«Мара» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Мара»

A- A+ A A1 A2 A3

Віки за віками минають, спливають, як хвиля на морі, як хвиля: то зносить пісок в глибину, то знову наносить на берег, – так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись існувало, то знову розкриє безодню свою і викине давнє минуле людям на диво.

В руїнах, землею покритий, порослий весь бур’янами, лежав Херсонес стародавній і мовчки мовчав про минулі колишнії дні. Настав інший час. В руїнах забутих зібралися люди нові, розкопали, розкрили німу могилу, шукають, питаються правди давнії дні. Білі руїни блищать соромливо проти веселого сонця; порожні цистерни суворо чорніють; розбиті боги не пишають в розвалених древніх храмах: у землю, в густі бур’яни ховають скалічене тіло. І город замерлий неначе зітхає, неначе аж стогне під ломом, під заступом гострим. Злякана грюком, з темних печер та провалів сумна мара вилітає і носиться скрізь понад містом померлим. Вдень же під сонцем ясним не посміє вона показати обличчя, – вночі ж побачиш її, і почуєш: то хмаркою лине по небі над містом, то вогником синім блукає в каміннях, зітхає, шуршить невидимим крилом, а в хвилях співучих, під берегом, круто звисаючим в море, щоденно, щочасно ридає, зітхає, перебира камінцями та шепче.

Місяць на небі засяє – і з білої піни, з туману встають якісь постаті дивні, танком перед скелею ходять, і скеля тоді оживає: ворушиться сивий бур’ян на чолі і, весь тремтючи, одхиляється камінь од скелі, звисає над морем; той камінь, – поглянь, – вже не камінь: то дід вельми древній, у темній одежі, а лисина ясно блищить у місячнім сяйві, сива, густа борода по коліна, в руці його молот, різець та ще циркуль, другою ж манить із моря до себе своїх прехороших гостей. І підходять усі по черзі: то дівчина жвава, то пишная жінка, то хлопець стрункий, то велетень гордий з обличчям царським, то дитятко маленьке; підходять до діда і жалібно молять-благають об чімсь.

Дід оглядає їх пильно, – і кожну ту постать скалічено тяжко: в тієї руки, у тієї ноги, голови або часом і тіла нема з половини. Побачить се дід, – застогне хрипливо і пхне її в море; вона заголосить і, в море упавши, розсиплеться вщент камінцями: то збирає докупи, то лічить, то знов розкидає, то тяжко зітхає. А тільки зоря світова засяє на сході, – старий поспішає на скелю, оглянеться сумно кругом і – тільки побачить в руїнах свій город – застогне і каменем тяжко впаде, а душа його тихо марою полине по древніх убогих руїнах.

Давно колись, дуже давно, як руїна ося прозивалася ще Херсонесом славетним, коли ще гойдалися густо при березі грецькі галери, а берег, мов та комашня, кипів-гомонів од народу, гора ж красувалась храмами, садками, хатами, – дід сей ще не блукав понад морем, журливо, не хвилі морськії вітали його, вітали, вславляли його хвилі народу свого і чужого. Великий мистець був Менандр; ще змалку ласкаві боги наділили його хистом величним: під його руками каміння німе оживало і мармур неначе аж дихав, і мідь ворушилась, слонова кість і дерево всяке, і глина – усе воскресало у постатях дивних. Слава Менандра далеко сягала: з’їздилися гості з далеких країв, і з Греції навіть старої, офіру в храмах херсонеських ласкавим богам принести та глянуть на пишні Менандрові твори.

– Щасливий Менандр молодий! – гукають повсюди. А він вполовину щасливий: не тішить гримучая слава, бо клопіт мистецький і клопіт громадський разом на душу його налягли і потьмарили промінь блискучої слави.

Розрісся, розцвів Херсонес, мешканці його діждались бажаного часу. Діждали, а все ж бо не ситі: в грудях у кожного б’ється елінське завидливе серце, жада і себе ще дужче прославить, всю славу старої Еллади собі перейняти. Юнакові кожному сниться лавровий вінець тріумфальний. Сниться відець і мордує Менандра, муляє, наче терновий, безсонне чоло. Невпинно працює Менандр, щодень прибільшається праці, щодень наростає і клопіт, – усе неконтентний Менандр. "Не те! все не те!" бубонить він сердито. Не бачить нічого Менанд молодий: ні веселощів гучних хлоп’ячих, ні гарних дівчат, що, як квіти за сонцем, кохано пильнують за ним; одне тільки й бачить, одним тільки й диха: так щоб навчитись ліпити та різать різцем, як в світі ніхто ще не різав, і тим Херсонес свій прославити в цілому світі.

З’їздив Менандр всю Елладу, кожен камінчик в Акрополі знає, кинувсь в Єгипет довічний, заносила його завзята думка і в східні таємні краї, і в Рим гордовитий. Втомлений, схудлий, суворий вернувся додому Менандр. Химерна думка все дрочить, спіймати ніяк не дається, бо ще не настав його час. Втомився Менандр і подався між люде відради шукати. Знайшлася відрада, ще й хутко: прегарна Феано вигнала з серця ту в’їдливу думку. Щасливо побрались коханці: рік перший пролинув і другий; на третій зірнула думка забута, до серця припала й ссе його, наче гадюка, мозок морочить і тіло в’ялить.

Горе Менандрові, горе! Не раз і не два одкривався коханій дружині, бажаючи щирої ради. Палка легкодуха красуня не хоче звертати уваги на дивнії сни, на заміри величні, сміється з завзяття Менандра. Що день, що хвилина – все гірше. Став уникати Менандр у робітню: замкнеться сам на сам, тижнями його не витягнеш звідти, Феано ж палка репетує, жаліється родичам, вірним сусідам, а там старшині почала докучати, щоб кару яку на Менандра поклали, що з жінкою жити не хоче. Сходився рід увесь, вмовляли сусіди, втручались свої й не свої, – надаремне! Упертий Менандр одмовляє усім: "Повинен я те утворити, до чого великі боги надали мені вік і талан, і серце елліна. Невже ж ми на те присяглися жить-працювати на славу свого Херсонеса, щоб слово велике зломити для жінчиних примхів?"

Вирік і змовк. Заціпило кревним, сусідам, зникли порадники з двору Менандра. Сам він відрікся від жінки і дрібних діток, замкнувся в робітні, пестить божевільну думку. Довго терпіти Феано несила: життя без кохання було їй немиле, і наглою смертю померла красуня палка. Очумавсь Менандр од думок, прочнувсь од пекучого горя, вбирає померлу дружину, до трупа її припадає: і просить, і плаче, і хоче красою дружини востаннє й навік натішити очі. І ось затремтів, побілів, а очі заграли, мои зорі: то давня химера з’явилась, то загадку мудру Менандр розгадав!

– Знайшов я, знайшов! – скрикнув Менандр божевільно. – Ось вона де, таємниця живої краси, склепилися очі блискучі, злиняли розкішні барви, в мармур холодний та білий живая краса обернулась. Стривай же! Холодному каменю дам я фарбу, дам очі живі, дам погляд тим очам – і мармур, і мідь оживе, і в постаті дивній і ти оживеш, моя страднице бідна, прославлюся я, і навіки я край свій коханий прославлю, – навіки!

Плинуть роки за роками. Втішається батько Менандр на любих дітей – Фалеса та Зою маленьку. А в темній робітні, куди не пуска він нікого, панує величная постать богині Деметри: точнісінько жінка покійна, Феано; за нею з куточка Ерот виглядає. Багато-багато в робітні назбирано каменю різних фарбів: мармур рожевий, білий, червоний і жовтий, слонової кості в’язанки, в скриньках камінці-самоцвіти, і срібла, і золота купи. Не скарб же ж ховає Менандр од людей; ховає він власні заміри величні.

Минуло ще кілька років. Зросли і Менандрові діти, і сам він пристарівсь: кучері чорні припали морозом, думки поорали колись прехороше обличчя, – нічого не бачить Менандр, бо він увесь клопоту повен: яку б то голівку найкраще придати красі-Афродіті? З кого б зліпить Геліоса? Де б зразок знайти для Арея?

Клопоту повний, вийшов Менандр невсипущий колись прогулятись в садочок пишний; садочок розвели Зоя з Фалесом над морем кругом по горі, посухам та вітру на злість, квітками засіяли рясно, кругом обвели кам’яною стіною. Тільки над кручею стінки немає: грає-співає там вічно хвилястеє Чорнеє море. Часто Менандр на тім місці сідав і у моря питався поради. Ото собі йде на знайомий шпилечок, думи його облягли, і нікому його розважити, нікому дати відради. Згадав він покійну Феано: "Чого б то не жити в ладу та коханні? Чого б то, кохаючи серцем, не вчути того, що для мене дорожче над все?" Згадалось минуле кохання, згадались палкі поцілунки і любая тиха розмова.

І справді: а ту ж саму хвилину почув він палкі поцілунки, і любу розмову, й солодке зітхання: в гущавині темній під пишним рожевим кущем, до цілого світу німі і глухі сиділи коханці щасливі.

– Зоєчко! – скрикнув здивований батько. Сполохана дівчина здригнулась, скочила прудко і стала на рівні ноги перед батьком: лиця палали вогнем, стан колихався, неначе тополя під вітром, а очі, що досі спускала униз соромливо, враз підняла і глянула просто на батька – і чорнії очі засяли, мов зорі.

– Жива Афродіта! – скрикнув в запалі Менандр, і батьківське серце здавила, мов кліщами, думка: хто ж то посмів одбивати у батька таку несказанну красуню? Гляне-стоїть біля Зої якийсь чужоземець: стрункий, кучерявий, блакитні очі сяють, мов небо, на білім високім чолі залягла і відвага спокійна, і думка висока.

– Скажи мені: хто ти, о, хто ти, чудовий? Чи ти Геліос незрівнянний? Чи людська дитина, до бога самого подібна?

– Патроклом мене нарекли, з далекого Занте я родом. Не гнівайся, батьку ласкавий: так, мабуть, боги присудили, щоб саме в той час, як галера моя приставала, дочка твоя люба до берега вийшла, з’явилась як втілена мрія. І зглянулись очі з очима, і серце до серця озвалось, – так, мабуть, боги присудили, і ось тепер бачиш, коханці щасливі, отут стоїмо пред тобою, – зглянься, наш батьку ласкавий!

(Продовження на наступній сторінці)