«Тирлик» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Тирлик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не хо’!..

— А чого?

— Бо ви, бабо, п’яні!

Баба Олька аж похитнулася:

— То ти отак на дорослих?.. Хто це тебе так навчив?

— Ніхто, — набурмосився Тирлик.

— Ану ходи, я тобі щось дам! Узяла за руку та й повела.

Тирлик ішов, не опирався: цікаво, що йому дасть баба Олька. А вона, ведучи його за собою, скар­жилась, наче дорослому:

— Ти думаєш, я горілку ту п’ю?.. Біда моя п’є!..

Завела Тирлика в хату, порожню, незатишну, посадила за стіл. Сама сіла напроти, обперлась підборіддям на руки, дивиться на Тирлика і плаче. Тирлик совався, совавсь, а потім з ослона і зліз; так йому стало марудно!

— То я, бабо, піду. Про гостинець обіцяний уже й не нагадує. Та й баба Олька забула про нього: плаче та й плаче.

— Ви, бабо, не плачте… Подумав, подумав, що б іще сказати втішливе та, так і не на­думавшись, рушив тихенько з хати. А в дворі його перестріла бабуня. Підбігла, засапана, ухопила сердито за руку:

—Ти чого сюди прийшов?.. Щоб я тебе більше тут і не бачила!.. Щоб і ноги твоєї тут не було!..

Однак Тирлик вряди-годи таки провідує бабу Ольку. Так, щоб бабуня не бачила. Баба Олька завжди йому радіє, як не знати й кому. Вгощає цукерками, дозволя скільки завгодно бавитись медалями. І ніколи не гнівається на Тирлика. Навіть коли бува п’яна.

Спершу, ніж гулькнути до баби Ольки у двір, Тирлик сторож­ко оглядається: чи не видно бабуні. Та на вулиці ані душі, усі або в себе на городах, або на роботі в колгоспі, тож за Тирликом ніхто й не зирить. І він уже сміливо заходить у двір. Побачивши Тирлика, баба Олька ставить на землю відро, витира об поділ руку, наче збирається ручкатись.

— Що це тебе так довго не було?.. Чи не хворів часом?

— Ні… Я, бабо, до вашого Котька, — переходить Тирлик одразу до справи. — Він удома?

— А де ж йому бути?

— А він мед їстиме?

— Їстиме… Той чорт усе їстиме!.. Учора курча живе схламав —і не скривився… А ти що, меду приніс?

— Приніс, — показує Тирлик у папір загорнений мед.

— Оце добре: собаку вгощаєш, а мені, бач, жалієш!

— Я не жалію, — відповіда Тирлик. І, дивлячись на бабин дрібненький ніс, додає: — Вам, бабо, не можна.

— А то чому? Цього вже Тирлик не може сказати. Хто його зна, як поста­виться баба до його наміру. Ану ж не захоче, щоб Котько міняв­ся із дідом Остапом носами!

— Ну, як знаєш, — каже врешті баба Олька. — Іди вже, уго­щай, раз націлився…

— Я вам, бабо, іншим разом принесу, — обіця зраділий Тир­лик і притьмом біжить до Котька.

Котько його зустріча коло будки: заліз од спеки в ним же вириту яму, тільки голова зверху стирчить.

— Хочеш меду? — пита його Тирлик. Котько, звісно, хоче. Де б це знайшовся такий дурень, що від­мовився б од меду!

— На! Котько хламкнув — тільки слід липкий лишився на долоні в Тирлика. Витерши долоню об землю, Тирлик сідає в тінь і не спуска погляду з Котька: боїться пропустити ту мить, коли в собаки появиться ніс діда Остапа.

Стікає година. Од жари, од непорушного сидіння в Тирлика починають злипатися повіки, і він їх щоразу тре кулаками, трясе головою. Котько повозивсь, повозивсь, а потім знову забився в яму — виставив наверх тільки носа. Великого, чорного, саме для діда Остапа. Урешті Тирлик не витримує: або дід Остап його обдурив, або не подіяли чари. Він зводиться, кида останній погляд на Котька і простує на вулицю…

Бузина росте аж у кінці хутора, за крайнім подвір’ям. Цілі­сінький бузиновий ліс: забратись у нього, то не одразу додому й стежку знайдеш, чи то од того, що вона така густа й висока, чи од того, що тут уже низина, тільки в будь-яку спеку земля тут прохолодна й пухка. Тирлик не одразу пірна в густі оті хащі: ба­буня не раз страхала, щоб не лазив, бо мало якої нечистої сили там може бути!

— І вовки?

— Та, може, й вовки.

— І гадюки?

— Та й гадюки ж…

Тирлик, наставивши перед собою одкритого ножика, довго прислухається: чи не гаркне що, не шелесне? Але попереду сто­їть сонна тиша, вовки, якщо і є, то десь дрімають собі, зморені спекою, а гадюки позабивалися в нори. І Тирлик уже сміливіше лізе в повні зеленого мороку хащі. Урешті він знаходить те, що йому потрібно, — прямий, як стріла, стовбурець, не дуже товстий, але й не тонкий — саме на пукавку. Прискіпливо його оглядає і починає зрізати. Порався Тирлик не так щоб і довго, а все ж довелося помо­рочитись. Ножик хоч і новий, та не дуже щось гострий, а туті незручно: обступа з усіх боків бузина, тисне, муляє — не дає різати. Тирлик уже і лягав, і навколішки ставав, поки-таки зрізав. Ну, а витягти стовбурець з хащів та обрізати його зверху —то вже півбіди.

Повернувся додому якраз на обід. Прибіг би, може, й раніше, аби не баба Уляна: перестріла Тирлика коло свого двору, взялась угощати щойно спеченими пиріжками з квасолею. Лихо не таке вже й велике, пиріжки ж он які смачні, аби не бабуня, що дуже сердиться, коли Тирлик приходить на обід уже наїдений. Лає його, щоб не привчався старцювати. Хоч Тирлик старцювати й не думає, йому й без цього проходу не дають: так і тягнуть до столу. Або на ходу — тиць щось до рук: "їж, Тирлику, їж!" їм то що, пригостили та й пішли, а Тирлик тоді за всіх відбу­вайся! Однак цього разу обійшлося без сварки: бабуня чомусь була сумна-пресумна, ще й очі заплакані, їв Тирлик — не їв, вона й не придивлялася. І дідуньо якийсь аж сам не свій. Ходить по хаті туди та сюди, щось наче шукає, а його нема, хоч убий! І все на бабуню:

— Ну, годі, напустила туману!..

— Та жалко ж…

— Ну, їм видніше!

Шукав щось, шукав дідуньо, та, так і не знайшовши, вийшов із хати. Виглянув у вікно Тирлик, а дідуньо вже біля верстата; цюкає сердито сокирою, аж тріски летять. Тирлик тоді за бузинину та притьмом надвір.

— Тирлику! Удав, що не почув. Ще швидше побіг, щоб устигнути до дідуня добратись, поки бабуня ще раз не покликала. Бо тоді хоч-не-хоч, а доведеться вертатись. Тирликові ж вертатися зараз не можна ніяк: коли дідуньо надумається підійти до верстата! Підбіг, зупинився. Зачекав, поки дідуньо повернувся до нього, простягнув бузинину:

—Дідуню, видушіть пукавку! Дідуньо хоча й був іще наче сердитий, але бузинину ту взяв. Взяв, обдивився з усіх боків уважно, навіть нігтем колупнув з одного боку.

— А де ж твій шомпол?

Шомпола в Тирлика не було: не припас. Тоді дідуньо дістав з-під острішка товсту коротку дротину, поставив її на верстат і став зага­няти на неї бузинину. Тисне, тисне, а бузинина хоча б тобі що! А тоді як чвиркне! Так догори і злетіло довгим, круглим ще й білим. Обпиляв акуратно дідуньо бузинину з двох боків, вирізав з ака­ції шомпол —пукавка й готова. А дідуньо ще й показав, як стріляти. Пожував прядива, загнав до середини, потім ще раз пожував і ще раз загнав, та шомполом як натиснув… Трах!.. Тирлик аж підскочив. Ухопив потім пукавку, зарядив уже сам:

— А можна по бабуні стрельнути?

— Біжи, стрельни… Мо’, хоч трохи очі просохнуть…

— А чого бабуня плакала?

— Листа, бач, одержали, — знов аж розсердився дідуньо. —Од мамки твоєї розумної… Пише, щоб ми тебе до неї одвезли…В школу треба оддавати. Наче тобі тут уже так і погано…

Тирлик і пукавку опустив — так його новина та вразила. А дідуньо знов за сокиру. Та Тирлик не став уже в нього й до­питуватись: підібрав шомпол, побрів до хати замислено.

Проводжали всім хутором. Баби сякалися у фартухи та кра­єчки хустин, діди ж хоч і не плакали, але теж були всі зажурені. Бабуня як сіла позаду на воза, так і вклякла, дідуньо ж примос­тився попереду, поруч із Тирликом: вони удвох правитимуть кіньми. І хоч Тирлик щосили тримався за віжки, він не відчував тієї втіхи, як відчував би за інших обставин. Настрій дорослих передався і йому, Тирликові уже й хочеться їхати, і не хочеться, щось підказує йому, що він їде звідси назавжди. Він ще не розу­міє всього — зрозуміє набагато пізніше, коли стане дорослим, однак теж проймається загальною зажурою, що огорнула всіх дідів і бабів. Але Тирлик —хлопець. Тирлик і не подумає плакати, тому він тільки супиться, точнісінько так, як дідуньо. Заплаче ж трохи пізніше, уже за хутором, коли почне злазити з підводи та проситись додому, назад.