«Семирозум» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Семирозум»

A- A+ A A1 A2 A3

Слова, які зараз прочитаєте, лягли на папір після декількох моїх поїздок у рідні місця, на північ Полісся. Вигадок, фантазій межи тих слів — щонайменше. Це минувшина моїх дідів, батьків, сторінка з історії суворого, лісного краю.

ОСІНЬ. МОЛИТВА

Прийшла сестриниця із школи, глянула на ґанок, чи не виглядає з дверей мати — Марта якнайсуворіше заборонила дочці відволікати дядька од роботи, — і притулила до нижньої шиби своє вилицювате обличчя:

— Дядьку, ви не читаєте?

— Ні, — відповів я.

Слово честі, мені самому обридло черкати червоним олівцем зошити семикласників, а тих зошитів усе не меншає,— л ледве доніс від школи, учора в двох класах був твір.

— Микола Чемерець телевізора купив. От ідіть подивіться.

Я накинув пальто, ступив на ґанок. Справді, Миколай та Андрій Лозовий сиділи на даху, лаштували хрестату антену. Орина, жінка Миколая, підтримувала внизу драбину. Це так здивувало та зацікавило мене, що я зважився почалапати попід призьбою, над самісінькою багнюкою, до тину. Земля була м'яка і слизька, кілька днів підряд мрячило, осінь видалась щедрою на воду. Але я таки щасливо перебрів кут городу, на якому ще білів капустяний лист, спинився біля перелазу.

— Миколай! — гукнув. — Ти що, телевізора купив?

— Купив, пане вчителю, — басовито відказав з гребеня Чемерець. — А що, хіба я бідніший за інших?

І він зирнув на сусідню — через вулицю — хату. Там теж височіла телеантена. Посеред двору стояв сам господар — Павло Дахновець. Косив оком на Чемерцеве подвір'я, але в поміч не спішив. Мабуть, чекав, доки покличуть. Його не кликали.

Ці дві родини — Чемерці й Дахновці — давні суперниці, них однаковісінькі хати, однаковісінькі ворота, однаковісінькі хліви, навіть сади дуже схожі. В обох родинах по двійко дітей.

Минулого тижня я був у колгоспній конторі, домовлявся про поїздку старшокласників на виставку, до міста. Поки голова колгоспу розбирався з нарядами, я стояв у коридорі, слухав, як дядьки доймали Чемерця:

"Як ви з Дахновцем ото так прилаштовуєтесь, що й діти ваші геть схожі?"

"Чемерець проект у Павла свиснув і пече з готового".

"По типовому..."

"Ха-ха-ха!.."

Перший у селі, — після колгоспного голови, — купив телевізора Андрій Лозовий. Сім'я велика, працьовита, двоє дівчат на фермі, доярки, сам Андрій — біля молотарок та машин" усіляких ходить, теж чималий заробіток. Трохи пізніше ще один телевізор придбав Семен Кугляк. Цей трактористом усе життя в колгоспі, позаторішнього хліба досі не забрав з комори. Десь по жнивах причастився до культури й цивілізації Дахновець — стару корову продав, на господарстві теличку залишив, та й обоє вельми беручкі до роботи. Тепер — Миколай. П'ятий телевізор у селі. І нікому я так не дивувався, як Чемерцю. Коріння цього подиву — в дитинстві. Бо тоді ми сусідували. Був Миколай якийсь хирлявий, зачуханий, як у нас кажуть, ще й недочував на одне вухо — по війні міну розряджали на цвинтарі, то його контузило. За тепла пас із своїм дядьком Батраком людську череду і щовечора в іншій сім'ї вечеряв. Ще й на обід давали, тому ходив завжди з полотняною торбою. Взимку він майже не злазив з печі. Щороку в нього зимувала якась болотна пташка: то кулик, то деркач, то качка з підбитим крилом. Од того в хаті стояв гострий болотяний дух. Пізніше Миколай пристав у прийми до перестаркуватої Орини, яка молоко приймала. Правління колгоспу призначило його бригадиром фермівської бригади. Тепер ось сестра сусідує з Чемерцем.

— Де ж ти, Миколаю, грошей стільки набрав? — запитую, коли Чемерець спустився з даху і підійшов до мене припалити. Я знаю, що вони з Ориною звели позаторік будинок на дві кімнати і ще, мабуть, не встигли боргів позбутися.

Миколай хитро всміхається:

— Чого доброго, а грошей, пане вчителю...

Мені не зовсім до серця оте насмішкувате "пане вчителю", але я змовчую. Миколай знає мене з колиски, і чоловікові трохи дивно, незвично, що зараз навчаю його дітей. А щодо телевізора — здогадуюсь: його молодший брат шоферує в місті, певне, узяв у кредит. Тепер Орина не згає жодного робочого дня та й Миколай з останнього тягтиметься, будуть виплачувати. Зате не відстали від Дахновця.

Надвечір чую, як голосиста Орина гукає до своєї сусідки через вулицю:

— Катерино! Що там сьогодні в телевізорі?

Гукає байдужно, ніби між іншим. Але в цій умисній байдужості, в буденності небуденної фрази — величезна гордість.

— Нічого доброго, — відповідає з ґанку Катерина. — Якась там опера. По другій програмі кіно про Місяць передаватимуть. У вас другу приймає?

— Чого б це він не приймав? — трохи непевно гукає Орина. — Наш телевізор усі програми приймає.

Десь за півгодини у двері стукають. Заходить Миколай.

— Приходь увечері на телевізор,— каже.— Жінка запрошувала.

— Дякую. Прийду.

Виходить. А невдовзі під вікнами, на кутку, дзвенить Оринин голос:

— Приходьте до нас на телевізор! Уже показує...

— Приходьте до нас на телевізор!..

Повечерявши, іду до Чемерця. Там уже густо люду. Прийшли навіть ті, які досі ходили на вечорниці лише до Дахновця. Нове завжди більше вабить. На покуті — синє вікно екрана. Час від часу зображення зривається, провалюється в невідь, натомість по склу біжить пінистий потічок. Тоді Чемерець підхоплюється, вертить ручки. З темряви гучать голоси:

— Миколай, ти його кулаком свидани...

— Може, спужається.

— У Дахновця — луччий. Завжди показує.

— Так то ж, мо, дорожчий...

— Однаковий, — нервує Орина. — У нас ще й дорожче, бо за доставку платили. А в Дахновців — з сільмагу...

Пізнаю по голосах — облич не видко. Лише коли екран знову оживає, з темряви проступають голубуваті лиця

Шфедвіх. Посередині, біля Орини, сидить дід Кирик. Шапку повісив на ковіньку, на шапці — руки.

— А ото ж що воно за поле, а неба нема? — питає дід, коли телевізор оживає.

— Так то ж на Місяці, діду, — сміється Миколай. А яке ж там небо?

— Ніяк я, старий, не втямлю, а хто ж його, того Місяця, так близько бачив?

— Чули ж, що в телевізорі казали, — сердиться Орина, ніби недовір'я Кирика кидає тінь на її радість. — Ракету туди послали, вона й сфотографувала.

— Ти диви... — вовтузиться на стільці дід. — Значить таки на Місяці. А дай я придивлюсь до Семирозумових садів.

Підсовує стільця ближче до столу, головою геть затуляє екран. Аж пальцями по склу водить. У темряві зчиняється галас. Усі дружньо сварять Кирика. Нарешті Орина вертає діда разом із стільцем на його колишнє місце. Дід ображено підводиться, надіває шапку, мимрить до себе:

— Жодного дерева там не видать. Сама пустель. Брехав певне, покійний Семирозум, не в ніч кажучи...

Хреститься. Тоді до Миколая:

— А тобі скажу — спасибі та й бувай. Не думай, що ти лише телевізора маєш. У Дахновця мене ніхто од екрана не відтягує. Хоч голову в телевізора встроми — Катерина і словом не обмовиться.

Прошкує до порога. Я — за ним. Тихцем, аби Орина не помітила, бо образ буде на тиждень. Виходимо з дідом на двір. Темно й вогко, наче в земляному погребі. Кирик, стукаючи ковінькою по тичках, спішить до Дахновцевого обійстя. Я ледве встигаю за ним. Зупиняємось біля воріт.

— Діду, — кажу,— а що ви про сади Семирозума згадували?

— Хіба не чув? — дивується Кирик. — То ж Матвій Семирозум усе про ті сади ще за моєї молодості байки розповідав. Ще як на хуторі ми жили. Усе на Місяць намірювався полетіти. Таки б і полетів, коли б не Данилко Бугай та Філарет. Приходь завтра на пожарню, покуримо, розкажу...

Дід поспішає до Дахновця, щоб не проґавити кіно. Я стою біля хвіртки, дивлюсь у темне, низьке небо. З па м'яті випливає далеке, дитяче...

"Бабцю, а чому Місяць такий білий?"

"Казав колись Семирозум, що він увесь у садах, і, як цвітуть сади, то Місяць білий, а коли червонястий — то яблука достигають..."

"А хто такий Семирозум?"

"Дядько такий був".

"А де він тепер?"

"Застрелили його погані дяді. Давно ще".

"Ще як я був зовсім маленький?"

"Ага. Ще давніше".

"А які там дерева на Місяці — яблуні?"

"Мабуть, що яблуні. А може, і груші, і вишні є. Усякого плоду, мабуть. Хіба знаття, коли ніхто там не був?.."

Наступного дня після уроків я іду на пожежню, до діда Кирика. Повернувшись пізно ввечері, сідаю до столу, знову берусь за зошити, але не читається. Все ще звучать дідові глина, якісь дивні люди бродять навколо. І я мимохіть починаю писати про Матвія Семирозума. Все, що почув з Кирикових уст. Слова лягають легко, сиджу за північ.

*** *** ***

Хтось шарудить у сінях, хтось гупає на горищі, хтось проходить повз вікна, і призьба осипається під ногами невідомого.

Філарет підводиться з полу, намацує люльку, смокче колодну гіркоту — боїться світла, боїться лишитись віч-на-віч з чорними зіницями шибок. "

Хтось стрибає з призьби, хтось ковзає через перелаз, хтось іде по саду — шелестить гілля, кроки вогко гаснуть.

(Продовження на наступній сторінці)