— А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
— Пістолета? — крикнув Василь, схопившися з місця, — ану покажи!
— Ану-ко, покажи! — повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
— Ади! — кажу до Василя.
— А набиті? — питає.
— Не набиті, — кажу, — або чому?
— Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч [102] їх собі!
"Зійшов з розуму, та й годі!" — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
— Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
— Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
— А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
— Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
— Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться — так зглодалися.
— Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
— Бігме, бадічко, цілий згарець [104] вам скошу, — кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
— Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай он-де вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [105] був за горілкою, — де би!? [106]
— Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
Всі в сміх. А я й кажу:
— Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі по-гуляє та мідку вип'є.
— Може, й пива? — накинув Василь.
— Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує?
— Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [107] роблять — що більше й робили б?
Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.
А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.
Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!
VI
В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче ро-бити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [108] закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.
В четвер увечір кажуть неня до нас:
— Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [109] такому любому товаришу послужити.
— Або ви не їдете, ненько? — питає брат.
— Поїхала би, синку, з радної душі, — кажуть мама, — але гей не бізую, [110] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,— ні-ні, любчику, ні!
Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, — ти б казав, наукірки. [111]
— А готовий ти, Юрію? — питає брат з хати.
— Готовий, — кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.
— А пороху узяв? — питає брат.
— Узяв, сто набоїв. Доста буде?
— Доста, — каже брат. — Але флейтухи [112] мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!
— О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.
— Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.
— Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:
— Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.
— Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, пере-хрестивши нас. — Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [113] уже снилось! А ягоди — кажуть, що то кров.
— Ет, сон — мара! — каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:
— А ждіть же, — каже, — таже ви колачі забули взяти!
Брат на мене викрикнув:
— Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бігме, не знаю.
Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:
— Там найдеш, — каже, — у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!
— Гай, гай! — кажу та й поїхав.
Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруй-те, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [114] що годі його буде й до гробної дошки забути.
Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [115] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.
Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:
— Осьде прислала тобі Марія ширинку.
Він лиш усміхнувся та й заток [116] її собі за ремінь. "Се щось дуже дешевий дякувать", — гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [117] що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:
— Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.
— Кажи! — кажу.
— Не гнівайся, брате, — зачав він мені казати, — що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [118] та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!
А подумавши годинку, [119] каже:
— Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся — не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...
— А тобі хіба хреста?.. Схаменися!
— Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...
— Кажи, — кажу.
— Чи Калина любить діправди [120] мого брата?
— Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б?
— А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?
— І так може бути, — кажу, — чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.
— Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.
— Не любить, але таки в нім топиться, — потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.
— Топить, топить, — повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [121] повалився.
— Що тобі, Василю? — став я питати. — Чи тобі що не лихо?
— А чого ж би мені лихо, — мені добре, дуже добре.
— Так чогось так почорнів відразу?
— От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.
А від так знов каже:
— Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.
— Або з твоєю кресанею що? — питаю я. — Чи не потер лиш де ко-гути? [122]
У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та то-му я його й питав.
— Ні! — каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.
— А покажи-ко мені твою кресаню, — став він мені по часові казати, — най виджу, чи ми однакі голови маємо.
Я йому й подав.
— Однакі, — каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. — Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.
— А ніби й я так не зробив би? — кажу.
(Продовження на наступній сторінці)