«Мара» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Мара»

A- A+ A A1 A2 A3

З передсвіта клопіт Менандровим слугам, виносять з робітні богів, ставлять на кручі над морем: "Щоб Еос рожева не в темній робітні, а тут на роздоллі богів привітала, щоб ріднеє море заграло богам на добридень". Так мовив Менандр, потомлену челядь пустивши спочити, сам між богами своїми зостався на скелі; ще раз оглянув їх пильно, ще раз укляк перед ними, ще раз помолився і – всі їх одна по одній звалив у глибокеє море, нарешті і сам туди кинувсь… Лиш хвилі заграли, хлюпнули на берег, і змовкло усе: ніхто і не вчув і не вглядів, як ріднеє море сховало од заздрісних римських очей і пишну красу Херсонеса й того, хто так вірно любив свою країну.

Віки за віками минали, як хвилі на морі; знесли, потопили в безодні римлян, херсонесців і інших і місце мешкання зрівняли землею. А все-таки час, як і хвиля: то втопить в безодні, то знову виносить забутую давню билицю; і слухають люде нові ту билицю, і в людському серці лунає вона живою струною. Море під скелею плаче: "Немає, немає того, що минуло, воно не воскресне в колишній красі, лиш слава його не загине, як піна на хвилях, як дрібне каміння на дні…".

На голос тих співів сумних виходить Менандр престарезний, по березі тяжко ступає, розгортує дрібне каміння, все лічить, все тулить докупи, не звівши ліку – знов шукає і стогне, і в моря питає: "Скажи, чи минула навіки жадана година? Чи ще не настала?..".