«Золота медаль» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Золота медаль»

A- A+ A A1 A2 A3

Юля схилилась над зошитом, і в цю мить її ліктя легенько торкнулась Марійка Поліщук, яка сиділа поруч. Марійка очима вказала на сусідню парту. Жукова глянула, і враз неспокійне знайоме почуття ворухнулось у серці. Знову ця Лукашевич!

4

Варя Лукашевич приїхала з іншого міста і в школу прийшла вже тоді, коли почалось навчання. Вона була дуже тиха, скромна і вродлива дівчина з глибокими темно-синіми очима і довгими віями. Та не цим, звісно, вона звернула на себе увагу класного колективу. В її поведінці було багато незрозумілого, навіть дивного. Досі вона ні з ким не здружилась, у неї не було жодної подруги. Увесь клас дивувало й смішило те, що вона всім учням і ученицям, навіть Ліді Шепель, з якою сиділа на одній парті, говорила "ви". Вона уникала розмов, і бувало, що за весь день ніхто від неї не почує й слова. На перервах її можна було побачити десь у кутку, самотню, заглиблену в якісь думки. Після уроків Лукашевич першою поспішала з класу, і всі розуміли, що вона хоче йти додому сама, без супутників.

Мечик Гайдай відразу ж заявив про нову ученицю:

— Товариші, якщо вона не шизофренічка, то просто — псих!

— Не погоджуюсь,— гукнула Ніна Коробейник.— Вона, певно, розв’язує якусь космічну проблему і весь час витає в надхмарних висотах!

— У такому разі, чому вона одержала двійку з астрономії? — запитав Мечик.

Найбільше зацікавилась новою ученицею Юля Жукова.

Лукашевич справді часто й глибоко замислювалась, навіть на уроці, і в такі хвилини, певно, забувала, що вона в класі.

Юля помітила, що бували дні, коли Лукашевич щось дуже хвилювало. Тоді Варя ледве досиджувала до кінця останнього уроку і майже бігцем першою вискакувала з класу.

Куди вона поспішала?

Жукова дізналась у дівчини, що мати її давно померла. Батько в Лукашевич був кравець і теж помер кілька місяців тому. Тоді дівчина й вирішила покинути рідне місто і поїхати до своєї тітки, яка жила з того, що перепродувала на "товкучці" старі речі.

Про все це Лукашевич розказувала коротко, скупо, точніше — тільки відповідала на запитання.

Спочатку Юля вирішила, що перед нею пригнічена горем дівчина, але незабаром переконалась, що це не так. Лукашевич ні на що не скаржилась, очі її випромінювали спокійне і навіть ласкаве світло, від усієї її худорлявої постаті віяло чимсь ніжним, дитячим.

— Ти була піонеркою? — спитала Юля.

— Ні.

— А чому?

Лукашевич відповіла просто й щиросердо:

— Ніколи було. Без матері жити, то треба все самій...

— А в комсомол ніколи не думала поступати?

Варя мовчки заперечливо похитала головою, потім тихо додала:

— Я не активна.

Жукова посміхнулась:

— Це від тебе залежить. А скажи, Варю, чому ти така?..

— Яка?

— Ну, відлюдна, мовчазна, слова від тебе не почуєш. Чому ти ніколи не поговориш з подругами?

— Не знаю,— знизала Лукашевич плечима.

— Ну, як це — не знаєш? Куди ти, наприклад, іноді так поспішаєш після уроків?

І тут Лукашевич ураз змінилась. Де й подівся її спокій. Вона швидко закліпала повіками, метнула на Юлю незрозумілий погляд, і на обличчі в неї з’явився вираз нетерпеливого бажання швидше закінчити цю розмову.

Жукова мовчала, чекаючи відповіді. Але мовчала й Варя. Тоді Юля торкнулась її плеча:

— Варю, чому ж ти не хочеш мені сказати?

Лукашевич глянула синіми глибокими очима й тихо промовила:

— Не треба питати... Я цього не скажу...

І ось сьогодні Варя Лукашевич знову кудись дуже поспішала. Жукова побачила, як вона, не чекаючи закінчення уроку, похапцем складала під партою, щоб не помітив учитель, книжки в старий портфелик. Видно було, що Лукашевич уже зовсім не слухає Юрія Юрійовича, охоплена єдиним бажанням, щоб швидше скінчився урок і можна було бігти з школи.

Юля не знала, що й думати. Вперше вона зустрілася з ученицею, поведінка якої була для неї, секретаря комсомольського комітету, зовсім не зрозумілою. Найбільше дивувало те, що Лукашевич цуралась колективу. Ось уже майже місяць, як вона з’явилась у школі, та ніхто з десятикласників не знає досі, якими інтересами живе нова учениця, які в неї мрії, які думки, з якими людьми вона стрічається за стінами школи.

Не встиг Юрій Юрійович вийти з класу, як Варя Лукашевич уже вискочила з-за парти і кинулась до дверей. Але Жукова зупинила її:

— Варю, ходімо разом.

Лукашевич аж здригнулась від несподіванки і, притиснувши до грудей обома руками портфелик з книжками, промовила:

— Ні... ні... Мені в інший бік, зовсім в інший...

— Мені теж — в інший,— спробувала пожартувати Юля,— отже, разом і підемо.

— Та ні, кажу ж, що мені з вами не по дорозі,— так само похапцем, трохи злякано кинула Варя.

— Ну, гаразд. Але чому ти мене звеш на "ви"? Ми ж з тобою однокласниці, товаришки. Хіба ти й досі не звикла до нас? Ти —додому?

Лукашевич на мить запнулась:

— Я? Еге ж, так... Додому, додому!

І вона побігла довгим коридором.

До Юлі підійшов Віктор Перегуда.

— Юлю, ти, сподіваюсь, додому? В такому разі нам по дорозі.

Жукова посміхнулась:

— Ціную твоє товариство, тільки зараз я хотіла б мати іншого попутника.

— Хто ж він? Можна знати?

— Нова наша однокласниця. Лукашевич. Дуже жалкую, що з нею мені "не по дорозі".

— Що вона? — чомусь нахмурився Перегуда.

— Тобі, як секретарю бюро комсомолу нашого класу, це треба б знати краще — "що вона". Уяви, що завтра Лукашевич подасть заяву про вступ до комсомолу.

— Хто? Оця мовчальниця? Не думаю. Та й пізнувато для неї.

— Тим більше ти повинен був поцікавитись нею як слід.

Жукова на мить замислилась і сказала:

— Якщо хочеш, щоб нам було по дорозі, ходімо зараз до неї.

— До Лукашевич?

— Так.

— Ой, ой, це на Шатилівці! Коцюбинського, дев’ять.

Юля насмішкувато глянула на нього:

— На жаль, ми не мали можливості знайти для її тітки квартиру десь ближче.

Віктор зітхнув.

— Зрештою, це не так і далеко,— промовив він.— Адже ми поїдемо тролейбусом?

— До парку. А там пройдемо. Тобі давно вже слід було б побувати у неї вдома.

— Місяць — це не такий довгий строк. Приглядався до неї, вивчав.

— Ну, і вивчив? — посміхнулась Жукова.

Перегуда глянув їй у темні очі, в яких вигравали блискітки, і враз весело засміявся:

— Авжеж. Так само, як і ти.

Вони швидко вдяглися, побажали доброго здоров’я старенькій гардеробниці Агафії Кирилівні і вийшли з школи.

5

— О, дівчатка, погляньте, наша Юленька гав не ловить! — жартівливо сказала Марійка Поліщук.— Де ж вона має більші успіхи: на особистому чи комсомольському фронті?

Марійка дзвінко гукнула навздогін Віктору й Жуковій:

— Юлю, повернися. Віктор заведе тебе на непевну стежку!

Жукова здалека озирнулась, щось відповіла й махнула рукою.

Марійка поверталась із школи з своєю подругою Ніною Коробейник. До них приєдналась і Ліда Шепель, висока й тонка, як очеретина. В класі її звали між собою "воблою". В окулярах і в чорному платті, трохи манірна, Ліда була схожа на класну наглядачку старих часів. Але прізвисько Шепель дістала не тільки за зовнішність. Вона була "сухар" за характером. Читала тільки ті твори, які "проходили" за програмою, участі в гуртках не брала. Коли їй одного разу запропонували вступити в спортивний гурток, Шепель скинула окуляри, покрутила їх у руках і відповіла:

— Спорт не в моєму плані... І взагалі — не він годуватиме мене на старість.

За педантичність, за манеру повчати в класі її не любили.

Десятикласники вчились у другу зміну і поверталися з школи вже ввечері.

Був листопад, дерева давно чорніли голим віттям, але дні стояли напрочуд погожі, і старі люди говорили, що давно не пам’ятають такої теплої осені.

Марійка Поліщук любила ці осінні вечори у великому місті, сповнені приглушеного шуму трамваїв і машин, ці вулиці в разках електричних ламп, півтемні сквери з самотніми лавками, відблиски фар на чорному граніті пам’ятника Шевченка.

Вона сіпнула за руку Ніну Коробейник і зупинилась.

— Ніночко, ти глянь угору. Чому зірки над містом здаються такими неймовірно далекими і чому вони такі великі і так низько світять над полями й лісами?

Дівчата хвилину вдивлялись у небо.

— Де ж Полярна зірка? — спитала Ніна.

Низенька товстушка Ніна поруч високої й худої Шепель здавалася ще нижчою й круглішою.

— Будь ласка, не влаштовуйте хоч на вулиці уроку з астрономії,— обізвалась Шепель.— До речі, мені навряд чи доведеться мати справу з небесними світилами в моїй професії.

Ніна засміялась:

— А що коли тобі доведеться проектувати міжзоряний корабель? Уяви, що тебе викликають до Москви. "Шановний інженер Лідіє Шепель, уряд доручає вам дуже відповідальне завдання. Ви маєте сконструювати атомний ракетоплан для польоту на Місяць".

(Продовження на наступній сторінці)