухне від каламуті й хвилі її обертаються важко, як жорна; так триває не один кілометр, потім ріка очищається: намул осідає на дно, сміття хвилі випльовують гидливо на пологі береги, ядучу білу піну ріка заганяє в печери, у нори, виплескує на сухе коріння, що стирчить понад водою, на корчі — і вже ріка пливе чистою, білою, як жінка після купелі.
Така моя Ольга.
Ми всі, очевидно, трохи схожі на ріки, що самоочищаються.
6
Було у це хмарне надвечір'я на душі тривожно; тиша, здавалось, сірим піском присипала береги й поля; Дністер плив крадучись, як злодій, і тільки зрідка, забувшись, на стремені піднімав гриву й тоді хвиля металеве зударялась об хвилю.
Ми з Ольгою прислухалися до тиші, немов сполошені олені; вона трималася за мою руку цупко, гейби остерігалась небезпеки, що чатує на нас за кожним кущем.
— Шось сталося в природі? — блідла вона, надслуховуючи.
— Шо могло статися? — байдуже відповідав я. — Година така. Ось вечір вмирає.
— Е, ні, — не згоджувалася Ольга. — Чуєш, ворона кряче.
І справді, серед пустельної тиші звідкись де не візьмись ворона; її начебто вродила сама тривога; птаха літала над нами низько, перехрещуючи сталеве небо чорним хрестом; її крячання падало на наші голови розпеченими краплинами смоли.
— Я б її застрелив, дітьчого птаха, — сердився я. — Чим ми їй не сподобалися? Десь її гніздо поблизу.
— Вороння вліті гнізд не лаштує, — сказала Ольга, ловлячи зором птаху. — Ти б її убив, Павле, коли б мав рушницю?
— Коли б мав... — відповів я невпевнено.
— Не вбивай, коханий, — раптом попросила Ольга, схопивши мене за руку, ніби я таки цілився у птаху з рушниці.
Стрельнула мені думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина мама — Хмура Настя наворожує нам розлуку.
І хто знає, чи подібне не подумала Ольга.
Містика якась.
А чи передчуття?
Я мисленно прошу ворону:
— Відлети, птахо, пріч... відлети, хто ти не є.
І таки в неї цілюся.
Ех, чому в мене нема рушниці.
7
Блукали ми недільною порою дорогами, засіяними теплом м'яким, як макове пелюстя, і скошеним зелом. Дороги котилися полями у білі сни й у колюче стерня побронзовіле, що пахло хлібом і мастилом розгойданих комбайнів.
А дзвони анітелень, мовчали храми, волаючи мовчазно відчиненими навстіж дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хіба що зблисками хрестів, що виростали понад горіхами й селами розмитими, розсохлими, крізь щілини яких минулося минуле.
Дністро вмивав Неділю, як дівчину, що необачно увійшла в його стременні води трепетливо, розчісував їй коси струями тугими, що мчали стругами смоленими униз до моря, і пестив їй груди, що квітли серед прозорості води червоними пуп'янками надії. До білих її ніг припливали соми й виціловували лоскітно ніжну наготу.
Неділя, піддавшись пестощам Дністра, готова була хоч день цілий стояти серед вод — так було їй мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти в ріки обійми, попливти до моря й там згубитись. І разом із нею згубилась би прадавня повість про дзвони, що закопані в криниці понад Дністром.
Неділе!
Ми кликнули її, й, опам'ятавшись, вона, прикривши соромливо лоно, вийшла на берег, вдяглася в сорочку білу-білизнину й прозору, й прозорість не скривала дівочих ваб Неділі. Червена ж крайка з гуцульських гір нагадувала про полумінь затаєну. Чоло високе, мудре, обрамлене волоссям золотим. Неділя хмурила. І мука забуття карбами краяла лице, а очі сині, як стрижі, літали понад берегами й попід небесами й шукали забутого давним-давно, того, що в травах поросло за сотні літ, що перелилося в коріння груш і верб, що мохом поросло.
"Чи винна я?" — Неділя взяла нас за руки, як, бувало, матері водили нас малими до сповіді й у поля, де храми височіли понад розколиханими ланами. — Минуло безліч літ, що безперервно в прірву скочувались, як колене каміння, і тонули у чорних безвістях глибоких.
Події, що нагромадившись і здибившись, мов верхи гір, котрогось дня розсипались піском, а на піску, відомо, не проростає ані жито, ані доблесть, ані любов, а тільки проростає забуття, мов терен, що скніє і часом народжує плач. Мужі, що на берегах цих мечі кували в давнину й мечами землю отчу стерегли, поконані колись, захлинувшись у крові власній, чужинцями потоптані уже не піднялись і жили на колінах, як раби. Ніхто із них не пам'ятав, як мечі куються і як гартують їх у сечі бичачій та в узварі із зел, накошених в Купальну ніч. Такі мечі ніколи не щербились.
Лиш лемехи кували ковалі й орали степ мужі, схилившись на чепіги й геть забувши про мечі. Чужинцям це було на руку, пекли вони хліб із нашої пшениці у наших печах, і пили мед із наших бортей, і наших жон брали собі в постелі. Чи дивно, що на берегах правічних родилися покірливі бранці, котрі, немов воли, ходили у ярмі.
І тільки матері, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповідали або ж співали співанки про дзвони... про дзвони, що потоплені в криницях тут і там по всій землі, й що нібито за гріх якийсь прадавній віднято у дзвонів тих людських язики, й стали вони німі.
Це лише відгомін подій. Насправді діялось інакше в часи сумерк-лі, як Галич впав, і Львів, і Теребовль стара, і Бужеськ, і Белз скорилися пришельцеві з-над Вісли, а княжий Володимир піддавсь литві. Тоді дружини галицькі, униз відступаючи Дністром, до моря, у степи, де бродники іще блукали вільні, везли з собою в саквах державнії знамена, берло владарче, знак лева на щиті, бо ж лев всю землю від Посяння до Моря Руського собою позначив як символ її могуті.
(Продовження на наступній сторінці)