І розповіла Дарина, коли Марія вже мала силу слухати: "Як приїхала я від тебе, з Києва, скоро вони й налетіли, жандарми. Наче вороння, стільки їх було. І повезли мене прямісінько в столицю, бо такий наказ у Мрин прийшов. У Петербурзі здали мене під росписку, як річ якусь, у дім попереднього ув’язнення. Але недовго я була в тій кам’яній коробці. Тюрма переповнена, за мною, згідно з жандармськими паперами, нічого особливого не значилося, і вислали мене адміністративно у Сибір. Батько слідом у столицю примчав, оббивав пороги високих установ, принижувався перед чиновниками, але марно. А може, й краще, що мене — адміністративно, бо після царевої смерті потрапила б і я на каторгу. Сибір мене тоді не лякав — аби не тюрма. Я ще не знала, що Сибір — це і є тюрма. Привезли мене сюди, в Красноярськ, а з Красноярська — ще з півтисячі верст, село в тайзі, сотня дворів, мисливці, торговець хутром, піп і поліцмейстер. І була б я там пропала — з холоду, голоду, безнадії. На щастя моє чи на горе, але слідом у те ж сибірське сільце прислали ще одного зсильного, пітерського робітника Петра Петрова. Я знала його ще з Петербурга і — недолюблювала. Був він із заводських, непогано заробляв, наймав мебльовану кімнату, вбирався в чорну пару, щоб виглядати "барином", любив "розумні" розмови, на інтелігентів поглядав зукоса, а селян, з яких сам родом, називав баранами… Одне слово, Марійко, це був плід напівграмотності і нашої пропаганди серед робітників. І тут, у тайзі, заявившись до хати, де я ділила навпіл з тарганами наскрізь промерзлий куток, не проминув поглузувати з безпорадної інтелігенції… Але він, Петров, мене порятував, це я знаю напевне. Одразу ж зняв для мене половину будинку з окремим виходом. А ще привіз із лісу і нарубав дров, допоміг обзавестися сяким-таким домашнім начинням, без якого неможливе буття цивілізованої людини. Навіть самовар чи то в карти виграв, чи виміняв у мандрівного купця. Купці і в таку глушину забираються, шукаючи дешевого хутра та золота. Можливо, я там і проіснувала б усі свої зсильні роки, якби не місцевий поліцейський. Уяви собі, Марійко, він накинув на мене оком і навіть мав якісь надії на взаємність! Не минало дня, щоб цей чиновник не навідався до мене: мовляв, до таких частих відвідин його зобов'язує служба. Але скоро поліцейський відчув, як я реагую на його відвідини, і почав п'яний вриватися до мене вечорами. Скінчилося тим, що Петров згріб його і викинув за двері. Чиновничок ще випив для сміливості і став погрожувати нам з Петровим револьвером. Петров револьвера одібрав, а поліцейського побив. І лишилося нам одне — тікати. І рано-вранці ми рушили. У селах довелося вдавати із себе чоловіка і жінку, і сталося те, що й мусило статися. Не скажу, що я любила Петрова, але вдячна йому була. Ми знали, що шлях у Європу нам перекритий, що нас розшукують, і йшли на схід, сподіваючись дійти до китайського кордону. Швидко скінчилося коротке сибірське літо, скінчилися й гроші, які у нас були. Ми пробиралися вздовж тракту, щоб не заблукати в тайзі, і Петров рішився пограбувати пошту. Мені він не признався, залишив у мисливській хатині, в тайзі, а сам пішов у волосне село. На те уже йшлося: у волості ночували стражники. Петров одстрілювався, його вбили за селом, на узліссі. Пострілів я не чула, та коли Петров не з'явився другого дня і третього, зрозуміла: сталося страшне. Почалися холоди, і я вийшла з тайги на тракт: що мені залишалося? І помандрувала я знову на захід — від тюрми до тюрми. Тепер ось тут, у Красноярську. Скоро маю родити, Марійко. А як народжу — суд. За втечу, мабуть, добавлять. Але я вже не боюся, сестричко. Бо воно — в мені. Дитя моє. Я вже ним живу, не собою. Я люблю маленьке своє, ще не народжене. І завдяки цій любові безстрашна. Не боюся ні Сибіру, ні в'язниць, ні голоду, ні холоду. Аби воно — жило…"
І дивилася Марія на сестру холодними очима, бо не розуміла.
Скоро видужала вона, але не підводилася з нар, бо все ще сподівалася на прихід мій у Красноярськ. Але принесли звістку етапні, що утікав я з дороги, спійманий і тепер у Тюмені, в одиночній камері. І сказали Марії, щоб готувалася до етапу. Як прощалися в коридорі тюрми, Дарина плакала, і не могли одірвати її від сестри, ніби відчувала, що вже вони не стрінуться. А очі Марії були сухі, темні, і страшно було товаришам дивитися в очі її. І сказала Дарина: "Сестро, як народжу хлопчика, Петром назову, а дівчинку назову твоїм ім'ям". — "Гірке ім'я моє…" — тільки й відповіла Марія.
А через ніч народила Дарина в тюремній камері дочку.
І назвала її Дарина Марією — ім'ям сестри своєї.
Рочків з п'ять їй було, Марійці, як Дарина з нею у Па-куль з Сибіру приїхала.
Сколько їй було, не помню, а помню, що мале по економії бігало, бистреє таке, бистреє…
Се ж яно довго у помісті жило, у дядька, а Дарина уже в Рогощі учителювала.
З Уляниними дітьми яно большей було, поки й служила Уляна у Журавських.
А Марія, сестра Дарини та Опанаса, так і пропала в Сибіру, наче й не була людяки. Така вже доля її гірка.
Доля долею, а якби супроти царя не стала, вік свій у теплі та добрі прожила б, було за що і за ким.
А що ж, комусь треба і за нас, старців, постоять.
Батько, старий пан Журавський, як помирав, за Марією дуже побивався, я, гомонить було, винуватий перед нею.
А мо', годків через шість прийшла гербова бомага з каторги, що померла Марія Журавська в тюрмі. Ой і плакала ж Дарина, плакала.
А Уляна за упокій душі її подала, дак отець Серапіон сильно розсердився: яна, каже, хоч і панського роду була, а велика грішниця, бо супроти властей, Богом дарованих нам, повстала, і поминать я її не буду.
Бо у самого і поля, і лугу! Дванадцять годочків мені було, як у нього служив, а потім у синка його, Олександра. Дак. я на соломі спав і їв трохи не з одної миски із псом його, з рання до пізньої ночі в роботі.
Й он такий був — і за шеляг повісився б, прости, Господи, се я помню.
Дак Уляна у Мрині Марію поминала, як їде з паном Опанасом до Мрина, так і поминає.
Не вельми яна тади вже з паном Опанасом їздила, бо вже її од'їздилося, уже пан Опанас у інший бік дивився…
Дні мої догоряють, як свіча, але ні в чому не каюся і ні про що не шкодую. А болить мені болем незагойним, що не зміг я вирвати, як обіцяв, Марію з пут каторжних. Хто з нас пройшов свій хресний шлях, знає, як неохоче розлучається Сибір з каторжником. Особливо ж якщо, визволившись із тюремного каземату, мрієш не про Європу чи Америку, а якшвидше добутися до каторги, де рідна тобі душа, яку мусиш порятувати з полону. За першу спробу втечі рік я просидів у томській в'язниці. Утік я звідти, підпилявши грати на вікні тюремної камери, але знову ненадовго. Зате надовго потім похований був у в'язниці: на три роки. Налякані тюремники стерегли мене недремне. А коли проминули три роки, відправили знову по етапу, за старою адресою.
На етапі я обмінявся ім'ям і долею із кримінальним, який ішов на поселення. Звичайно, не безкорисливо. Але вірності слову своєму для кримінального вистачило лише на кілька етапів: признався конвою. Не встиг я добрести до глухого сибірського сільця, щоб огледітися, запастися одягом, харчами і рятувати Марію, а там уже мене піджидали стражники… Знову — кайдани…
Життя людське коротке, а розповідати довго. Шість разів тікав я від сторожів своїх і поклав на це майже десяток літ. Востаннє винесли мене з тюрми в труні замість померлого товариша нашого і залишили в мертвецькій наодинці з бідолахами, чий стражденний шлях на землі насправді завершився. Вікно мертвецької виходило в поле, і грати на цім вікні були зарані нами підпиляні. Тепер я був обачніший та й мав серйозну допомогу з волі, від наших хлопців. Не хочу розповідати про всі мої пригоди на волі короткочасній, ще живі, під пильним жандармським оком, люди, які допомагали, та й чи цікаво кому? Кожному з нас гірка доля його здається єдиною і неповторною, а скільки подібних доль знає наше покоління?! Тисячі? Десятки тисяч? І скільки буде їх у поколіннях наступних? Страшно подумати. Найбільш чесних і найбільш совісних синів та дочок своїх народи наші посилають на заклання — в ім'я чого? Можливо, назвете мене скептиком, можливо, остаточно розчаруєтеся в мені, але я вже не можу так беззастережно, як вірив замолоду (з безоглядністю неофіта), вірити у світле майбутнє людства, у рай на землі. Люди є люди і завжди будуть людьми. Навіть найкращі з нас хіба такі вже кришталево чисті? Христос, за Біблією, зумів наситити юрми п'ятьма хлібинами, але ж ми не сини Бога, а сини людей земних. Навіть у тюремних камерах, де люди поховані живцем на роки й десятиріччя, і люди, ймовірно, найдобірніші,— навіть там які пристрасті киплять, як виявляються невтолені самолюбства! А якщо цим людям (не цим, то іншим, з наступних поколінь) доведеться вирішувати долю народу — чи завжди вони будуть у повновладді своїм справедливі й помірковані? Даруйте засланцеві на краю могили ці єретичні думки, можливо, вони від утоми і боротися, і жити.
Так ось, коли трохи вгамувалися хвилі, підняті в тюремному морі моєю новою втечею, опинився я врешті-решт у тайзі — з паспортом на чуже, купецьке, ім'я, з сякими-такими грошима, навіть з коником, запряженим у сани. І став я пробиратися ближче до тих місць, де відбувала свій нескінченний, бо виростав, а не меншав, каторжний строк Марія.
(Продовження на наступній сторінці)