«Самосуд» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Самосуд»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не дам!

Сокало зайшов з іншого боку, Вустя за ним. Ударила по руці, вибила запальничку.

І тоді Данько Данилович вихопив наган. Хотів лише полякати... лише відігнати збожеволілу бабу... та палець смикнувся сам собою і постріл ударив як грім. Вустя гойднулася, впала йому прямо під ноги...

Данько Данилович не йшов до машини — біг. Позаду тріщало полум'я, ревіли телята, Вустя непорушно чорніла під стіною, що теж уже бралась вогнем, Сокалові ж здавалося, що вона біжить за ним вслід: от-от наздожене, вчепиться в горло.

Задихаючись, вскочив до "емки", гукнув шоферові:

— У район! Швидше!

Недалеко й відгазували, як шофер, загальмувавши, перелякано подивився через віконце у небо.

— Що там? — стривожився Сокало.

— Самольот! Німецький!

Відчинив поспіхом дверцята, викотився на дорогу. Сокало вискочив услід, глянув угору. Прямо на нього нісся літак, розсікаючи повітря гострими крилами. Було в ньому щось нещадно осине.

Сокало тут же й упав, зариваючись обличчям у пилюку, й одразу ж по ньому, вдавлюючи в твердь, пронеслась чорна тінь, обдала крижаною безвихіддю. Аж тоді почув, як зататакало, забухкало, зашипіло позаду, попереду, сипонуло землею. Нестерпне ревіння понеслось кудись далі, Сокало підхопився, дивуючись, що він ще живий, дико оглянувся.

"Емка" горіла, облита вогнем. Жар стояв такий, що Сокалові обпалило легені, — він одбіг і лише зараз побачив шофера. Той непорушно лежав, обхопивши руками голову, а з порваної потилиці, булькаючи, виливалася кров. Сокало задом-задом одступив іще далі, а потім повернувся й побіг.

Не усвідомлював навіть, що біг не до районного центру — в рідне село.

Добравсь до пагорба, до червоного прапора, що мляво звисав на високому древкові. Упав, хапаючи широко розтуленим ротом гаряче повітря. А коли трохи відхекався і глянув у небо, чи не летить де літак, то побачив прапор й одразу ж зрозумів, куди він забіг. Глянув зацьковано на село, на палаючий телятник, а потім на дорогу за селом, — і там, на дорозі, щось швидко рухалось, і вже віддалений гул грізно бив йому у вуха.

Німці!

Війнув, наче прокинувшись, вітер, прапор ожив, замайорів у повітрі. І від однієї лише думки, що німці зараз побачать цей прапор і почнуть по ньому стріляти, в Данька Даниловича мороз пішов поза шкурою. Схопився, вчепився у древко: зламать, повалити, але древко було наче залізне, і прапор лише погойдувався. Тоді Данько Данилович знову метнувся у степ.

Куди завгодно, тільки подалі од прапора.

* * *

Більше тижня блукав степом Сокало. Обходив села, жував зерно, вилущуючи його з важких колосків (аж ось коли він перестав жалкувати, що не вдалося спалити всі хліба), пив воду з невеликих степових джерелець, що сльозилися по глибоких байраках. Заріс густо щетиною, очі здичавіли.

Не поспішав на Схід, щоб пробратися до своїх: весь час думав про Галю. Що вона його жде, що він мусить забрати її з собою.

Лише зараз зрозумів, як любить свою молоденьку дружину. Насиналась щоночі, і він прокидався в сльозах. Весь час чув її голос, її дзвінкий сміх і часто ловив себе на тому, що промовляє до неї. І кружляв, кружляв довкола райцентру, де була його Галя.

Одного разу ночував не сам, а з таким же, як сам, неборакою. Багато тоді блукало їх степами Вкраїни, пробираючись до рідних домівок. Довго приглядались один до одного, поки розговорилися.

Іван, так звали нового знайомого, охоче розповідав про себе. Служив у піхоті, поки німці розколошматили їхній полк так, що лишилися ріжки та ніжки. Іванові пощастило: не вбило, не поранило, не погнали навіть у полон, а приставили до польової кухні рубати дрова й помагати поварові. Повар, щоправда, був скаженющий, як що, так і черпаком по голові, але Іван старався з усіх сил, тим більше що годували од пуза: скільки живе, не їв Іван стільки м'яса та сала. Тож коли німецька частина, перепочивши з десяток днів, рушала далі на схід, її командир підкликав Івана і спитав, чи той хоче до матки. "Еге, так і спитав". А який син не хоче до рідної матері! І командир дав йому "аусвайс", а по-нашому перепустку, щоб ніхто його не чіпав у дорозі, не затримував, а пропускав прямо додому.

— Покажи, — попросив Сокало.

Сиділи, відпочиваючи, під стогом торішньої соломи, від дороги подалі. Сонце вже сідало на обрії, і така первозданна тиша стояла довкола, наче й не було на світі війни.

Іван одстебнув бічну кишеню, дістав акуратно складений аркуш паперу:

— Осьо!

Папір був цупкий, мов залізний. Данько Данилович шанобливо його розгорнув, і перше, що впало йому в око, була велика печатка з орлом і свастикою посередині. А вище друкований латинський алфавіт. Лише три слова були вписані червоним чорнилом, і Сокало, який по-німецькому не кумекав, лише догадався, що то прізвище, ім'я та по батькові нового знайомця.

— Перевіряли?

— Ого, скільки разів! — хвалькувато відповів Іван. — Як село, так і поліція. Давно б уже сидів у тюрязі, аби не вона... Дайте сюди, бо ще помнете!

Сокало неохоче віддав перепустку Йванові. Йому б отаку!.. Вирішили й заночувати під стогом, бо вже зовсім звечоріло. Іван розв'язав важкенного "сидора", став пригощати Сокала:

— їжте, бо у вас, видать, за душею й крихти немає!

Сокало їв. Свіжий хліб, смак якого він встиг і забути, сало, цибулю. Пиріжки з картоплею. Круто зварені яйця.

— Багато живеш.

— Та люди не жаліють — дають. Зайдеш у село, то вже нагодують. А він обходить села, мов затаврований. Йому б отакий "аусвайс"! Не спиться, не спиться Данькові Даниловичу...

Такому й без "аусвайса" нічого не скоїться... Відкритись, розповісти, хто він такий? Ти ж простий собі чоловік, тебе й так не зачеплять, а я секретар райкому. Попросити по-людському... Бо мене, мене розстріляють, як зловлять!.. Ні, не дасть. А якщо й дасть, коли пригрозить наганом, то в перше ж село побіжить у поліцію: "Ловіть секретаря райкому!" Недаремно ж на німців гнув спину. Жаль, не провалили черпаком отим голову. Зрадник!.. Через отаких і війну програємо...

Сопе... С-скотина безсовісна! Що йому до того, що секретаря райкому можуть упіймати й повісити! Лупатиме своїми баньками волячими, роззявлятиме цікавого рота...

І так зримо уявив себе вже під шибеницею, з петлею на шиї, що аж задихнувсь од ненависті до сонного Йвана. "Треба кінчати!" Голова холодна й ясна, він уже знав, що зараз зробить. Бо зрадникові кара одна...

Коли все було скінчено, розстібнув бічну ту кишеню й дістав "аусвайс". Уже відійшов кілька кроків (заснути поруч із трупом не зміг би все одно), як згадав про "сидора". Повернувся, підняв біліючий клунок, закинув за плечі.

Довго йшов, лишаючи за собою подалі стіг. Набрів на невеликий стіжок, з головою зарився в солому й одразу ж заснув.

Мов провалився у яму...

Вранці, прокинувшись, витрушував довго солому, вибирав із чуприни. Поснідав, що було в "Сидорі" (про Йвана намагався не думати: зрадник, туди йому й дорога!), пішов не в бік райцентру, а до свого села. Надумався пробратись до батьків (хата на краю села, так що можна непомітно й підкрастися) і попросити матір, щоб сходила по Галю. А вже потім удвох рушати на Схід. Та й у село не зразу заходити, а, підкравшись ярком, роздивитися що і як, а тоді уже йти. Ярочок хоч і неглибокий, але веде майже до садиби батьків.

Ще по дорозі викинув наган. Тепер, коли в нього була перепустка, зброя могла тільки накликать біду.

Добравсь до ярка, йшов, прислухаючись та придивляючись. І тут сталася зустріч, про яку він побоявся б і подумати. Все що завгодно, тільки не це!

Вони наче сиділи у засідці, на нього чекаючи.

— Стій, хто такий?

Два поліцаї, один у літах, а другий зовсім ще хлопчисько. Дві білі пов'язки з чорними орлами і свастиками. Дві гвинтівки, націлені на нього.

— Документ!

Холонучою рукою дістав "аусвайс". Старший поліцай опустив гвинтівку, взяв документ. Довго вивчав, ворушачи губами.

— А чому Іван?

У Данька Даниловича й губи отерпли. Ледь ворушачи ними, сказав, що таки Йван, бо так його охрестили.

— Іван, — повторив поліцай, і очі його глузливо зблиснули. — А Данька часом не знаєш?

"Пропав!" — зблиснуло в Сокала у голові.

— Якого Данька?

— Не знаєш?.. Зате я добре знаю... Давненько ж ми не зустрічалися з тобою, товаришу Сокало... Ну, з прибуттям!.. Прийшов перевіряти, чи не вкопав я знову хреста замість прапора? Що ти його й обісрав.

І тут наче полуда спала з очей Данька Даниловича: перед ним стояв Василь Коваленко. Постарілий, із сивизною у вусах, але — Коваленко.

— Тата мого за що розстріляв?

— Я не стріляв...

— Не стріляв, тільки під кулю підставив!.. Людської ж крові на тобі! Як тебе й земля носить такого?

Сокало мовчав. Усе у ньому обмерло, все довкола померкло. Подумав про Галю, якої йому вже не бачити, і такою тугою, такою смертною тугою пойнялося все його єство, що хоч зараз у могилу.

— Ну, пішли. Та не здумай втікати! Ану, руки назад! Спиною, потилицею відчував Данько Данилович націлені в

нього гвинтівки. Крок... іще крок... і дві кулі упнуться в нього. Пожбурять на землю, в прах, у небуття.

— Куди ви мене ведете? — врешті не витримав: відчував, що от-от підламаються ноги.

— У район, куди ж іще таку цяцю вести!

(Продовження на наступній сторінці)