Задумався Нестор, зіпершись на держак заступа біля тополі, яку садив для трьох поколінь майбутніх, а по довгій хвилі мовив так: "Як зайшлося у нас на суперечку з отцем Серапіоном, йон стращав мене: "Як прийдеш ти, Несторе, на той світ, побачиш ворота до раю. Але не буде тобі місця в раю, бо богохульствуєш, а буде тобі місце на стінах довкола раю, де чорти таких, як ти, великими муками мучать, щоб звеселялися душі блаженних у саду райськім". І одвічав я отцю Серапіону: "Не хочу я раю, довкола якого інші людяки муками мучаться. Бо сльоза одної людяки більше важить, аніж усі радощі раю земного й небесного для многих".
І посміхнулася панна Марія печально: "Мудра людина ви, Несторе, Семирозумом прозваний, а зрозуміти не хочете, що сльоза жертви і сльоза насильника не однакові на вагах совісті і справедливості".
І гомонів Нестор: "Як прийшов я на небо до Бога з докорами за несправедливості земні, Бог вислухав мене, зітхнув тяжко та й каже: "А сідай, солдате, на мій трон і верховодь світом, коли ти головатий такий". І сів я на трон Божий, і світ земний відкрився мені як на долоні, велике створіння й мале, і все, що діється в світі. І побачив я все, що Бог з неба бачить, погане й хороше, і урозумів я розумом і душею, що нема на землі ні правого, ні винуватого, ні святого, ні грішного, а всі ми і святі, і грішні, і біль страшний пройняв мене, то біль світу земного був, і упав я з трону, і вклонився Богові за велике терпіння його. Але прийде, панно Маріє, час, коли людяка могуть свою і силу відчує, ще не збагнену для неї сьогодні. І бачитиме вона всю землю перед себе, як бачив я, Нестор, коли на Божому троні сидів. І відчує людяка тягар і біль, як я відчував. І одвітом великим за все живе людяка одвічатиме, бо у волі її буде — кинути землю в прірву пристрастей своїх. Аж тоді скаже собі людяка: ось відкрила я таїну буття, вона в душі моїй…"
І пішла панна Марія від Нестора, Семирозумом прозваного, замислена. Так-бо гомонять.
А ще таке було. Добувся Нестор Семирозум до Пітера, і всі двері йому в столиці відчинились, бо він знав щось, чого ми не знаємо, ї прийшов йон до самого царя в палати золоті й каже: "Я раб кріпосний, на хребті якого пан їздив. А тади став я рабом у війську твоєму, і кожен, кому не ліньки, шкуру з мене лупив. А тади не стало мені, Нестору Тер-пилі, терпцю, і пішов я до Бога на небо, і Бог велів мені: "Шукай, чоловіче, правди на землі, а не шукай на небі, у царя земного шукай, а не в царя небесного", ї осьдечки я тобі гомоню: світ тримається на тих, хто землю оре і хліб сіє та жне. Бо ж без хліба і ти, царю, ноги простягнеш, і всі, хто навколо тебе юрмиться. А ти, царю, що ж ти чиниш?! Ти ниви, ліси, луки та озера поміщикам і мільйонникам новоспеченим віддав, а нас, годувальників твоїх, упослідив, тримаєш нас, безпаспортних, у загорожах, як у тюрмах, наче не людяки ми, а скотина безсловесна…"
Розгнівався тади цар і гукнув до слуг своїх: "Заберіть сього постольника з палат моїх золотих і замуруйте на віки вічні у стовпа кам'яного, щоб ні голосу його не чуть було, ні виду не видать!" І замурували Нестора в стовпа кам'яного посеред города Пітера, біля палат царських золотих на смерть голодну. Але уночі свиснув Нестор Семирозум, і злетілися вітри з усіх чотирьох сторін світу, і розсипався стовп кам'яний на порох. Придибав Нестор додому в Па-куль, сів біля мужиків на гатці, розкурив люльку свою та й мовить голосом печальним: "Пройшов я, людяки, кола небесні і земні, але нема її, правди, ніде: ні на землі, ні на небі".
Се я сам чув і бачив, хоч ще мальцем був, без штанів, у самій сорочці, і вписую до Книги днів.
Се вписую до Книги днів, бо правда істинна, як те, що на світі білому живу.
Помер Нестор Семирозум і на Вишневій горі привселюдно був похований, і могила над ним висока, і хрест дубовий. А ще багато літ стрічали яго на землі наші людяки як живого. Уже управителем економії Штома був, з самого Києва баронесою привезений, ї наказав Штома вигон, де досюль людська худоба паслася, обгородити, бо то, мовляв, споконвіку земля панська. Напиляли, лісу і грабові стовпи укопали, покуль і вигону. Ішов уночі я од дєвки своєї, ще нежонатий був. Іду я од дєвки через вигін, калі бачу: щось бовваніє попереду, наче задніло. А ніч темна, осіння. І так бовваніє, наче то людяка, але з місячного світла влаштована, а було се перед молодиком, та й хмарно. Нема як місячному сяєву буть. Дак наче яно людяка, тальки висока, мо', метрів з п'ять заввишки.
Ноги мені в колінах примліли, так і осів на землю. Перехрестився, дивлюсь — а яно не зникає. А яно не зникає та все ближчей і ближчей. Та все ближчей яно, і вже руки виджу, а руки — наче добрі гілляки. І вже лице бачу, а лице — як у Нестора Семирозума. Вбране яно у все наше, сільське, полотняне, а босе. І йде яно по краю вигону, де стовпи, вкопані з наказу управителя Штоми. І як наблизиться яно до стовпа, то начечки грім гримить і блискавка, і стовпи ламаються, як тріски. І пройшло яно, довкуль і вигін, і стовпи лежать за ним покотом. Пройшло і зникло, наче й не було, наче привиділося. Доплентався я до хати, стукаю у вікно, щоб матка засув одсунула на дверях сінешніх, мати питає з-за дверей — хто? А я мовчу, бо язиком повернути не можу, так напужався.
Дак уранці управитель побачив стовпи довкуль вигону поламані, по стражників послав. Наїхало стражників хмара силенна, по хатах ходили, розпитували, щоб узнать, хто на таке наважився — стовпи довкуль панського вигону поламать. Але ніхто не бачив і знать не знав. Тольки я і бачив, що тої ночі на вигоні робилося, але не признався, бо, думаю, не повірять моїй гомонці, а по тюрмах затягають.
І поїхали стражники з Пакуля, з чим приїхали.
І людяки сміялися їм услід.
А се Оксана Ганчучка мені розказувала, і я вписую, бо така людяна, що брехать не буде. Зачепило її чоловіка деревиною у Чорному лісі, як пиляли для екоиомії, йон зиму прохворів і помер. А яна, бідна, з малими дітьми зосталася. Навесні не стало у них хліба, діти голодні плачуть. Пішла яна до управителя Штоми: "Поможіть, пане". А Штома бомажку їй показує через стіл: "Твій мужик ще за торішнє винен в економію лишився, не одробив". Бреде яна з контори, плаче. Бреде яна через гатку, аж бачить: сидить у березі Нестор Семирозум, як живий, люльку розкурює, їй і не в голові одразу, що се ж Нестор давно помер. Привіталася яна до Нестора, як до живого, йон і питає: "Чого плачеш, молодиця?" Яна і розказала про свою біду. Калі ж Нестор їй гомонить: "Не плач, молодиця, бо слізьми діток не нагодуєш. А піди додому та пошукай за божницею. Тамочки твоя свекруха перед смертю золоту п'ятірку сховала. Купиш хліба і до хліба". А свекруха її, скупердезна баба, у отця Серапіона замолоду служила, і всяке про них балакали.
Подякувала Оксана і пішла. Уже гатку проминула, оглянулася: нікого на березі нема, наче привиділося. Аж тади яна згадала, що се ж мертвий Нестор давно. Згадала — та навтьоки. Прибігла додому, за божницю — аж там, у павутинні, і справді золота п'ятірка, в ганчірочку загорнена. Отаке було. Що чув, те й записую.
І дізнався про таке, бо в селі нічого не сховаєш, Гаврило Латка, який в економії ще до Штоми порядкував, а Штома його вигнав. Латка ж з людьми заївся, покуль за економа був, бо як з пана пан — се біда, а як з мужика та пан — се вже біда втричі. Заївся йон з людьми, а як не стало кого поганять, печія сердечна сильно його пекла, що вже йон не над людяками. І закортіло йому багатшим од усіх у Пакулі стати. І ходив йон на гатку, як ранєй на роботу до економії, щоб у Нестора Семирозума багатства випросити, та не з'являвся йому Нестор. І нараяли йому людяки піти опівночі на Вишневу гору, на могилу Несторову. А вже сніги впали. Прибрів Латка серед ночі, тонучи в снігах, на Вишневу гору, аж Нестор сидить на могилі, снігом занесений, люльку курить, і місяць-повня над ним, наче капелюх солом'яний. І гомонить до яго Нестор: "Што, Гаврило, мало з панських комор натягав, мало крові людської випив, ще хочеться?" — "Правду гомониш, Несторе, — покірно одказує йому Латка, бо люди радили, щоб не суперечив жодному його слову, — душа людська спину не знає". — "Тади підставляй полу, вдовольню душу твою". Підгорнув Латка полу кожуха, Нестор сипонув у неї з люльки своєї — аж задзвеніло. Ледве прителепав Гаврило додому, така тяжка ноша його була, хоч і танцювало серце в грудях, що розбагатів. Зачинився йон у коморі і давай золото в кадуба висипать. Сипле, сипле, а золотим червінцям нема вичерпу. І вже кадуб наповнився по вінця, а золоті червінці із солодким дзвоном на підлогу падають і жаринами по кутках комори розкочуються. І зайнялася комора вогнем з усіх сторін, відтак вогонь на хату перекинувся. Поки люди збіглися, щоб гасити, самі головешки лишились. Гаврило, та дєток його шестеро, та жонка в чому були вискочили. Кожух і той на ньому тлів, люди стягли та в замет сніговий кинули.
І потелепав Латка знову на Вишневу гору. Нестор Семирозум так само сидів на могилі, люльку курив і місяць-повня над ним, наче спинилася ніч. Упав Гаврило в сніг, поколінкував до Нестора: "Що ти арабів зо мною?!" І засміявся Нестор холодним сміхом: "Се не я, се ти сам із собою зрабів". Туточки загула гора Вишнева, і не стало ані Нестора на могилі, ані місяця в небі, самі сніги довкуль.
Що я почув од людяк, те й повідав у Книзі днів. Ще багато всякого про Нестора й Латку гомонять, але усього не напишеш, бомаги не хопить…
Повість про Опанаса
І розмовляла Уляна з Нестором, як із живим.
(Продовження на наступній сторінці)