Рівно о восьмій в супроводі ястребків почали приходити люди. "Самі бояться,— пояснив голова.— Щоб тоді не спитали хлопці з лісу". Внесли привезений із району патефон (радіо тут ще не було), поставили єдину пластинку (чи більш не дістали, чи забули узяти), на якій була записана популярна ще до війни пісенька:
Расцвєталі яблоні і груші, Поплилі тумани над рєкой, Виходіла на бєрєг Катюша,
На високій на берег крутой! Виходіла, песню заподіла Про степного гордого орла, Про того, которого любіла, Для кого і пєсню берегла.
Біля патефона сидів один з районних представників. Він невтомно накручував ручку, переставляючи голівку із голкою, ще й притупував в такт пісні ногою.
Расцвєталі яблоні і груші...—
наярював патефон.
Коли ж голка доходила до краю пластинки, по кімнаті неслося: ш-шу... ш-шу... ш-шшу... І тоді люди сахалися, наче то був не патефон, а пекельна машина, яка от-от мала вибухнути.
Голосували по-різному. Одні кидали швиденько бюлетені до урни та й ушивалися, наче боялися, що їх от-от затримають, інші ж голосували спроквола, а були й такі, що наважувалися зайти до кабіни, хоч лейтенант запрошував усіх, особливо чоловіків:
— Заходітє, заходітє, не пожалеете!
І ті, що в кабіни заходили, мене найбільше цікавили: мусив навести кілька патріотичних написів на бюлетенях. По секрету домовився з головою, що він, коли голосуватиме, напише подяку товаришеві Сталіну (це в нас називалося "організувать матер'ял"), але одного бюлетеня було для мене замало.
Та ось проголосували майже усі, швидко темнішало. Знадвору донеслись чоловічі голоси, жіночий розпачливий плач. Я, зацікавившись, виглянув.
Поруч із ґанком стояла ота крита машина, довкола неї тупцялися озброєні енкаведешники.
— Рразойдісь!.. Рразойдісь!..— кричали вони на жінок, що, плачучи, намагалися прорватися до машини. Нічого не розуміючи, я підійшов до сержанта, запитав, чого плачуть жінки, чого вони добиваються.
— Плачут потому, што дури! — відповів сердито сержант.
Вже пізніше я з'ясував, чого плакали жінки.
Лейтенант недаремно лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по ен-каведешникові з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши, надвір, а тут енкаведешники:
— Ану наклонісь!
Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче, додому, а якщо посилана крейдою — паняй до машини!
— А як чоловік написав щось патріотичне? — спитав я лейтенанта, який добряче підпив за вечерею: ум'яли цілого кабана, списаного в рахунок поставок.— За товариша Сталіна?..
— Разбєрьомся,— гикнув лейтенант.— Слічім почерк, нєвіноватих атпустім.
А перед вечерею, замкнувшись, висипали бюлетені з урни, стали підраховувати голоси. В тому підрахуванні брали участь і члени комісії, і представники з району, і навіть лейтенант, що походжав, заглядаючи їм через плечі. Він же й забрав усі бюлетені з написами, сховав до планшета. Серед тих бюлетенів лише один був із вдячністю товаришеві Сталіну (голова мене не підвів), на решті ж написане таке, що страшно було і читати. Суцільні прокльони.
Порахували зіпсовані ті бюлетені, дістали натомість нові, привезені про всяк випадок з району, стали писати на них патріотичні гасла.
— Дев'яносто дев'ять відсотків,— підсумував голова. І до секретаря, що писав протокол:— За кандидатів блоку комуністів та безпартійних проголосували дев'яносто дев'ять відсотків.
Цим і закінчилося голосування в глухому тому селі.
До району вертались по темному. Попереду гула вантажівка, натовчена дядьками по самісіньку зав'язку, за нею, розсипавшись у цеп, рухались ми, а за нами вже порожні сани. Лише тоді, коли ліс лишився далеко позаду, ми на них повсідалися, готові щомиті скочити в сніг...
Наступного дня я вже був у редакції. Сидів за письмовим столом, строчив кореспонденцію в номер з красномовним заголовком: "Голосують людські серця". Думки вискакували, як чортики з бочки, обкатані рядки лягали один до одного, наче й не я їх писав, а штампувала відрегульована добре машина.
Ось короткий виклад цієї кореспонденції, що була надрукована дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот сорок шостого року в газеті "Радянська Волинь".
Вона починалася так: "Село не спить. Всю ніч вогні. Не проспати б".
Далі йшов опис виборчої дільниці з обов'язковою згадкою про товариша Сталіна. Який, звичайно ж, ласкаво всміхався з портрета.
"Шоста година, а вже появляється перший виборець. Це літня жінка — Ольга Базарна. Вона за всю ніч очей не зімкнула: боялася запізнитись.
— Мій син віддав своє життя у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками,— заявила вона, опускаючи бюлетені до урни.— Голосую за світле життя, що його принесла нам радянська влада, за дорогого товариша Сталіна!..
Восьма година, в приміщенні повно народу. Яскраве світло од ламп, урочисто лунає святкова музика. А люди йдуть і йдуть. До виборчої урни підходять селяни й селянки, опускають блакитні і білі бюлетені, відходять потім вбік і довго не розходяться. Діляться між собою враженнями, радістю, говорять про сучасне і майбутнє. А народний вождь Йосип Віссаріонович Сталін тепло і мудро посміхається до них з великого портрета".
Під кінець наводились патріотичні написи на бюлетенях, що їх полишили ощасливлені радянською владою селяни.
"Дев'яносто дев'ять відсотків голосів було подано за непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна!"
Ця кореспонденція була надрукована в нашій газеті без жодної правки.
Нині ж думаю: чи могла з'явитися в той час інша стаття? Про те, як було насправді. Як ми підходили до села, розсипавшись в цеп, з автоматами напоготові. Як цілилися у кожне вікно, йдучи вже селом. Як ястребки турили селян до дільниці. Про оті дві дірки над кабінами, з яких щедро сипалась крейда. Про закриту вантажівку, вщерть набиту дядьками. Про блакитнопогонного лейтенанта, який дбайливо сховав бюлетені з прокльонами: "Разбєрьомся!" І про те, як замість цих, вилучених, досипали уже нових з патріотичними написами.
Чи могла отака стаття з'явитись?
І де б я, автор такої кореспонденції, опинився б після того, коли б вона була надрукована? Де опинилась би вся редакція на чолі з Вами, Юхиме Антоновичу, коли б раптом узяла та й надрукувала б на шпальтах "Радянської Волині" отаку кореспонденцію.
Ловлю себе на думці, що надрукувати таку річ у радянській газеті — жоден тогочасний фантаст до цього не додумався б. Недремне цензорське око засікло б її ще в наборі, у гранках. Помітило б, вилучило б та й однесло б у відповідні інстанції.
За кожну критичну кореспонденцію, що таки з'являлася зрідка на сторінках нашої газети, Вам, Юхиме Антоновичу, доводилось воювати у різних інстанціях. Показуючи, що це не узагальнення. Прикрий випадок, нетиповий для нашої дійсності...
Але що найстрашніше: я тогочасний просто не зміг би написати той нарис по-іншому... Я щиро вірив у те, що Сталін дні і ночі не спить, піклуючись про всіх нас, його дочок та синів ("Всі ми Сталіна сини, Сталінові дочки"), що наш лад найсправедливіший та найгуманніший у світі, і цю мою віру не могло похитнути ніщо.
Хоча неправда, іноді моя віра у справедливість нашого ладу таки похитувалася.
Я вже згадував, що навпроти нашої редакції стояв будинок НКВС — велетенська похмура споруда, схожа скорше на в'язницю. Вікна в ній світилися майже всю ніч. Особливо вражали ковані залізом ворота, заввишки з наш двоповерховий будинок,— ті ворота не відчинялися ніколи, годі було здогадатися, що за ними відбувається.
Так от, відчергувавши всю ніч "свіжоголовим" ("свіжо-головим" у кожній редакції називався черговий, що вичитував щойно зверстані сторінки газети перед тим, як їх підписати до друку. Не доведи Господи якась груба помилка, якась не та навіть літера у такому слові, як Сталін чи Сталінград, і не один рік в'язниці тобі гарантований. Та не тільки тобі, а й авторові, та коректорам, і відповідальному редакторові: усі ми висіли на одній ниточці, яку в будь-яку мить могли перерізати нещадні ножиці пильних органів, що день і ніч наглядали за нами. Ви, Юхиме Антоновичу, не втомлювалися розповідати про одного редактора районної газети, який у тридцять сьомому році застрелився з-за однієї літери, що вкралася в заголовок: замість "Выполняйте советы врача" там було надруковано "Выполняйте советы врага")... Тож, підписавши останню сторінку, я звівся з-за столу та й підійшов до вікна, за яким розгорався світлий по-весняному ранок.
(Продовження на наступній сторінці)