Але поки що привезли Марію у Мценськ. І схитнулася тут уперше її віра в тих, кого мала за апостолів життя нового. Тримали Марію з групою каторжан у тюрмі пересильній декілька тижнів. І налагодив Дмитро Домонтович добрі стосунки з тюремною адміністрацією, купуючи дрібні послабки для політичних обіцянками спокою та послуху. Приносив старший наглядач горілку для в'язнів. І випивали вони у гурті, бо не радість се — у Сибір на довгі роки простувать, а горе велике для кожного. І вибачали вони одне одному свої маленькі людські слабкості. І лише Марія не Хотіла, не могла вибачити хмільні веселощі товаришів своїх: "Якщо звинувачуємо ми царський уряд, що народ споює, то як можемо самі пити, користуючись із ласки тюремників?"! не розуміли її категоричності інші засуджені, і росла відчуженість Марії од світу.
І вбито було в ті дні царя в Петербурзі. І співав хор з політичних в'язнів у церкві тюремній панахиду по загиблому од рук революціонерів. Протестувала Марія гостро, маючи се за зраду ідеалів. Виправдовувався Дмитро Домонтович: "А чому і не побажати цареві спокою вічного?.." Мав-бо він розум гнучкий, розум політика. Пояснювали потім товариші Маріїні: "Співаючи по убитому, відчували ми те, що відчував народоволець Ємельянов, який кинувся на поміч конаючому цареві, хоч бомбу тримав під рукою, що для того ж таки царя призначалася". Не мені їх судити. А Марія судила і суворо судила.
І привезли їх по довгих тижнях і місяцях страждань на етапах у гірко знаменитий Пермський централ. І хоч була в'язниця переповнена нещасними, тихо в ній було, як у труні. Лише вечорами з кам'яних мішків долинали молитви, що їх виспівували перед сном на вимогу тюремників кримінальні. Першого ж вечора політичні в'язні заспівали "Марсельєзу". Набігло в камеру наглядачів, і обіцяв їм Дмитро Домонтович не порушувати заведених у централі порядків, якщо дозволять політичним тютюн і книжки. І пристали наглядачі на таку умову. Дмитро-бо міг із самим дияволом вступити у спілку, якщо це потрібно для справи. І множилися рубці на серці Маріїнім, і відгороджувалася од людей кам'яною стіною душа її почутлива.
І прочув про непримиренну каторжанку священик тюремний, і забажав розмовляти з Марією, сподіваючись настановити її на шлях істини: "Не дайте озлобитися, дочко, душі вашій у стражданні, які судив вам Бог за гріхи ваші, і порятуєтеся для життя вічного". Гіркий посміх ліг на змарніле у тюрмах обличчя Марії: "Не встигла я нагрішити, отче, бо не зазнала узвичаєних радощів людських, коротке життя моє було на волі". — "Бо сказав Господь: кесарю віддайте кесареве, а ви повстали, і це гріх страшний. І ще сказав Господь: любіть ближнього, як самих себе, а ви пропагандою соціалізму, у чужих чужинах намисленого, сієте в народі ненависть та розбрат, і це гріх не менший".
І одказувала попові тюремному Марія, і зосталося се в пам'яті товаришів: "Якщо Бог — се любов, то я була з Богом, поки ви душі моєї не затруїли. І я вас, отче, поважала 6, якби ви сьогодні в ім’я високих моральних засад християнства протестували супроти царських в'язниць і страт людей безневинних, чесних. Але якщо священик хрестом, що на нім розіп'ято Сина Божого, благословляє шибениці, тюремні централи, благословляє тиранію кровопивць народних, чи святіший він од наглядача в'язничного, од жандарма, од прокурора, од військового губернатора?! Ви, отче, такий же чиновник деспотичної держави, як вони, лише мундир на вас інший: чорний підрясник і камилавка на голові замість кашкета з кокардою. Та що ви знаєте про Христа?! Що ви знаєте про любов до ближнього, служачи в одній із найстрашніших темниць — Пермському централі, освячуючи іменем Христовим розстріли і карцери з негашеним вапном?!"
"Так, розстріли і карцери, — погоджувався священик. — Але вони для урозуміння бунтівників супроти законного царя, якого помазала на престол церква свята!" — "Ось повстане народ, і змете він з лиця землі царя вашого, а заразом і ваш церковний департамент! — уже пророкувала несамовито Марія. — І будуть церкви ваші в огні, і юрми людські танцюватимуть на іконах, і дертимуть ризи ваші золочені на онучі, і поведуть вас, товстопузих, по кроплених слізьми і кров'ю дорогах, якими ви нас сьогодні на каторгу ведете. І згадаєте ви тоді про чиновницькі гріхи свої, та пізно вже буде!"
"Зупинися, богохульнице! — загукав священик тюремний, відступаючи до дверей камери. — Від диявола злість твоя чорна!" — "Неправду кажете, отче. Від Бога злість моя, бо задля добра майбутнього вона". — "Ні, дочко, ні, від Бога злості не буває, сама благість од Бога. Але хто зло посіє, зло й пожне, і страшні будуть жнива його". — "Коли вже ніщо інше не здатне вирости на землі, витоптаній царями й царятами, то хай зло сходить і розкошує!" — гукнула навздогін священику Марія і засміялася. І страшним видався той сміх для товаришів її, а вони вже багато що бачили і чули, від темниці до темниці бредучи, через Сибір несходимий.
І настав час, коли й мене понесло етапною хвилею через два материки на каторгу нерчинську. Бо так звеліло начальство, щоб і там, у Сибіру, нас із Марією розділяли сотні верст. Але везли мене дорогою, на якій ще не зітерлися сліди Маріїні. І шукав я вісточки для себе на стінах камер тюремних у Мценську, бо так домовилися. І знайшов я напис олівцем над причілком дверним: "Іванку, любий, помираю без тебе душею". І розказували потім товариші, що в кожній в'язниці пересильній написала вона для мене. І в Томську далекому чекала на мене вість од Марії: "Іванку, любий, не рушу з Красноярська, поки тебе не діждуся". Але марно чекала та вість. Ще в дорозі з Пермі до Катеринбурга я намірився був утекти від конвоїрів моїх. Залізниця перерізала Уральські гори, і поїзд ішов повільно, машина задихалася. Обабіч залізниці зеленіли гори, порослі густим лісом. Воля була поруч, за прочиненим і навіть не заґратованим вікном. І була вона на лице Маріїне. Я весь напружився, готуючись до стрибка. Але жандарм, що досі, здавалося, дрімав поруч, глипнув очима і вгадав думки мої потаємні: "Барин, одійдіть од вікна, барин!"
І повезли нас кіньми у візках відкритих із Катеринбурга до Тюмені. На дні візка я лежав. І жандарм, притомлений дорогою, приліг біля мене. І подрімував біля візника солдат з гвинтівкою на колінах. І сказав я до себе: "Іншого такого випадку, може, не буде". Воля пахла хвоєю і туманом, що стелився над болотистою тайгою. Небо дивилося в душу мою Маріїними очима: крізь туман зеленувате блимали зорі. Тіло моє вихопилося з візка, як стріла, пущена з напнутого лука. І був я уже в лісових нетрищах, коли вслід мені прогриміли постріли. Але не дістали мене кулі. А дістав мене голод. Проблукавши з місяць у тайзі, геть виснажений, вибрався я на тракт поштовий і в крайній хаті сільській попросив хліба. Мене видали приставу за мішок борошна, така плата за втікача. І додали мені ще три роки каторги до моїх десяти, і тримали рік у тюменськім острозі, в камері одиночній. Вікно камери виходило в поле, що його перетинав байрак. Настала весна, "генерал зозуля" нездоланно кликав на волю. Голос зозулі дивно схожий був на голос Маріїн. Тепер мені обіцяли допомогу з волі, передали пилку. І перепиляв я грати віконні, і утік я з тюменського острогу. І поселили мене, поки жандарми розшукуватимуть, на пасіці в тайзі. Коли ж на зиму повернуло, мав я уже паспорта на чуже ім'я і домовився з ямщиком, що за добрі гроші домчить мене таємно на каторгу Кара, де Марія. Схопили мене випадково — на квартирі політичного засланця. І закували в кайдани, і кинули до карцера.
І хапала Марія сніг та пила крижану воду на етапах перед Красноярськом, щоб захворіти. І злягла в гарячці, і тюремний лікар не дозволив відправити каторжанку Марію Журавську на етап. Вогнем горіла, у безпам'ятстві була багато днів. А як повернулася до неї свідомість, побачила біля себе сестру Дарину. І довго не могла повірити. "Бач, де судилося нам зустрітися, сестричко! — це був таки її, Даринин, голос. — У чужій чужині та ще й у неволі. Під слідством я тут, за втечу з поселення. Привозять мене на тім тижні в тюрму. Я звично запитую в політичних, хто з наших тут є. Називають прізвища, і раптом чую — Марія Журавська, хвора. Ледве виходила тебе, тепер піде на краще. А я ось-ось маю родити".
(Продовження на наступній сторінці)