«Золота медаль» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Золота медаль»

A- A+ A A1 A2 A3

Жукова подумала: "Що ж у ній красивого? Обличчя ляльки? Брови, які вона, мабуть, вищипує?"

2

Урок історії в десятому класі наближався до кінця.

Юрій Юрійович уже встиг викликати кількох учнів і тепер пояснював новий матеріал.

Учитель говорив неголосно і просто. Мова його лилася легко й невимушено. В його голосі бриніли десятки несподіваних і живих інтонацій, він умів з перших слів заволодіти увагою всього класу, і уроки його були цікавими і завжди здавались учням короткими.

Є педагоги, для яких робота в школі стає з часом буденним явищем, їхні уроки набувають звичної, завченої форми і застигають у ній, як холодне литво. І учні на такому занятті теж лишаються холодними, їх не хвилює те, що байдуже розповідає вчитель, і одна в них думка: швидше б дзвінок!

Юрій Юрійович Голуб провчителював понад тридцять років, але кожен новий урок був для нього джерелом творчості. Він ненавидів байдужих ремісників і прищеплював учням думку, що людина повинна бути творцем у кожній професії.

Викладаючи десятикласникам історію, старий учитель-комуніст був у них водночас, починаючи з сьомого класу, класним керівником.

Як виросли ці учні! Їм було вже тісно за шкільними партами, вони нагадували пташенят, які ось-ось мають випурхнути з гнізда. І саме тепер, коли його вихованці вчилися в школі останній рік, Юрій Юрійович особливо гостро відчував свою відповідальність за їхнє майбутнє.

Він любив їх батьківською суворою любов’ю і знав, що й вони його люблять, хоч і дозволяють собі часто витівки, які завдають йому прикрості й засмучують. Зрештою, це були великі діти, в яких серйозність ще поєднувалася з пустощами. Але його тішили й зворушували їхня відвертість, чесність, пристрасність, колективізм і дружба.

Багато з них звірялись йому в горі й радощах, просили поради, розповідали про свої таємниці, ділилися заповітними мріями. Це було радісною нагородою за довгі роки праці.

Але дехто з учнів викликав у нього глибоке занепокоєння. Розмовляючи, наприклад, з Лідою Шепель, слухаючи її відповіді на уроці, він наче бачив перед собою дерев’яний манекен кравця. Шепель могла з дивовижною сухістю розповідати про найбільш хвилюючі події, і здавалось, її цікавило тільки одне: яку оцінку поставить учитель?

Юрій Юрійович уважно придивлявся до учениці і знав, що назріває серйозна розмова з нею і що конфлікт між Шепель і всім класом неминучий. Він чекав цієї розмови, був готовий до неї, з кожним днем переконувався, що Ліда сама наближає "вибух".

А такі учні, як Мечик Гайдай, завжди прилизаний, підкреслено акуратний з ефектним галстуком — предметом особливих турбот, наводили на сумне запитання: до якої діяльності готує себе Гайдай? Які в нього ідеали, мрії?

Сьогодні на уроці Юрій Юрійович розповідав про освіту й культуру в Росії перед буржуазно-демократичною революцією в лютому місяці 1917 року. Далеко не все те, про що він говорив, можна було знайти в підручнику. Ніхто з учнів не знав, що вчора до пізньої ночі він готувався до цього заняття.

А втім, "готувався" — явно не те слово. Для нього це був творчий процес, який викликав і натхнення, і насолоду. І, як у справжнього митця, були в нього тяжкі часи неспокійного роздуму, болючих шукань, гострого невдоволення своєю роботою.

Юрій Юрійович детально розробив план уроку, добрав потрібну для теми літературу, записав цілий ряд запитань, які б наштовхували учнів на самостійні висновки. Приготував кілька діаграм, знайшов копію картини художника Богданова-Бєльського "Біля дверей школи". На окремому аркуші зробив нотатки власних спогадів про перші роки свого вчителювання.

Свою розповідь він так і розпочав спогадами, як вісімнадцятирічним юнаком приїхав він учителювати в село на Полтавщині і як місцевий піп шпигував за молодим учителем. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам і чи щодня перед уроками читається молитва господня.

— Ну, а сторож, дідусь такий був, усе мені переказував до слова!

Юрій Юрійович лукаво посміхнувся, скинув пенсне, протер хусточкою і подивився проти світла на скельця. Короткозорими очима глянув на клас і так, примружившись, з усмішкою, якусь мить стояв мовчки, наче намагаючись яскравіше відновити в пам’яті картини минулого.

— Так оцей самий дідусь-сторож, звали його Мироном, утяв таку штуку. Прийшов він до попа: "Ой батюшко, що сьогодні наш учитель про вас розказував школярам! Дайте, батюшечко, чарчину, бо в мене аж у горлі пересохло — біг, щоб вас сповістити мерщій!" Отець Мефодій — уявляєте, як це він наливає дідові одну чарку, другу. Пухкі руки трясуться, очі розгорілись: "Швидше, швидше ж кажи, яку хулу на мене зводив!" Дід Мирон випив, покрутив головою: "Ой, справжня хула, що й казати! На власні вуха чув. Сякий-такий батюшка! І такий, і перетакий!" У отця Мефодія урвався терпець: "Який же? Який? Чи, може, в тебе й язик не повертається вимовити?" — "Ой не повертається, батюшечко! Як почав, як почав: святий, каже, наш батюшка отець Мефодій, преподобний! За всіх нас перед богом день і ніч поклони б'є, тому в нього й ніс такий синій, об долівку розплющив! І ми, каже, повинні любити його й поважати, бо він наш заступник перед самим царем Небесним! Його душеньку, каже, давно вже чекають у раю ангели, аж потомились виглядати! Отаке-то розказував про вас наш учитель!" А в мене, ніколи й мови не було про попа!

Юрій Юрійович, так само лукаво посміхаючись, надів пенсне.

— Одне слово, отець Мефодій лишився ні в сих ні в тих. З одного боку — розчарування, з іншого — приємно. Але кращі почуття таки перемогли в батюшки, і він вирішив віддячити мені, виклопотавши мені надбавку до місячного жалування: замість дванадцяти карбованців, я став одержувати щомісяця тринадцять.

В класі прошелестів смішок.

На першій парті підняла руку Ніна Коробейник, опецькувата й низенька дівчина, найкраща учениця в класі:

— Пробачте, Юрію Юрійовичу, я хочу спитати: ви не відмовились од цього попівського подарунка? Я б, наприклад...

Клас гримнув дружним сміхом, не дав їй домовити.

Юрій Юрійович розвів руками:

— На жаль, у мене тоді ще не було такої, знаєте, високої свідомості... До того ж це тривало недовго: через півроку, за доносом цього ж таки отця Мефодія, мене ледве не вислали туди, де козам роги правлять. За віщо? А батюшечка якось довідався, що я читав школярам вірші Тараса Шевченка!

Тепер учителеві вже легко було перейти і до цифр, і до діаграм, які характеризували стан освіти в дореволюційній Росії. Показав він і картину "Біля дверей школи". Вдало поставленим запитанням викликав учнів на суперечку — чи вдався художникові його задум?

Тему картини легко було пов’язати з розповіддю про народні таланти, які в ті безпросвітні часи не мали ні визнання, ні підтримки, і вчитель розповів про Мічуріна й Ціолковського, про трагічну долю експедиції Сєдова...

Пенсне поблискувало то тепло, то суворо. Коли Юрій Юрійович хвилювався чи гнівався, за скельцями металися сині блискавки. З трикутничком русявої борідки і в своєму незмінному пенсне він був схожий на Чехова.

— Юрію Юрійовичу! Можна?

Учитель здивовано глянув на Ліду Шепель. Вона рідко зверталася з якимись запитаннями.

— Я не розумію,— сказала учениця,— ви багато розповіли нам сьогодні такого, чого немає в підручнику. Як же бути? Чи ви наступного разу питатимете про це? Чи все треба запам’ятати?

Знову весь клас гримнув сміхом.

Тільки Юрій Юрійович, насупивши брови, мовчки чекав, доки настане тиша. За скельцями пенсне щось блиснуло й погасло, знову блиснуло коротко, як спалах сірника.

— На ваше запитання, Шепель, ви вже щойно одержали дружну відповідь усього класу. Я вас дуже прошу, подумайте як слід, що означав цей одностайний сміх ваших однокласників. Подумайте... Сідайте!

Цей невеличкий епізод не міг порушити в учителя відчуття, ніби в класі натягнута співуча струна — на кожне слово вона відгукувалась живим тремтінням. Радісно прислухався до неї Юрій Юрійович, читаючи на обличчях учнів їхні думки.

3

Юля Жукова теж відчувала цю невидиму струну — контакт, який утворився між класом і вчителем, і їй теж було радісно і за своїх товаришів, і за Юрія Юрійовича.

Учениця, мабуть, і сама не знала, як вона любить свій клас. Тут була її друга сім’я, і не вірилося, що через кілька місяців доведеться назавжди попрощатися з школою.

Жукова напружено слухала Юрія Юрійовича і час від часу швиденько записувала в зошит якийсь його вислів або думку. Вона старанно вивчала скоропис і робила записи стенографічними знаками.

Дехто з подруг і товаришів незлобиво жартував над її любов’ю до стенографії, яку вона вивчила під час канікул майже самотужки. Юля у відповідь знизувала плечима і підводила вгору чорні кострубатенькі бровенята.

— Як можна не розуміти, скільки оці "ієрогліфи" економлять часу для записів? І особливо для студента або організатора!

Уроки Юрія Юрійовича були для Юлі насолодою. Вона намагалася збагнути, чим вони їй так подобаються, якими чарами володіє вчитель. Учениця записувала його мову, окремі речення чи думки, які її чимсь вражали. Вдома, розшифровуючи свої стенографічні записи, вдумувалась у них, аналізувала кожне слово.

Ні, нічого незвичайного не було в розповіді вчителя. І дівчина робила висновок: справа в тому, що Юрій Юрійович майстерно розповідає та й матеріал десь дістає цікавий...

(Продовження на наступній сторінці)