«Уночі» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Уночі»

A- A+ A A1 A2 A3

Догорів літній день. Щирим золотом приснуло сонце з-під високих а чорних ялин, половинкою вирізалось на крайнебі, тоне-тоне… ось чвертка… шматочок… іскринка – і нема вже!

Тільки ясно-рожева пелена окрила весь західний край неба, чорними візерунками виступають на ній дерева старого панського садка.

Довгий-довгий той літній день! Чого-чого не перейшло від світання до смеркання, чого тільки не наслухався цей сад, що вбирає кожен вигук з поля, кожен гомін з села, вбирає та, поширивши удесятеро, віддає луною. Ось і тепер: ще здалека котиться полем гуртова парубоча пісня – то йдуть косарі. Раптом десь наче навперейми вирвалася дрібна дівчача. Обидві нарізно плинуть, перегукуються, перешкоджають одна одній. Але обидві все ближче та ближче, і ось – прийняв їх у своє лоно старий сад: залунали-загули чоловічі баси й тенори, золотими разками переплелися з ними дівчачі сопрано, й обидві пісні, поважна й жартовлива, різно початі, не разом кінчаючись, давно злилися в незмовну гармонію й переповнили вщерть темний затишок.

Ось і пройшла робоча юрба. Десь уже на селі сухо и різко лящать голоси, а сад, ще повний гомону, луною повторює в найдальших кутках відгомонки пролинулого співу.

Дожевріло й згасло рожеве сяйво. Змовкла й луна. З села подекуди доносяться поодинокі вигуки, собачий брех, бабська лайка, але все те не здолає вже розбудити наново затихлий темний росяний сад. Скінчилося деняшне життя, починається вночішнє: он крагулець метнувся, кажан циркнув, сова прошамотіла на своїх м’яких крилах, прогув басистий жук, зашкреблася лісова миш у дуплі. Згасли відблиски на небі, пощезли й тіні, й невиразно малюються на темному тлі чорні стовбури, ледве ясніють росяні галяви; в кущах замерехтіли світляки. Тихо. Любо. Все хилить до спочизку. І все напрацьоване, натомлене радо поринає у той святий спочивок: спить ліс і поле, спить і сад, село засинає, навіть економія. Тільки пустотливий регіт, вигуки, біганина паненят по темних алеях псують гармонію святого спочивку. А чому їм і не бігати? Чом не пустувати? Не виробилися, не потомилися за день, а по холодку ще легше та приємніше бігати, ніж у тяжку деняшну спеку.

Здорові, безжурні, веселі – бігають, перегукуються, співають, і рад не рад, а мусить старий сад розносити їхні веселощі луною на заздрість та досаду натомленому селу. Не раз тюкне на ту луну який дід або баба, що голосно молиться перед сном на зоряне небо, не раз і сільський песик заведе, загарчить сердито.

Зорі все більш розжеврюються на чорно-синьому небі, роса все густіше сідає, тиша щільніш огортає околицю. Навіть у панському дворі рухи й розмови в’ються разом з світлом лиш коло ґанку, де пани вечеряють.

У далекий куток, де стоїть пасіка, майже не досягають ні звуки, ні пасма світла. Тихо, як дзвони здалека, гудуть бджоли, сопе та крекче крізь сон старий пасічник Охрім.

По стежці обережно ступає хтось босими ногами, часом хрупає під ногою суха галузочка, часом чмихне собачка, то проводжає хазяїна свого на нічну варту.

– Діду, діду-у! – Мовчанка.

– Діду Охріме! Спите? – Те ж саме.

Нічний, мабуть, махнув рукою: дзвінке дерев’яне калатайло, не зважене в руці, безладно простукотіло.

– А, це ти, Степане! – загув з катраги дід.

– Та я ж!

– У обхід?

– Атож! А ви, бачу, вже й теє! – чути, осміхнувся Степан.

– Еге, брате, слава богу! Що ж, не нахиляєшся хіба, не насіпаєшся за день? Оно чотири рої ниньки вхопив, троє здержав, один утік: ніяка собака до помочі не стала, хоч ти лусни! Оце раз як обпали бджоли (третяк навісний!), то, їй-бо, думав, пропаду на груші! Кричав-кричав, гукав-гукав – ані телень! Хоч би лялечка тобі озвалася!

– Що це-бо ви, діду? – засміявся нічний. – Повен сад народу, галас такий, що дивно, як ще пасіки не розпудили, а ви ремствуєте, що людей бракує.

– Тьху! Хіба то люди? Пани прокляті! А найгірш оті паненята…

– А чом же ви їх не покличете? Адже ж там двійко чималих є хлопців, либонь і під вусом…

– А, дай мені чистий спокій з отими ледарями! Цілу тобі днину ганяють-гасають по саду, по лісі й по полю, якоїсь лихої клепки носить їх, аж повпрівають! Казав би, за ділом, а то все за виграшками. А то б ти, хлопче, у мужика не попотяг коси? Ще й як? А ці лобуряки й під вусом усе маляться, бий їх сила божа! Віриш, цілий день працюй-працюй, та ще й оглядайся, бо понабігають, порозбирають хто граблі, хто лопату, хто грасу – геть порозносять! Он і до сітки узялися, усю продерли, а тут підеш роя збирати, то та бджола шкварить тебе, шкварить…

– А ви б не давали.

– Не даси! Моя воля? Адже старша пані сама б мені за їх очі видерла. Порозносять, іроди, порозгублюють, а ти мовчи, коли не забаглося лиха, та мовчки розшукуй!

– Е, діду! Сказано, молоде, зелене та ще й в розкошах виросло, що воно розуміє? Хіба то воно винне? Матірки та батьки не вчать, а самі дитинята нічого собі, не злі, он хоч би той Оркадій…

– Не об Оркадієві річ, цей до правди сердешна людина, та він зовсім не їхнього й кодла: десь і мати-удовиця на чужині заробляє, та й синові не з медом доводиться, оно й сюди не гуляти приїхав: щодня щось показує нашим лінюхам.

– А хіба ще не всі книжок вивчили?

– А не всі! Отой бичисько Стьопка, казали, й цього року знаменту не здав. Люнька теж більш удома гостювала, ніж у Києві вчилася. От і мусить цей бідорака їм свого розуму позичати. Та хіба це тільки наші такі? Усі чисто паненята такі, бодай вони виказилися! Хіба мало мені розповідав Оркадій…

– Він? Такий завше мовчазний?

– Е, то тільки так здається! Отут часом прийде та як візьме розповідати або розпитувати про все на світі, що лиш на селі трапляється. Та й сам чимало світу побачив, чимало знать чужого хліба з своїми слізьми попоїв! І так, чуєш, Степане, доладно хлопчисько розповідає, старому б так не сором, їй-бо!

– Прибріхує либонь?

– Ну, вже не без того, може! Онде й наші, як з москалів додому поприходять, то чого-чого тим язичищем не виплетуть.

– А ти, дурню лісовий, слухай та мовчи, бо дал свого Ірпіня не їздив, кращого нічого над Ходорків не бачив!

І дід, і вартовий замовкли.

Тихо стало та сумно. Ще сумніш стало, як у далекому кутку запугукав здоровенний пугач і гучна лун нешвидко розляглася, застрягла в гущавині невиразним смутком.

– А проти чого, діду, пугач ото заводе?

– Та, кажуть, ніби мерця віщує.

– Так, так… Ото зараз у гущавині, а далі надлетить, сяде на панський будинок та у димар так просто й дме, я сам бачив! Кому ж це вмирати черга: хіба нашій старшій пані? Усе ж бо слабує.

– А чорт би взяв якнайшвидше і саму її, й дітваків її вкупі! Може б, хоч трохи попросторнішало, може б, хоч легше дихалося!

– Ну, чого-бо ви, діду? А гріх!

– Така не призведе на гріх? І-і, проклятуща баба, дарма що шляхетна та тендітна! Ниньки, братіку, побачив би ти, як вона ту бідну Тодоську шпетила – а-яй-яй!

А ця, сердешна, візьми та й бовкни: "Як маєте отак гдирати, краще одразу рощитайте!" Як не скинеться тоді стара, як не крикне! Зблідла сама, а з очей блискавками так і сипонула! Бідне дівча аж присіло з ляку.

Вона таки зохмалася: вдарити не вдарила по писку, а тільки так стрепенула дівкою, що та кумелем проз двері та по сходах, та аж під ґанком опинилася.

Важка, стерво, на руку, дарма що раз у раз слабу вдає та до лікаря їздить!

– А їздить! Все ж не з добра: кому охота ліки пити без потреби? Здоровому лікар не кумпанія!

– Пхе! Ліки! Дохтор! А ти й віриш, що вона справді лічить хвороби їздить? Дай мені чистий спокій!

– Ге-ге! Так он бач як!

– Атож! Старе луб’я, а тягається… тьху!

Діди змовкли знову.

Старий Охрім вже проспався, і йому кортіло гомоніти, а Степан і радніший би заснути, так не можна: варта.

– Ох-ох-ох! Усе мені ламає, усе болить, чи на негоду, чи шо. А тут цілий день прибирай та прятай, неначе щодня гостей сподіваючись. А найбільш мені ота панна Люня увірилася. Глянь, дівка майже на відданні, а цілий тобі день грається: то з зайченятами, то куріпчат або перепеленят повну пазуху напелехає – носиться, а то верхи скаче, витівки витіває, а оце до граблів, до граси візьметься, куди – яка тобі робоча. А я й бачу її, мов наскрізь: усе оте аби лиш перед Оркадієм хизуватися – новенький-бо ще.

А то прибіжить: "Давай, діду, меду! Та хутко, та зараз – мама приказувала!" Серед білого дня, бач, вирізуй щільника, отакої вигадають. І мусиш. Зібрався, а її вже лиш хвіст поза тином майнув.

А що вже в покоях вичваря, не приведи боже! Дві покоївки такої роботи мають – це за такою дівулею – о! А хоч би воно тобі коли голкою копирснуло, зроду-звіку!

"Я, каже, не люблю жіночої роботи: така нудота! Ось рушниця, коні – то моя втіха, а всіх отих свиней, курей, корів – фе, як не терплю!" А била б тебе лихая година! Корови та не любити? У хазяйствечку не кохатись? От же нашої дівки якої хоч спитай, то коло такої корови навколішки б упадала, якби їй досталася! А вона, бач, у конях кохається! Правда, як приїде з прогулянки, то з бідного коня аж мило летить, отак любить вона його. А вже нагодувати, напоїти, вигребти гній, підстелити – це вже Лаврінове діло. Іноді лиш ускочить у стайню, стрічками гриву позаплітає, хвоста ножицями підрівняє. "Я, каже, люблю свого Булата, сама за ним ходжу!"

(Продовження на наступній сторінці)