Так і прижився кіт у Максима й Марусі. Охрестили Мурком. Як заведе — духового оркестру не треба. Особливо коли його пестили. Візьме його Маруся на руки, гладить по шерсті єдвабній, гладить ще й примовляє: "Мурчику, Мурчику, ох ти ж блядунчику мій!" — то він і виводить, аж шибки у вікнах видзвонюють.
Тож Мурчик і звів поголів'я мишаче до терпимого мінімуму.
Можна було б жити спокійно, якби ж хата як хата була. Низька, ще й тісна, і повернутися ніде. Максимові, щоправда, і тут просторо, бо заходив до хати, лиш аби поїсти, поспати; навіть у дощ, в найлютішу хурделицю його й кілком не загнати під стріху... Наставить розхристані груди і все їх ніяк не остудить. Максим до морозів ходить у галошах на босу ногу і навіть узимку не знає, що таке шапка, — носить тільки картуза... Вітер, дощ холодающий січе, наче кригою, люди в плащах та куфайках, у хустках та шапках зубами вицокують, а Максим у сорочці, на грудях розстебнутій (ґудзики давно розгубив), у піджачкові благенькому, в галошах босоніж осідла мотоцикла і пече вздовж села, тільки вихор здіймається. Скільки падав з того мотоцикла, скільки курей передушив — не каявся. Раз налетів на свиней: поросят троє на смерть, мотоцикл через кермо, а Максим — на свиноматку. Все село качалось од реготу: летить свиноматка, вищить як навіжена, а Максим на ній верхи.
Вирахували з Максима за поросят передушених, ще й пригрозили, що одберуть мотоцикла, як буде гасати селом...
Отож Максимові хата не дуже й потрібна, головне — вид на Сулу з просторого дворища, що западає до лугу, та великий кущ калини при ній: як прикраситься червоними китицями, то й палахкотить усю зиму, в найлютіші морози. Максим зумисне не обривав аж до зими; вийде, гляне — всюди біло, аж сяє, навіть небо, здається, припорошене снігом, а калина стоїть мов жаром обсипана. Не витрима, проб'ється до самого куща (снігу — по пояс), одщипне кілька ягідок: на весь день гіркувато-солодкуватий присмак у роті.
А влітку, як на Максима, то й зовсім можна було обійтися без хати. На землю ліг, небом укрився — кожна травинка голос тобі подає. Не раз і не два, переважно в суботу, казав Марусі увечері:
— Я сьогодні в хаті не спатиму.
— Знову понесе на Сулу? — Маруся сердито.
— Та на Сулу ж. Може, яку рибину вибовтаю. Давно уже риби не пробували.
— І коли ти вгамуєшся?
А ніколи. До самої смерті отак братиме старого кожуха, що дістався од діда, та й пірнатиме в місячну ніч, зорями вишиту. Спускатиметься до сонної річечки, вбираючи босими ногами м'яке та приємне тепло розігрітої за день землі. Зіпхне човен у воду, візьме до рук весло і обережно, щоб не стукнуло, не хлюпнуло, не потривожило настояної на лугових травах пахучої тиші, попливе, попливе в сріблясту прозорість, в інший світ, як у казку. Геть од буднів, од клопотів, од виснажливої роботи щоденної, що засмоктує, як багнюка в болоті, не дає і на світ Божий глянути.
А краса ж яка, Господи! І чого воно люди живуть як сліпі, не бачать нічого?
Пливе отак потихеньку Максим, занурюючи обережно у воду весло, пливе і вбирає у себе всі звуки літньої ночі. Ось сплеснула спросоння рибина... Ось щось прошелестіло в стіні очеретяній... Не інакше — лисиця: вийшла, кумася, вполювати вечерю... Он стривожено крякнула качка, покликала селезня: "Ти куди, старий, дивишся, не чуєш — лисиця?.." Ось над головою промайнуло безгучно, як тінь... Мабуть, що кажан; кажани тільки отак і вміють літати... Затягнув свою набридливу пісню комарик та й примостився на Максимовій шиї... "Лети геть, поки живий!" — махнув обережно рукою Максим: в таку ніч і на комара не піднімалась рука... А човен пливе та й пливе, здається, що й веслувати не треба.
Вигрібся на Сулу, вибрав берег вищий, де очерети трохи одступились од річки, підтягнув човна, щоб не знесло течією, розіслав кожуха та й ліг — обличчям до неба. Сіється тихе зоряне світло, омиває всю душу, і здається Максимові, що вже й тіло його таке ж невагоме й прозоре, як увесь оцей простір довкола. Що він уже й не лежить на землі, а піднявся легенько над нею і пливе, пливе, ледь погойдуючись, над очеретами й заплавами, над усім оцим неполоханим царством, якому кінця-краю немає...
Лежить, широко розплющивши очі, Максим, і йому до сліз шкода людей, які не бачать оцієї краси: позашивались в хати, наче кроти в нори. Тільки кріт од роду сліпий та ще й, мабуть, глухий, то вже його така доля кротяча — весь вік прожити в землі. А ти ж людина, людина! — Бог тебе сотворив не для того, аби ти далі свого носа не бачив. Чи не того люди такі злі та лайливі, що жодного разу не припливуть отак на берег Сули, не прополощуть душу свою в отій тиші великій, не вслухаються в одвічний поклик землі... Коли усі клопоти, всі неприємності, всі образи і біди раптом здадуться такими дрібними, такими не вартими уваги, що не треба їх і брати до серця. Бо ти один раз прийшов у цей світ неосяжний і твоє куценьке життя більше не повториться ніколи.
Ніколи...
Отак лежить лицем до неба Максим, лежить та й незчується, як і засне. І сон теж не такий, як у хаті, — темним клубком, — а легкий та прозорий, пропахчений дикою м'ятою, що поросла густо довкола.
Прокинеться, весь у росі, як і трави довкола, і ще по темному сідає до човна. Доки довеслує, почне й розвиднятись, і Максим, зійшовши на лужок, обов'язково нарве квітів. Та не просто нарве, а підбере квітку до квітки, пелюстку до пелюстки, колір до кольору так, щоб і росу не струсити, та й понесе Марусі. Зайде до ще сонної хати, обережно до ліжка скрадеться, примостить біля щоки, аби вона, очі розплющивши, одразу ті квіти побачила.
Маруся ті квіти одразу й побачить. Побачить і дорікне чоловікові:
— Краще б ти трави телиці вкосив!
Бо де ж це видано, щоб у селі чоловік жінці квіти підносив! Дізнаються — засміють!
І, поспіхом ті квіти прибравши, нишком телиці й згодує.
Іще одне світле віконце в житті Максимовому: телевізор. Клуб кіноподорожей.
Ні в кого на селі ще тоді не було кольорового, тільки в Максима. Змотався аж у Черкаси, виклав усі свої заощадження, привіз, як лялю, в колясці. Того ж дня поїхав до майстра і, коли антену поставили та ввімкнули телевізор (екран так і заграв барвами), сказав Марусі:
— Теперички і в кіно ходити не треба.
Щосуботи, в день показу кіноподорожей, особливо старанно голився. Діставав чисту сорочку, одягав єдиний святковий костюм, взував нові, ще до ладу не розношені черевики, сідав до екрана. І тоді ні заговори до нього, ні підійди. Хай і хата загориться — ухопить щонайперше телевізор. Нестиме й очей з екрана не зводитиме.
Якось (Максим "мандрував" саме по Африці) голові припекло приварювати петлі до металевих дверей в гаражі. Скомандував парубчакові, який саме на мопеді під'їхав:
— Ану змотай до Максима, хай бере апарат та чеше сюди! Той, радий старатись, і покотив.
— Дядьку Максиме, голова казали, щоб ви брали апарат та чесали до нього!
— А що там горить? — не одводячи погляду од екрана, поцікавився Максим.
— На двері петлі наварювати.
— Передай, що мені зараз ніколи. Як упораюся, так і прийду. Парубчак до голови:
— Дядьку голово, дядько Максим передали, що їм зараз ніколи!
— Що там у нього? — голова роздратовано. Звик, щоб усяк біг спотикаючись, коли покличе.
— Вони телевізор дивляться.
— Телевізор! — сказивсь голова. — Я йому покажу телевізор! Мотай і скажи, щоб одна нога була там, а друга тут!
Парубійко знов до Максима:
— Голова сказали, щоб одна ваша нога була тут, а друга вже в нього! — закричав із порога.
— Що там горить? — Максим уже й забув, що йому перед цим казав парубійко: леопард саме скрадався до мавпи.
— Та до воріт петлі приварювати!
— До задниці собі хай приварить! — Леопард от-от стрибне на мавпу, а цей недоумок із своїми петлями!
Парубчак і попер до голови. Підкотив, закричав на всю вулицю:
— Дядько Максим передали, щоб ви оті петлі до задниці собі приварили!
Ну як голові отаке почути? Та ще при народові!
І не уникнути б Максимові біди, коли б голову не перевели невдовзі до району: директором птахофабрики. Голова — цар і бог на селі, незважаючи на всі перебудови та розвиток демократії: захоче — помилує, не захоче — зітре в порошок. Тож довелося б Максимові хапати під одну руку телевізор, а під другу Марусю й Мурка та й чухрати світ за очі, коли б голову не взяли до району.
З головою перемололось — накотилася на Максима інша морока: надумалась Маруся будувати нову хату. Аби була не гірша, ніж у людей. І хоч як опирався Максим, хоч як переконував, що і в цій ще можна кілька років пожити, Маруся затялася на своєму: "Або будуймося, або я з двору зійду!" Особливо після того, як із стіни до Марусі виткнувся вуж. Голова в голову.
(Продовження на наступній сторінці)