Так появилася ціла сторінка "народної творчості", надрукована вісімнадцятого грудня одна тисяча дев'ятсот сорок дев'ятого року під красномовною шапкою: "Славим батька народного, славим Сталіна рідного".
Але й цього було мені мало. Натхненний отими частівками, я нашкрябав оповіданнячко, як волинський колгоспник влаштовує в щойно збудованій хаті іменини товаришеві Сталіну. Набилося, звичайно, повнісінько люду, "кожен (цитую дослівно) хотів привітати того, хто ледь посміхався з портрета добрими очима. Кожен хотів побажати йому життя щасливого і довгого, як не жила ще жодна людина у світі".
Нещодавно, гортаючи підшивку "Радянської Волині", я наткнувся на отой свій витвір. Прочитав і не знав, що мав робити: сміятися чи плакати. Господи, невже це я написав оці рядки? Невже щиро вірив у те, що такі іменини й справді міг справити волинський селянин, який нахапався зашпорів од рідної радянської влади по самісіньку зав'язку?
А Ви ж, Юхиме Антоновичу, не тільки благословили цей кульгавий витвір до друку, а ще й похвалили його на черговій летючці. Спробували б не благословити! Де була гарантія, що я не поскаржуся у відповідні органи, що Ви відмовилися друкувати оповідання та вірші про товариша Сталіна?
"Ми не лукавили з собою",— сказав наш великий поет.
В сорок шостому році, в неділю, десятого лютого відбулися вибори до Верховної Ради. Подія, до якої готувалася вся неосяжна країна протягом багатьох тижнів і днів. Спершу відбувалися збори трудящих, на яких висували кандидатами в депутати людей відібраних, ретельно просіяних в райкомівських, обкомівських решетах та й спущених зверху до низу: по одному кандидатові на кожен виборчий округ. Хоча пробачаюся: не по одному. Як же можна не висунути товариша Сталіна та його соратників? А членів політбюро України? Тож обов'язково писалося так: "Трудящі такого-то села (заводу, навчального закладу) з величезним піднесенням висунули кандидатом у депутати Верховної Ради вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна, а також колгоспницю П. В. Васюту". (Село Сільно Ковельського виборчого округу). Чи секретаря Волинського обкому партії І. І. Профатілова. Або полковника держбезпеки О. Яковенка, начальника управління НКВС по Волинській області. Те управління містилося навпроти нашої редакції: велетенська, на весь квартал похмура споруда з окутими залізом воротами, не меншими, ніж наш редакційний двоповерховий будинок. Я їздив з тим кандидатом, майбутнім слугою народу на зустріч із виборцями. Попереду — відкрита вантажна машина, наїжачена автоматами та кулеметами, потім трофейний "опель-адмірал" з кандидатом в блакитних погонах (чому всі кати так полюбляють цей колір? Згадаймо хоча б Лєрмонтова: "І ви, мундіри голубиє..."), а вже позаду — дві вантажівки, вщерть набиті до зубів озброєними енкаведешниками. І потім, коли вже на місце приїхали, — потрійне кільце охорони довкола сільського клубу. Полковник не дуже вірив нашій писанині про те, що всі волиняни горою стоять за радянську владу і ненавидять українсько-німецьких націоналістів, а точніше: мельниківців-бандитів (на Волині в основному діяли повстанські загони під командуванням Мельника, а не Бан-дери). Не вірив тим запевненням і я, хоч сам же їх і писав: пригадую, коли вже після мітингу виходив із клубу, то в коридорі довелося протискатись крізь похмурий натовп селян, в основному молодиків далеко не кволої статури. І як у мені все стислось од страху: зараз укрешуть чимось важким по голові і пиши свою кореспонденцію вже на
небесах!
Десь зо два місяці всі газети, в тім числі й наша, криком кричали про непорушний блок комуністів та безпартійних, про численні збори та мітинги, на яких усі, наче змовившись, славословили комуністичну партію і товариша Сталіна (складалося враження гігантської всесоюзної шпаргалки, до якої кожен, хто виступав, мав заглядать неодмінно), а потім настав день виборів і ми, працівники редакції, роз'їхались по виборчих округах висвітлювати голосування.
Мені припав Горохівський виборчий округ. Я вибрав най-глухіше село, і як мене не вмовляли, що там небезпечно, я лишивсь непохитний: мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу.
Добирався туди не сам: виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та ще й гранатами, що важко одвисали в кишенях. Ми їхали підводами, вслід за вантажівкою, до якої не осмілився сісти жоден солдат: в разі нападу першою мішенню була б та машина. Для чого вона, порожня, їхала з нами, дізнався пізніше.
Вже перед селом позлазили з саней та й розсипалися в цеп, тримаючи напоготові зброю. І було таке враження, наче ми атакували ворога, що засів у селі.
Я теж тримав у руці пістолет "вальтер", подарунок ківерцівського прокурора, заряджений розривними кулями. Лягаючи спати, завжди клав його під подушку. Якось моя сестра двоюрідна, коли я уже спав, занесла вологе прости— lt; радло та й повісила його на кафельну грубку, навпроти ліжка. Я проснувсь серед ночі од моторошного сну: приснився бандит із ножакою — глип, а до мене від грубки суне страшна біла потвора, наставивши руки. Вихопив пістолета та й випустив усі кулі, всі до одної.
Отоді я й побачив, що таке розривні кулі: грубки як не було...
Село не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося "Слава Україні!".
— Стереть! — скомандував лейтенант з блакитними погонами.
— Может, поджечь? — запитав старший сержант.
— Дур-рак! Завтра ж вибори! Ти што, забил?
Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли й цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Все поховалось при звістці: "Совєти ідуть!"
Коло сільради нас зустріли ястребки, їх було душ із десятеро і всі вони мали наляканий вид. Над сільрадою полоскався знехотя червоний прапор, а над дверима висів якийсь аж пожований транспарант: "Всі на вибори до Верховної Ради!" Відчинилися двері, і до нас вийшов неголений давно чоловік з червоними од безсоння очима. Голова сільради, він же й очолює виборчу комісію.
— Готові до виборів? — поцікавились представники з району.
— Та-а... мовби готові...
— Людей попередили?
— Та сказали усім.
— Прийдуть?
— А оно ястребки за ними ходитимуть,— кивнув у бік озброєних хлопців голова.
— Глядіть, щоб були усі до одного. Головою відповідаєте. Ось і кореспондента привезли... Хто голосуватиме перший?
— Та Ольга Базарна. У неї син на фронті погиб. Оно вона і живе.
— Не заспить?
— Та мовби ні. Хлопці розштурхають. Розмовляючи отак, зайшли до сільради. В найбільшій
кімнаті містилася виборча дільниця. На стіні — портрет Сталіна. Сталін незблимно дивився з того портрета, погляд у нього був важкий та недобрий. Пофарбована в червоне урна, дві кабіни за нею, обтягнуті веселеньким поцяцькованим ситчиком, стіл, за яким сидітимуть члени виборчої комісії, роздаючи бюлетені. Лейтенант для чогось відміряв кроками відстань од дверей до кабін, глянув на стелю:
— Где у вас лєстніца?
Згодом затупотіло над нашими головами.
— Попрошу освободіть помєщеніє! — звернувся до нас лейтенант, спустившись з горища. Тримав у руках велетенське свердло.
Ми слухняно перейшли до сусідньої кімнати. Я ще подумав, що лейтенант перевіряв, чи не сховалися на горищі бандити. Але навіщо йому оте свердло? І для чого він вирядив нас із кімнати?
В ту ніч з нас мало хто і заснув: прислухалися до кожного шурхоту, що лунав поза стінами. Серед ночі я вийшов до вітру: темно, тиша така, що аж за спину хапає. В жодному вікні й не зблимне, лише в сільраді освітлене вікно та рип-рип — сніг під ногами вартових. Проганяючи думки про бандитів, пошвидше вернувсь у помешкання: єдиний острівець серед зануреного в моторошний морок села.
Спали — не спали — проснулись о шостій. Наспіх поснідали, оглянули востаннє виборчу дільницю, приготували бюлетені та списки виборців.
— Так де ваша Базарна?
— Та хлопці вже побігли.
Невдовзі появилась і Базарна. Закушкана так, що тільки очі мерехтіли.
— Чого, тітко, так рано? Боялися, щоб ніхто не проголосував раніше од вас? Не спали, мабуть, усю ніч?
Жінка тільки провела по губах шкарубкою долонею. А я, налаштувавши блокнота, гарячково мережив: "Ольга Базарна. За дві години до початку голосування прибігла до виборчої дільниці. Не спала всю ніч: боялася запізнитись".
— Ану видайте їй бюлетені!
— Так іще ж мовби рано.— Це — голова.
— Видайте, видайте, жінка того заробила!
Ткнули бюлетені Базарній до рук. Вона стояла несміливо, не знаючи, що з ними робити далі.
— Ось сюди, жінко, опускайте,— підказав голова.— Ось у цю дюрку.
Базарна довго не могла віпхнути бюлетені до урни: не лізли в шпарину.
— Та складіть їх! — хтось із досадою: ну й кугути ж ці селюки!
Врешті проголосувала. Стояла ні в сих ні в тих. Потім запитала несміливо:
— То мона іти?
— Ідіть, тітко, та випийте добру чарку за товариша Сталіна!
— То спасибі вам! — Ще й уклонилася.
(Продовження на наступній сторінці)