— Прийдуть хлопці і вб'ють. Що перший записався. Врешті комусь зблиснула геніальна ідея. Дістали аркуш
чистого паперу, намалювали велике коло, сказали, щоб довкола і розписувалися. Спробуй узнати, хто перший записався, а хто останній, ні кінця, ні початку.
— І багато вже записалося?
— Штирнадцять душ,— відповів голова.
Про це коло і підписи довкола нього я згадав потім у кореспонденції. Але згадка ця так і не появилася в газеті: не минула недремного ока цензури.
Переночував у райкомі на чиємусь столі (мені не звикати!), а на дванадцяту разом з начальством рушив до районного Будинку культури.
В залі були самі жінки, звезені з усіх сіл, в основному вчительки: ці бідолахи за все оддуваються, знаю це на гіркому досвіді своєї мамусі. Як і годилося, першим мав виступити секретар райкому. Перед тим як звестись з-за столу, він нахилився до мене (я сидів поруч з ним в президії) і пошепки запитав:
— Товаришу Дімаров, хто сказав за дві тисячі літ до нашої ери: "В женщині все зло"? Шикспір чи Галилей?
Від несподіванки я отетерів. А потім, подумавши, що секретар просто жартує, теж відповів йому вжарт:
— Ну звісно ж, Шекспір!
Секретар поважки підійшов до трибуни, видудлив наготовану склянку води, солідно одкашлявся і почав:
— Товариші женщини! Ще за дві тисячі літ до нашої ери Шикспір сказав: "У женщині все зло".— В залі загуло, як у вуликові.— Отак і я вам кажу, як той Шикспір: все зло в бандитах!..
Ні додати, ані відняти! Цей епізод не появився, звісно, в моїй кореспонденції "Голос людського серця", що була опублікована, а за порадою Юхима Антоновича я написав про це в доповідній на ім'я секретаря обкому І. Про-фатілова.
Згадав у доповідній і голову райради сусіднього з Усти-лузьким району, який намагався зґвалтувати дівчину, що прийшла у райцентр вступати до комсомолу. Гї довго перед цим умовляли комсомольські райкомівці, доки вона погодилася. А тому що вона прийшла за день до засідання бюро райкому комсомолу, то її поклали ночувати в кабінеті першого: неабияка честь для простої дівчини! Отам її і злапав п'яний голова райради, навалився на неї:
— Не даси — не приймемо до комсомолу!
Дівчина одбивалася всю ніч і, таки одбившись, у сльозах побігла до себе в село.
— А що ж голова? — обурено запитав я райкомівців.
— Покарали. Винесли сувору догану й направили на роботу в міліцію...
Згадав і першого секретаря Володимир-Волинського району, який разом із головою райради та начальником райвідділу НКВС під охороною взводу автоматників поїхав у одне село... Не проводити збори поїхав, а трусити одного селянина, який під час окупації вимінював у німців барахло за самогонку та сало. Озброївшись щупами, ці три діячі власноручно шукали дядьківський схов і таки "обнаружил" і чого тільки з нього не вигорнули! Було тут і кілька сувоїв жовтого хрому. Написав про цей хром тому, що невдовзі вся керівна верхівка Володимир-Волинського району стала ходити, хизуючись у шкіряних пальтах жовтого кольору.
Я сам їздив із ними на ту операцію. Для чого вони мене прихопили, і досі не знаю.
Результат доповідної: устилузький знавець науки й культури продовжував секретарювати й далі, голова райради (тепер уже колишній) працював успішно в міліції, а воло-димир-волинське начальство так і не познімало жовті шкіряні пальта.
А ось явище зовсім уже масового порядку, що охопило всю нашу область, як пошесть. Та й, мабуть, ця пошесть охопила тоді усі колишні окуповані території.
В сорок п'ятому році американці надумалися одягнуть наш народ, голий і босий. І з чисто американським розмахом назбирали серед населення гори всілякого одягу; навіть горностаєві шубки траплялися, не кажучи вже про каракулеві. А нові, наче щойно пошиті костюми! А шкіряні пальта! А білизна! І попливли кораблі з трюмами, повними заокеанського одягу. Замість танків, гармат і "студебекерів".
Попливли. Припливли. Розсоталися по складах. І тут на склади налетіло начальство, велике й мале. Налетіло, як галич, як ненаситне вороння. Хапали, гребли і особисто для себе, і для членів своєї родини, для знайомих і родичів. Один з обласних керівників узяв аж шість шкіряних пальт і досі, мабуть, доношує. Виходить на демонстрації, люто розмахуючи прапором. Звісно ж, червоним.
А трудящі? Робітники та колгоспники? Невже їм не дісталось нічого? Не знаю. В усякому разі, я не стрічав робітника в шкіряному пальті заокеанському чи колгоспницю в шубці каракулевій.
Сучасний читач може мені не повірити: де Дімаров таких монстрів і викопав? А мені не потрібно було їх і викопувати, вони траплялися повсюди, по всіх областях Західної України.
Досить згадати хоча б знаменитого Чучукала, першого секретаря Львівського обкому партії, який вимагав, щоб його називали не Чучукало, а Чучукало, ставлячи наголос на передостанній голосній. Цей Чучукало уславився безпросвітною тупістю, він навіть написані спеціально для нього доповіді читав, не вникаючи в зміст. Якось друкарка перенесла закінчення фрази, що не вмістилася, на зворотний бік сторінки, позначивши: "Дивись на звороті". Чучукало так і виголосив: "Комуністи Львівщини домоглися дивись на звороті..." і, не заглянувши на зворотний бік аркуша, продовжував шпарити вже зі сторінки наступної: "...занепад і загнивання в країнах капіталістичного світу". А "варвари двадцятого віку" ("варвари XX в." — було надруковано) прочитав так: "Варвари хе-хе-ве". Ця "Вар-
вара" так оскандалилася, виступаючи на звітно-виборчій конференції комуністів Львова, що комуністи, яким врешті-решт урвався терпець, не обрали Чучукала (небувалий випадок!) на обласну конференцію. Помічник Чучукала чи то навмисне, чи то з лінощів випросив у помічника першого секретаря міськкому Львова другий екземпляр звітної доповіді та й підсунув своєму шефові. І коли оголосили: "Слово має перший секретар Львівського обкому партії товариш Чучукало" — Чучукало ступив до трибуни та й прочитав, слово у слово, ту ж самісіньку доповідь, що її виголошував щойно перший секретар міськкому.
Скандал докотився до цека, і Чучукала невдовзі забрали до Києва: заступником міністра сільського господарства. "Ку-рірувати", як казали тоді, розвиток свинарства на Україні.
Були-таки гумористи в тому цека!
Іще розповідали львів'яни, що під безпосереднім керівництвом Чучукала був організований приміський радгосп, у якому вирощувалося все їстівне для керівництва області, що продавалося потім для них за безцінь. Вигодовували на новорічні ковбаси й свиней. Чучукало особисто відібрав для себе кабанчика і того годували окремо, на літерний пайок посадивши. І коли настав час ту свиноту колоти, її повезли у вантажних відкритих машинах через Львів на м'ясокомбінат. Весь Львів падав з реготу, читаючи на кабанові найбільшому виведений старанно напис: "Чучукало"... Запопадлива обслуга так і помітила вгодовану пацю, щоб саме її, а не іншу подати на стіл хазяїнові області.
І знову мене може запитати сучасний читач: але ж були й інші? Не всі ж були злодюгами, тупаками й нездарами! Були ж і чесні й розумні.
Так, були. Були і розумні, і чесні. Але ж на кожного розумного припадав щонайменше один дурень. Річ у тім, що всі керівні кадри для західних областей України підбирались за принципом: "На тобі, Боже, що мені негоже!" Ну кому цікаво було оддавати здібних, потрібних людей! То й рекомендували, як правило, найтупіших та найбез-дарніших. Траплялися такі екземпляри, що ні в казці сказати, ні пером описати. Вони аж просилися до критичних статей чи фейлетонів. Але критикувати чи, тим більше, висміювати їх нам і було заборонено. Навіть уславлений Остап Вишня не смів підніматися у своїх фейлетонах вище голів колгоспів та бригадирів.
І потім: чи було легше волинському селянинові од того, що на посаді голови райради або секретаря райкому сиділа розумна людина? Вони, оці розумні, всі до одного змушені
зої
були проводити ту ж нелюдську політику, що її нав'язувала радянська система. Так же заганяти селян до ненависних колгоспів, висилаючи непокірних до Сибіру, так же душити селян позиками, так же одбирати в них усе, щоб тільки-тільки не мерли з голоду.
А скількох вони, ці розумники, записали в бандити! В українсько-німецькі націоналісти. З котрими потім розправлялися нещадно.
Другого грудня сорок четвертого року було опубліковане звернення радянського уряду до населення західних областей України. Звернення те закликало населення до нещадної боротьби з бандерівцями та мельниківцями. Знайшлися там і рядки до українсько-німецьких націоналістів. Тим, хто захоче скласти зброю і здатися, оголошувалась цілковита амністія. Запевнялося, що "жодна волосина не впаде з вашої голови".
Звернення це підписали: голова президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова раднаркому М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У України Д. Коротченко.
Чи вірили вони, ці найбільші розумники на всю Україну, в свою обіцянку? В оту, що "жодна волосина не впаде з вашої голови"?..
Тринадцятого липня вже сорок п'ятого року наша газета опублікувала статтю полковника державної безпеки О. Яко-венка: "Бандити, які не покаються, будуть знищені". Там розповідалося про одного мельниківця, який вирішив скласти зброю і здатися. "З повинною прийшов Квятковсь-кий Є. М.,— писав бравий полковник,— псевдо "Богдан", сотенний. Його тяжка провина органами радянської влади була прощена, і він живе, як вільний громадянин".
(Продовження на наступній сторінці)