Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?
— А чули, — став Василь на парубків покликати, що в боярах були, — чули, як ми з Юрієм помінялися?
— Як там, як? — стали гуртом питати.
— От так, — каже Василь, — що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?
— Хіба що так! — стали другі парубки сміятися.
— На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.
— Ближче д' хресту, як д' Різдву, — каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [123] мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:
— Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.
От так переїхали ми майже цілу дорогу.
VII
Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, — дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина — тільки в неї і дітей.
Горілка стоїть перебоями — куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, [124] — бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.
За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого по-садили з братом та боярами коло неї; музики грають — було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [125] Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікна-ми та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, — але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, — аж гори відзиваються, таке [126] гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! — аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.
Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.
— Веселитеся, діточки, — питають, ідучи попри нас, — веселите?
— Благословіть, отче! — каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.
— А чого ж бо ти, серце? — стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: — З веселими веселися — не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті — все то Бог дав людям, не хто.
— Правда, панотче, що Бог! — утяв Василь, а сам так і повеселів. — Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.
Може б, панотець були дечого, май, [127] сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ні-як було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любо-го на руки та понесли за стіл, — такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були — не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужика-ми, жили.
Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали — так і дзвонять, сиплючись по камінню, — а Василь каже до мене:
— Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих ви-водити надвір гуляти. Скоро вийдуть — стрільмо ж два набої на-раз, нехай буде братчикові мому да на славу!
— Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?
— З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.
— Та чого тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! [128] А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.
Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! — раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь — мені: ні пари з уст, а кров так косицями [129] і грає — геть мені мою рантухову [130] сорочку оббризкала.
Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня — та до Василя: ні рушиться — куля пішла право крізь серце.
Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра пере-дала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, [131] моя сестричка, як сю ширинку коциками [132] угорськими та леліточка-ми [133] дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.
Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.
Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні — пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці [134] в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.
Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хі-ба каміння-не плакало, а решта всі.
Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.
— Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! — аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться.
І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щиро-го товариша та й того скласти на лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми сер-це ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: [135] як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...
На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!
— А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас соки-рою загачу, як у псів, та й сама страчуся!
І на се як зарує, [136] як припаде до своїх синів, як стане цілу-вати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?
Німці пошваркотіли, почичиркали [137] та й потеклися.
— Течіться, як та вода по камінню течеться! — клене стара: — а над моїми синами не діждете збиткуватися.
Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: Ілаша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі ховали, — не помагало.
— Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сім світі покуту приймає, — може, Господь його за тото на тім світі простить.
А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: вій нам усім батько — погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.
Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.
— Най, — каже, — мені видиться, що мої сини при мені. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть!
Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади [138] переказували. От попрощалися та й до-їхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було! На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею й шириньку, тоту кріваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хотів я їй дати, але як стала покойна просити:
— Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати, — дай мені тоту шириньку, дай, дай!
От і дав. Носила вона її на серденьку, аж до гробу взяла.
— Братчику! — каже вона мені на саму Пречисту раненько, — здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васильчика здоймав.
От і здоймив, та — поклав уже мертву.
— Сестричко, сестриченько моя єдина! — сплакав я; — чи ж тобі не жаль твого братчика от-так сиротою на цьому світу лишати?...
Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Васильчика...
1862 р.
[1] — Люба´ — любов, кохання.
(Продовження на наступній сторінці)