Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попід руки і повели на базар, а брат моргнув на парубків, та ну ж усіма й собі на базар за дівка-ми.
Най вони там здоровенькі розшабашовуються, [43] а я вам тим часом розкажу про Ілаша.
Був се старший парубок довгопільський, [44] син старої Хоро-цованихи, шо за еї казали, що вона свої сороківці ділеткою міряє. Чи се правда, чи неправда, не знаю вам уповісти, бо вона мені своїми сороківцями не хвалилася, але тілько знаю, що понад неї не знайшлося багача на всі наші гори, — а мала вона двох синів: одного Ілаша, що ми за него говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько їх давно помер, а кажуть, що ходжував з Добошем, зрештою, чи ходив, чи не ходив, а сини славні раз мав — один кращий та гарніший від другого.
Ми змаленьку зналися, бо нені ваші щось були собі таки не чу-жі та й дуже обі навиділися, але ніхто вже так не любився, як мій брат з Ілашем, а я знов з Василем, — люди нам, бувало, дивуються. Але ж бо й не було щирої душі понад мого Васильчика. Ні він без мене, покойний, бувало, нічо не орудує, ні я без його; ми навіть і одної днини у парубки уписалися, так тото [45] ми собі добре жили.
Ми з Василем були собі ровесники, а наші брати то само, лиш що наші брати були чи не шістьма годами старші від нас, от тому й не випадало нам межи старші парубки пхатися; за тото стали ми собі оба, май, [46] упосліди та дивимося, як виходять дівки, ніби тото й ми вже страх як розуміємо, що по чому, а вус ледве що гаразд і засіявся, — але де б, як тот каже, біда ділася? Лишень, бачите, шо ми гаразд розморгалися до дівчат, аж тут виходить Ка-лина. Господи, як мій Василь не почервоніє, як мене не вхватить за руку, а відтак як не задрожить! — аж я переполошився.
— А се що тобі, Василю, такого? — питаю.
— Та нічо, — каже, — тихо! — А сам як видивиться на неї! — таки би єї очима їв.
— А що, може, не красну маю сестру? — запитав я його жартуючи.
Він мені на се ані слова, але потяг боржій на базар.
II
На базарі — от звичайно на базарі. Одна музика грає по однім кінці, а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з повними терхами [47] та з усіляким судником; дівки поставали громадками та свої речі правлять, хто їх там зна що; — от звичай-но дівки, а парубки поставали та лагодяться на танець. Танець завів Ілаш з Калиною, а парубки кождий собі по дівці та гай [48] за Ілашем, так і розносяться! А топірці [49] не літають, ні! — аж за очі ловлять, так блищаться в сонці, а днинку дав Бог таку ясну та веселу, що люди аж помолоділи. А дівочки вам не розпусні, ні! — навіть і ні в той бік, що мами ззаду дивляться та лиш собі на носі карбують, кілько би тото донечці кулаків дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму, — а храм у нас ведеться через цілих три дні, то назбирається кулаків тих май-май! [50] Але дівочки не журяться, — добре, що матірки тут нічо не кажуть, а дома — хто там видітиме, як та й що.
Так собі дівочки. А брат з ватажними парубками так звивають-ся, та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гу-ля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам — справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте, і сміється, і говорить, і моргається подеколи з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо леґінь не знає вже годі та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав, — ну, пропав, та й доста того, — се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми.
Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє, — він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить.
— Та йди-бо та гуляй, — кажу я, — чогось осторопів? Ади, онде стоїть Маріка (моя середуща сестра), — ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, — вона через цілий тиждень так і ра-дується, що з тобою гулятиме.
— Е, що мені там до твоєї сестри, — воркнув Василь. — Най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде.
— Ото ж бо й ти файно [51] наговорив! — чекай, скажу я Марії, не бійся.
Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: "та кажи, мені бай-дуже".
— Юрію, а ходи-но сюда! — закликав мій брат, стоячи та чудуючи-ся, що за танці Ілаш з Калиною виводять, — таки аж землі не досягають. Доста того, що глиницькі цигани самі вже казали: "Ми вже, — кажуть, — по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи". А Ілашко ще дужче, гей несамовитий! А не веселий, ні! — гей ніби вже знав, що він оце востаннє у нас на краснім храму гуляє.
Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба-згуба, шепче душечка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мід, до леґіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не приходила. Але то, — чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив...
Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! — от біжу ліпше д братові.
— Що казатимете, бадічко?
— Іди, — шепнув мені брат в ухо, — та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.
— Зараз, — кажу та й скочив домів, — наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.
— Нене, — кажу, — бадіка просили, щоби стіл лагодили.
— Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.
Я взаводи до брата:
— Стіл уже давно готовий, бадічко, — чи скажете казати музикам, аби стали?
— Кажи, — але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то най же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отче-нашу утихли.
— Гай, гай! — кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, — та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшого боявся, — а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські [52] обичаї ще чисто утрималися, — коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів. Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься, — і кортіло. У нас справа швидка: з креса [53] та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш.
Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем'я ще інак було. Ох, ох, милий Боже! — ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить!
У нас на храмах обирають старосту, як би й на весіллі. У нас тогді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов та й став просити до столу, — а тото [54] вже таки гаразд пізно було. Так собі парубоцтво здорове погуляло — і ні в той бік, [55] що сонечко вже потало у Чорногору, [56] аби там нашому панові Добошеві поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, — але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він при-йде — то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль та на що Бог дав та добрі люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, — а хоть тота думка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шкодить; ліпше так — міркую, — як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщани, що щиру думку та нітвісти, [57] май, що малпують, а тут би раді чоловіка в ложці води утопити; ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, [58] — най вас Господь б'є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулів, ані нашого столу. Просимо, будьте ласкаві!
Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з сестриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, — насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сторонські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, — стояв собі, сердешний, під явором та мнув шириньку [59] у руках, аж тут я зирк на його — а він плаче!
— А се, Василю, якої? — писнув я. — А чи тобі лиш хто що не казав?
— Не казав, — каже, а сам ще дужче.
— Я це не розумію, — кажу. — Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? [60] Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, — цить же, не плач!
Він лиш на мене подивився, а далі промовив:
— Ти мені, Юрійку, нічо не винен.
(Продовження на наступній сторінці)