«Тирлик» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Тирлик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Риба — то гроші, — каже весело баба. — Бути тобі, Тирлику, при великих грошах. Тирлик уже й сам вірить у щойно вигаданий сон: так йому за­хотілося грошей. Він би тоді накупив ласощів повнісіньку хату.

— Як там, бабо, вівця? — запитує врешті Тирлик, за чим, власне, й зайшов.

— Вівця? — перепитує баба. — Та нівроку — пасеться.

— Ще не окотилась?

— Ще, сину. Та ти не бійся: окотиться — одразу дам тобі знати.

— А я й не боюсь, — відповіда незалежно Тирлик.

Робити більш йому нічого і, хоч баба Химка просить побути ще коло неї, він каже, що в нього нема на це часу.

— Куди ж це ти так поспішаєш?

— По бузинину… На пукавку…

— А ніж у тебе є?

— Ось! Тирлик простяга вперед руку, розтуляє долоню. Там лежить невеликий складаний ножик, мокрий од поту.

Ножик цей при­везла йому мамка, коли провідувала весною. Тирлик із ним не розстається ані на хвилину. Спати лягає — хова під подушку, їсти сіда — кладе перед собою на стіл. Так він йому до серця припав.

— Оце ніж, так ніж! —удає, що вперше бачить той подарунок, баба Химка. — Та, видать, і дорогий же?.. Гляди ж не посій!

—Не бійтесь, не посію, —обіцяє Тирлик. Міцніше затиснувши ножика, йде врешті од баби. Йде трохи розчарований; думав, що вівця вже окотилась. Адже баба Химка пообіцяла подарувати йому ягнятко. Тирлик уже й кошару побудував, лишилося тільки діждатись ягняти.

— Ти чого не котишся? — запитує Тирлик вівцю, що пасеться під тином. І додає, точнісінько так, як бабуня:

— Гляди мені, спробуй тільки не окотитись!..

Вівця одривається од паші, задирає до Тирлика гостру морду. Очі в неї круглі, безтямні, якісь аж дурні. І Тирлик не може ска­зати, зрозуміла вона його чи ні. Іще раз насварившись на неї, він виходить урешті на вулицю.

— Тирлику!.. Тирлику!.. Нетерплячий той голос лунає над самісіньким вухом, але Тирлик вдає, що не чує. Він аж ходи наддав, щоб швидше про­скочити мимо, та голос не одстає ні на крок:

— Тирлику!.. Гов, Тирлику!..

— Чого вам? — зупиняється врешті Тирлик.

— А де твоє: будь здоров? Із кашею з’їв?

— Здрастуйте! — буркає Тирлик. Не "добридень", не "добро­го здоров’я", а — "здрастуйте", коли він вітається знехотя.

— Ото ж то й воно, що здрастуйте!.. Куди це ти нарихтувався?

— По пукавку, — затискає ножика Тирлик.

— На полювання?.. Так іще ж не сезон. Упіймають — ружжо одберуть, ще й оштрафують…

Тирлик ще більше супиться: от, почалося! Дід Остап завжди так: перестріне та й ну насміхатися! Або ще й гірше —дратує. Ба­буня колись його аж лаяла: зв’язався старий із малим, розуму зовсім немає! Це тоді, коли дід Остап довів Тирлика до плачу: переконував, що він не хлопець, а дівчина. Тирлик, звісно, у рев: хлопець я, хлопець! — та до бабуні…

— А зайди-но до мене!

— Не зайду.

— А то чому?

— Бо ви дратуватися будете.

— От хрест святий — не буду!.. Зайди — медом пригощу…

При одній лише згадці про мед рішучість Тирликова м’якне, як віск. Мед він дуже любить, ласував би день і ніч —"медяник" —каже про нього бабуня.

—Такого ти ще й не куштував, —спокушає тим часом дід Ос­тап. — Щільниковий…

— А дратуватися будете?

— Сказав же — не буду!.. Перехрещуся — хочеш?..

Тирлик урешті зводить очі на голос. Дід Остап завис на воротях, весело киває червоним обличчям. Він геть лисий, і голова у нього так блищить, наче він її щодня мастить олією. Ніс у ді­да Остапа великий та довгий, на кінчику червоний, аж синій. "Від горілки", — кажуть на хуторі, хоч давно уже його не бачи­ли п’яним: він захопився бджільництвом, а бджоли не переносять горілчаного духу. Іще подейкують, що дід Остап — характерник. Лікує одному йому відомими травами, збира їх опівночі в лісі. А то й може на­врочити — наслати хворобу чи перекинутись у вовка. Побачивши, що Тирлик повернув до воріт, дід Остап зашку­тильгав швиденько до хвіртки.

Одна нога в діда Остапа своя, другу втратив на війні й про те розповідати не любить. "Одпанахало тай усе!" — відповідав якось аж сердито. Тирлик тільки дивується, як дід Остап, отакий характерник, досі не додумався украсти в когось ногу та й приточити замість отієї дерев’яної ступи. А може, уже і вкрав, тільки не хоче на люди виносити?

—Де ж це ти пропадав? —цікавиться дід, одчиняючи хвіртку. —Я за тобою вже й очі прогледів.

Проходять за хату, у садок, де стоїть пасіка. Вулики, мов ма­ленькі хатини, на високих ніжках, пофарбовані в синє, а внизу попід кожним посилано річковим піском. Від того здається, що тут і сонця удвоє більше, аніж на вулиці, воно так і пронизує на­скрізь. Пахне вощиною й медом, висне рівномірний приглушений гул, тисячі бджіл снують туди та сюди золотистими літачками.

— Не бійсь, вони тебе не вкусять, — каже дід Остап, ведучи Тирлика до високого куреня. — Вони злих людей лише кусають.

— А я не боюся! — бадьориться Тирлик, однак щоразу втягує в плечі голову, коли бджола пролітає мимо.

Біля куреня Тирлик сіда на пеньок, за дощаний стіл, що теж пахне вощиною й медом: аж хочеться його лизнути. Дід тим ча­сом іде в курінь і повертається з дерев’яною тарілкою.

— Ану, козаче, пригощайся!

Перед Тирликом —мед. Золотистий, запечатаний білим щіль­ник, порізаний на акуратні скибочки. Мед витікає з розрізаних навпіл чарунок, сповза на тарілку важкими золотими краплина­ми. Тирлик обережно бере першу скибку, підносить до рота.

— Смачний! Тирлик лише зітха від повноти почуттів. Мед тече йому на підборіддя, він збира його пальцем, крадькома од діда облизує. А дід виносить іще й кухоль води, і Тирликові зовсім уже свято…

— Давай мінятись носами! — раптом каже дід Остап, і Тир­лик, що потягнувся був за останньою скибкою, враз одсмикує руку.

— Не хочу!

— А то чому? — щиро дивується дід. — Дивись, який у мене великий та гарний!.. Я тобі ще й додачі дам: відро меду…

— Не хочу!!!

Тирлик ухопився за власного носа, перелякано поблискує на діда очима. Уже і не радий, що зайшов. Цур йому, пек, тому ме­дові, коли доводиться платити за нього отакою ціною!

-Ну, не хочеш —діло хазяйське, —відстає врешті дід. —До­ їдай мед, чого ж ти?

— Не хочу! Тирлик сповза із пенька, усе ще притримуючи носа рукою.

— А цього робити не слід, каже дід. — Шматок оцей, як ти його не з їси, уві сні до тебе заявиться — душитиме. Так що не­ одмінно мусиш доїсти!

Тирлик вагається. Він би доїв, та боїться, що дід знову запро­понує мінятись носами. Врешті зважується:

— Я із собою візьму… Удома доїм…

Дід — що йому лишилося робити? — дістає шматок паперу, обережно загортає щільник. Загорта і приказує:

— Гляди ж не викинь! Як викинеш, то ніс мій одразу до тебе прилипне!

Тирлик знову лякається. Тремтячою рукою бере загорнений мед, питає в діда:

— А як хто його з’їсть?

— Отому мій ніс і учепиться!

— А вам його перечепиться?

— Аякже!

Тепер у Тирлика додаткова морока: кого пригостити оцим ме­дом. Думав, думав і врешті надумався: дам-но Котькові! У Котька ніс довгий, ще довший, ніж у діда Остапа, та ще до того ж і чорний. То Котько не буде й журитись, як поміняється носами з дідом Остапом. Баба Олька, хазяйка Котькова, недалеко й жила: через три двори на четвертий. Була наймолодша серед бабів: щоб не збре­хати, так років за сорок. На хуторі її не любили: за гострий язик і кляту вдачу. Бабуня казала, що од такої треба поли різати та втікати. Не боявся баби Ольки один лише Тирлик. Більше того: здавалася вона йому найцікавішою на весь хутір людиною. Баба Олька воювала на фронті. "Як повіялася (бабуня так і казала, "повіялась", не пішла, а "повіялась") … як повіялася із са­нітарною частиною, то повернулася аж після війни. Наче без неї не могли тих німців і розбити. Принесла чотири медалі й маленьку дитинку. Дитину чи то їй дали на додачу, чи так уже випросила, — Тирлик не знає. Та вже й не застав дитини тієї: Тирлика ще й на світі не було, як вона, та дитина, виросла та й подалася з хутора. Медалі ж бачив на власні очі, навіть тримав у руках: дві срібні і дві бронзові.

Баба Олька обіцяла, як Тирлик трохи підросте, по­дарувати одну на вибір. То як таку бабу та не любити? Навчилася ще баба Олька на тому фронті пити горілку. Як на­пивалася, то навішувала на груди медалі, ходила вулицею і грізно кричала:

— За що ми тоді воювали?!

У такі хвилини люди боялися і на вулицю потикатись: ще вче­питься та поб’є. Один лише Тирлик викотився якось їй назустріч.

— Ти хто?

Баба Олька, висока, костиста, нависла над ним п’яною тінню. Приглядалася так, наче досі й не бачила.

— Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: усі баби і діди мало не молились на нього.

— Теж мені — Тирлик!.. Гостинця хочеш?

(Продовження на наступній сторінці)