«Мара» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Мара»

A- A+ A A1 A2 A3

Радість і щастя панує в Менандра в подвір’ї. Зоя з Патроклом побрались щасливо, а сам він в робітні кінчає дві постаті дивні: рожевого мармуру тіло вилискує, наче живе, от-от лиш не віє теплом; чорні агатові очі, як чорні зорі гискріють, темнії коси спадають, на білії плечі з-під золотого вінця – то Афродіта, богиня краси і кохання. З нею упоруч стоїть Геліос: білого мармуру тіло юнацької повне краси; горде обличчя усе облямоване пишним волоссям із щирого золота; очі – сапфіри блакитні. Третя постать – Арея, бога війни, темна спіжова, ще не дороблена й досі; все голови ще немає, тіло ж струнке та м’язке, скрізь напружились жили, немов мотузками його обплели, сувора постать повна відваги та гніву.

– Де б я побачив той вираз, який мені мариться в думці неясно? Сором! У нашім краю вже зовсім перевівся той образ! Мабуть, таки доведеться в Спарту далеку податись.

Так розмовляє Менандр, клопоту повний, не знає й не чує, що коїться в рідному краї. Скоїлось те, що й не раз вже бувало: встряв Херсонес у завидливе око сусідам, не раз звертали непрохані гості до його з степів чорноморських. Ниньки вони налетіли, немов сарана, несподівано город кругом облягли: від кінського топоту, скрипу возів та незграбного дикого крику над городом стогін стоїть.

Замикано браму, на мурах утроє поставлено варту, старе й молоде виряджається хутко до бою. Байдуже Менандрові: так же ж сидить, як сидів, у робітні. Хіба се препинка? Хіба в Херсонесі вже війська бракує? Чи мури його не високі? Чи варвари справді зробились розумні та дужчі за греків? Нехай же ґвалтують – він праці своєї не кине. А челядь усе надбігає, звісті приносить сумні-страшні. Ось і Фалес молодий: вбіг у робітню просто, кинувсь опукою батькові в ноги.

– Нещастя, наш батьку! Гине наш город! Сила ворожа зростає! Пусти мене, батьку, на мури!

Збентежений батько дивився на сина, і очі його засяли величним вогнем.

– Сину, надіє, відрадо моя! Хай праведні боги підкреплять у правому ділі правицю твою! Іди ж, поспішай, офіруй свою силу рідній країні!

Вихром помчався Фалес, а батько стояв нерухомий, і з сяючих, гордих очей мимоволі випливали непрохані сльози. Глянув Менандр і схопивсь ча різець: "Ось коли викінчу дивную постать! Ось де втілитися має Арей!"

В городі гвалт, біганина, розпач жене непритомних мешканців, як буревій на морі бурхливії хвилі.

– Постаті дивні мої! Діти мої найдорожчі, мої олімпійці преславні! Де б вас сховати?

Клопочеться бідний Менандр, скликає всю челядь, звелів переносити скарб свій в печеру таємну над морем, відому для його самого. Ще не скінчили челядники праці, – ринула хвиля народу у браму, на плечах несуть вони тіло Фалеса, коханого сина. Кинувся батько до його з риданням, а друга хвиля уже напирає і зносить високую браму. Глянув Менандр і вжахнувся: люди не люди, і звірі не звірі; дикі, суворі, брудні, напівголі, в шкурах звірячих; вовчі, медвежії морди на тім’ї стримлять; хвости теліпаються ззаду; в руках прездорові луки та дубові довбні тяжкі. Боронить подвір’я Патрокл, січе ворогів на капусту, а Зоя, біла, мов крейда, зброю йому подає. І не витримав бравий – упав, наче дуб під грозою, і хижа зграя в ту ж мить поскакала у двір. Не хоче вродлива Зоя датись у руки живою: як дика коза легконога, вона подалася проз сад аж до моря; догоня за нею вже настигає, вона ж, як метелик, звилася на скелю і раптом стрибнула у вільнеє море…

Орда оступила Менандра, дивуються всі на постаті дивні. І ось якісь двоє спустили пернатії стріли. Одскочили стріли од мармуру просто, зломились і впали під ноги богам, а боги нерухомі стояли, спокійно пишались своєю красою. Тільки Менандр, як левиця, зненацька сполохана, раптом кидавсь, богів боронив: старий, неозброєний, сивий, він страшно дивився на диких. І страх невимовний напав їх, покидали довбні і стріли, побігли усі, мов сполохані гуси, скупчились, наче ті вівці, у брамі. Остався Менандр сиротою і дякує мудрим богам, що робітню його і твори його захистили.

Минають роки за роками. Забув Херсонес про минулу лиху годину, ще дужче почав багатіть, і знов у йому, як бувало, усобиці яро киплять, роздирають громадське життя Херсонеса.

І так порішили правителі мудрі: ніж битись та свари чинити на глум та на втіху варварам хижим, оддаймося краще під дужую руку славетного Риму. І Рим не одмовив, дяка йому! Прислав своє військо, уряд встановив, потроху-помалу приборкали крила сваволі, потроху забрали усе, чим був дужий, багатий до того часу Херсонес, забрали міцними руками, сказали: "Се наше по праву". І став Херсонес замирати не в полі, не в чеснім бою, не в неволі ворожій, а в дружніх обіймах римлян, од їхнього догляду й ласки.

Нічого не знає Менандр, зовсім божевільний він став, оплакавши любих дітей, зовсім він людей одцурався працює невпинно та просить богів, щоб продовжили трохи ще віку, щоб викінчить цілий Олімп, поставити його в найкращому храмі на славу і честь Херсонеса, на диво прочанам, що сходились з цілого світу.

Прочули про діда чудного і римські гульвіси, зібрались юрбою, на те не вважають, що жаден з його земляків не посмів би йому заважати, коли він в робітні сам на сам, зібрались і з галасом сунули просто в робітню і враз остовпіли: пред ними одкрився Олімп нерухомий в красі несказанній. Один лиш Менандр престарезний впадав коло постаті Зевса, зітхав, бубонів сам з собою: "Старий ти і вбогий, Менандре! Розтратив нікчемно маєтки, не маєш чим славного Зевса оздобити так, як би варто було".

Мовчки вийшли один по одному римляни, побігли до пана свого, розказали про дивного діда. І другого ж ранку прислав до Менандра вельможа багаті дари: прислав і слонової кості, і золота, і срібла, щоб мав чим Зевса скінчити, як гідно. Древній мистець аж воскрес: і днює й ночує в робітні, працює, немов молодий, забув за снагу, і за голод, забув за літа свої древні: одне лиш працює, працює. І дивна постать виходить з-під рук майстерних! Слонової кості розкішнеє тіло, в руках блискавки золоті, з золота ж куті, із срібла розкішнії шати, камінням оздоблені рясно ті шати, і очі горять самоцвітом, якому ціни вже немає. Скінчив усе врешті Менандр, одійшов, подивився, одкинув струмента і впав перед постаттю ниць – і плаче й сміється…

Саме в той час із поїздом пишним прибув у подвір’я і римський вельможа. Лиш глянув – і римлянин гордий у ноги старому:

"Старче великий! Нема тобі рівного в світі! Фідій давнішній воскрес би, та й той уклонився б тобі! Я, римлянин, честь і краса свого війська, друг цісаря навіть самого, і я тобі, старче, вклоняюсь! Прийми се вітання, на завтра ж готуйся прийняти вітання од цілого краю. А ви, челядинці моторні, ідіть повістіть херсонесцям великеє свято: з темряви, з тісного кутка під вольнеє чистеє небо, пред очі народу ми винесем рано безсмертнії твори Менандра. Ламайте ж бо лаври і мірти, зривайте квітки, заплітайте вінки незчисленні, пахощі зносьте, бики круторогі та вівці рунисті зганяйте! Божії слуги – жерці хай вбираються в пишнії шати! Всі ми помолимось вкупі, подякуймо вічним богам і Менандра старого вквітчаємо лавром! Та ні, не в тісному сьому Херсонесі лишати безсмертній красі: у Рим тобі, старче, дорога! Там цісар і військо, і тьми незчисленні народу вітатимуть тебе як гідно! Найкращії римські храми прославляться творами, старче, твоїми. Сам цісар нарече тебе своїм майстром. Од оплесків дружніх весь Рим загримить і слава крилата по цілому світі полине, тебе іменуючи, старче!"

Ще б, може, довго балакав великоречивий вельможа, так ветхий Менандр вже не витримав далі: зомлів, захитався і впав би, якби не піддержали люди. "Діждався!.. Діждався!.. Хвала вам, безсмертні!" – Менандр шепотів.

– Спочинь же, Менандре, а сонечко тільки устане, поїзд я пишний по тебе пришлю.

Усі розійшлися, замовкли хвали, море лиш під кручею грає та місяць червоний виходить з-за гір; ось він підбився угору, над хмарою став, і все загискріло під сяйвом його чарівним. Менандрові й досі не спиться: устав він, простує в робітню ще раз надивитись на рідні твори. І місяць слідком за Менандром прокрався у двері і променем срібним облив олімпійську красу.

"Щасливий я, боже, щасливий! Чому не діждала Феано, чому не діждалися діти кохані сієї хвилини? Досяг я свого. Прославиться рідний мій город, і, може, одвічні боги за щиру офіру мою будуть ласкаві, прихильнії до рідного краю… Що ж я кажу? Постривай лиш, Менандре! Завтра великеє свято… пишна жертва богам… лаври мені… з дозволу, по приказу римського пана?! А там навпослідки візьмуть на славу великого Риму моїх найрідніших!.. Римові слава! А що ж Херсонесові з того? Нащо ж я жив, працював: на те, щоб сі чужоземці собі па користь однімали те в Херсонеса, що йому належить по праву?.. Щоб все одняли, а його занехаяли, і ім’я його щоб забулось, умерло для цілого світу?! Не буде ж того! Не дам я на посміх свій город! Не дам їм на їхнюю славу зерна своєї душі!..".

Що ж? З Римом боротись несила! Довго вагався старий. Місяць спускався над море і став примеркати, і море вщухнуло-здрімалось під ранок. "Любі мої! Мої рідні! Діти моєї душі! Я утворив вас, я ж і сховаю до слушного часу: наш час не настав або зовсім минувся. Згиньте ж ви краще укупі зо мною, ніж маю я дати вас в руки ворожі!".

(Продовження на наступній сторінці)