«Тирлик» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Тирлик»

A- A+ A A1 A2 A3

Під оту музику й розходяться хто куди люди. Хто пройтися селом, хто до сільмагу, а хто й просто додому, за стіл, бо не гріх же в такий день чимось і горло змочити. Але Тирлика вже серед того люду нема. Тирликові уже не до свята: Тирлик ховає діда Петра, який помер позаминулою тижня. Помер, як у воду впав: ходив, ходив і звалився.

— Не знаєш, коли тебе Бог і покличе, — журилась бабуня. — Ходиш, бродиш, щось затіваєш, а Бог до тебе вже пальцем киває.

— Бабуню, а куди Бог кличе? — запитав тоді Тирлик. — На роботу?

У Тирликовій уяві Бог схожий на їхнього бригадира: ні світні зоря підходить до хати та й гукає, щоб ішли на роботу. Тирлик проводжає діда Петра до невідомого Бога.

Одламав паличку, з товщого кінця приліпив трохи прядива, —точнісінький дід Петро, як лежав у труні. Замість труни в Тирлика дощечка. Він кладе її на долоню і обережно несе до глибокої ямки, старанно викопаної ножем, — там кладовище. Іде Тирлик поважки, вид у нього засмучений, голова опущена. Іде і співає:

Ви жертвою пали в борьбе роковой…

Що далі співати, Тирлик не знає: не запам’ятав. Та воно і не диво: адже жалісну пісню оцю співали на хуторі вперше — на по­хоронах діда Петра. До того баби виводили "со святими", та бригадир наказав:

— Щоб я цього дурману більше не чув! До Місяця дістали, скоро й на Марс полетять, а ви — "со святими"!

Співали перші чотири рядки. Що далі співати, не знав до ладу й сам бригадир, тож вирішив, що вистачить для першого разу й цього…

Опустивши труну на дно ями, Тирлик набрав трохи в доло­ню землі, кинув донизу, а тоді став закопувати. Так запорався, що й не помітив, як повернулася бабуня.

— А що це ти робиш?

Тирлик задира до бабуні серйозне обличчя, під носом у нього брудна смуга: піт витирав, а руки ж у землі.

— Кого ти тут закопав? — помічає бабуня свіжий горбочок.

Тирлик мовчить. Щось йому підказує, що краще не казати ба­буні, хто тут похований.

— Мишу?.. А, мо’, пацюка?..

—Діда Петра! —не витримує щиро обурений Тирлик; став би він возитись з якоюсь там мишею!

Бабуня вражено одступає назад, а тоді починає вичитувать Тирликові:

—Ти що ж це, безбожнику, вигадав: мертвого непокоїти! Та тобі й руки покрутить!.. От зажди: прийде дід Петро з того світу, він тебе запита, навіщо ти його кісточки непокоїв! Він тобі дасть!..

— Не прийде! — шпарко заперечує Тирлик, а в очах уже пере­ляк. Одступа, одступає од горбика, бо йому вже й насправді зда­ється, що лежить там не паличка, а живий дід Петро, і він тепер боятиметься мимо й проходити. Надто увечері, коли вже стемніє.

— Ходімо вже, грішнику, снідати, — каже тим часом бабуня. —Молоко пив?

— Пив…

— Хліб з’їв?

Лише зараз згадує Тирлик про хліб, що й досі за пазухою. За­поравшись, забув і з’їсти.

— От не будеш їсти хліба, то й не ростимеш! — сердиться ба­буня. — Отаким недомірком і помреш!..

Тирлик страх не любить, коли йому нагадують про смерть. Тирлик твердо переконаний, що він не помре ніколи: житиме віч­но. Однак йому не хочеться весь час ходити недомірком, тому він обіцяє бабуні:

— Я вже їстиму хліб!

— Їстимеш, їстимеш! — бурчить бабуня. — Біжи краще вмивайся та сідай-но до столу…

Після сніданку Тирлик знову поспішає з хати. Хоч день ледь по­чався і здається йому безконечним, але Тирлик не хоче взівати свого ні хвилини. Тим більше, що тепер, аж до обіду, він сам собі пан. Іде до воріт, на вулицю. Полкан скавучить, гребе передніми лапами землю, вимахує щосили хвостом: запрошує Тирлика в гості.

— Потім пограємось, мені зараз ніколи, — відповідає йому Тирлик, і Полкан, гавкнувши двічі, замовкає.

Кладе голову на лапи, благально дивиться на Тирлика. Тирлик розуміє, що Полкан теж рветься на вулицю, але цього якраз і не можна.

—Якби ти не був такий дурний та не ганяв курей, я тебе й одпустив би. А так знаєш, що мені од бабуні буде?

Полкан, певно, знає: більше не проситься. І Тирлик виходить урешті на вулицю. Такої широкої, такої просторої вулиці нема більше ніде. Зелена-зелена, колія ледь набита — суцільна трава. По праву руку —тини, й по ліву — тини, а за тинами яблуні, вишні та груші, а за тинами широкі двори із хатами: десяток дворів —Тирликові більше й не треба.

Тут живуть лише діди та баби, по двійко на хату, а то й по одному, і Тирлик твердо переконаний, що, скільки хутір стоїть, у ньому завжди жили тільки діди та баби, а з дітей лише він один —Тирлик. Коли ж на хуторі й появлявся хтось молодший, то це був не хуторянин, а з отого села, куди вони ходили на свята. Тирлик уже звик до того, що він один, один на весь хутір, на всю оцю вулицю, яка аж проситься поганяти по ній у квача, по­гратись у піжмурки.

Та ганятися нема за ким, ховатись ні од кого, і Тирлик поважки йде попід тином. Була, щоправда, минулого року в їхньому хуторі дівчинка. Появилась серед літа, така гарненька й чистенька, така вся в ро­жевому, що Тирлик як уп’ялився в неї, так і не міг одірватись. Дівчинка виявилась зовсім не гордою, Тирликові он як було з нею весело, він щоразу підхоплювавсь удосвіта, боячись, що заспить і дівчинка без нього вийде на вулицю. Та одного разу бабуня сказала, щоб він збирався проводжати Любу, бо незабаром за нею приїдуть батьки. Тирлик одразу ж насупився, наставив на бабуню лоба:

— Я її не пущу!

— Як то не пустиш?

— Не пущу! — уже мало не плакав Тирлик.

— Хіба що женишся? —утрутився в суперечку дідуньо. — От, став, сину, хату та й засилай старостів до Любки… Отоді вона вже не поїде нікуди…

— І женюся!

— Тільки де ж ти лісу на хату дістанеш? — зажурився діду­ньо. — Хіба що бригадира добре попросиш…

Тирлик і тут не вагався: бригадира, дядька Василя, знав добре і не боявся ніскілечки. Упіймав бригадира біля корівника та од­разу й до діла:

— Дайте лісу на хату!

— На яку тобі хату?

— На мою… Буду женитися…

У дядька Василя аж щелепа одвисла донизу. Але Тирлик такий зараз рішучий, що й бригадир урешті дошевкав: розмова не на жарт, а всерйоз.

— Кого ж ти збираєшся брати?

— Любу.

—Любу?.. Оту, що з міста приїхала?..

Тирлик тільки головою кивнув.

—Добра дівка, нічого не скажеш, —похвалив бригадир. —Таку і я б узяв, аби не був уже жонатий… Буде тобі хазяйка в хаті, буде й нам доярка на фермі…

— Так дасте лісу? — нетерпляче каже Тирлик.

— Доведеться вже дати… Як на таке діло не дати!.. На весілля покличеш?

— Покличу.

Тирлик уже й не став розмовляти із бригадиром: зірвався, помчав пошвидше додому. Ходив потім із дідуньом по двору, вибирав місце під хату, а бабуня чомусь сердилась: кричала на ді­дуня, щоб не морочив малому голову. Лісу не привезли, хоч Тирлик і не одходив весь день од воріт. Обдурив його бригадир дядько Василь. Так і не вигоріло весілля в Тирлика. Люба чекала, чекала сватів та й поїхала, незасватана, у місто. А Тирлик знову лишився один…

Ось він іде непоквапки хутором, загляда то в один двір, то в другий, заглядає не боязко, не з острахом. Тирлик на хуторі —ба­жаний гість. У кожній хаті для нього одчинені двері. І хутірськівсі котьки, полкани, рябки не рвуть ланцюги, забачивши Тирлика, не гавкають люто на нього, а вимахують привітно хвостами.

Бабу Химку Тирлик побачив одразу: до неї ж, власне, і йшов. Вона полола саме на городі. Баба Химка сухенька, маленька, а очі великі й добрі. Тирлик її дуже любить, майже так, як бабуню. Сапа баба Химка картоплю і щось тихенько приказує. Вона завжди отак розмовля сама із собою. Може, од того, що давно уже живе самотиною. Тирликові її видно всю: од вилинялої хустки до старенької, у латках, спідниці. В баби Химки тин низенький, не те що в ін­ших, так, аби видно було, що це таки тин. Тирликові по груди.

— Бог в поміч! — вітається Тирлик.

Баба, мабуть, не чує. Поле, аж сапка миготить.

— Бабо, Бог в поміч!

— О Господи! — аж підскочила баба. — Цур тобі, отак на­лякав!

— А що ж ви не озиваєтесь? Я здороваюсь, здороваюсь, а ви наче оглухли…

— Ото ж, мабуть, запоралась та й не почула, — виправдову­ється вже баба Химка. — Та чого ж ти, заходь!

Тирлик не проханий: іде до перелазу. Міг би й прямо через тин, але через тини тільки собаки стрибають. Підходить до баби, статечно питає:

— А що це ви, бабо, робите?

— Картоплю підгортаю. Бач, уже цвіте. Як дасть Бог дощик, то й буду з картоплею.

Баба Химка сперлась на сапку, дивиться на Тирлика. Великі очі її ясніють од приязного усміху, маленькі поморщені губи сту­ляються двома добрими складочками.

— А що тобі, Тирлику, сю ніч снилося? — баба Химка страх любить розпитувати про сни й потім тлумачити їх.

Тирлик тужиться, тужиться —не може пригадати нічого. Однак розчаровувати бабу не хочеться, тому він каже перше, що спадає в голову:

— Снилася риба, — і, щоб баба Химка повірила, розводить якомога ширше руками: — Отака!

(Продовження на наступній сторінці)