— Хай бачать! — Максим ладен був обійняти зараз увесь світ. — Ось побачиш, яким він буде угорі, на димареві!
"Ну, слава Богу, теперечки візьметься за хату", — думала Маруся. Уже міркувала, куди поїдуть по цеглу, де діставатимуть того каменю дикого, як підступитися до голови, щоб виписав цементу й лісу (на свого чоловіченька не дуже покладала надію), аж уранці Максим, провідавши коня, вернувся похмурий, як ніч:
— Не те.
— Що не те? — похолола Маруся.
— Кінь не такий! — сказав Максим роздратовано. — Не годиться з бляхи. Блищить, як каструля начищена!
— Та якого ще коня тобі треба! — закричала вже сердито Маруся. — Чіпляй цього й не вигадуй! — Наче вже й хата стояла збудована, й димар стирчав посеред даху.
— Еге, чіпляй... Як я його вже потовк...
У Марусі, що саме поралася коло печі, й горщик випав із рук... Цього разу Максим дістав десь латуні.
І знову ночі безсонні, бо й кінь на отих ескізах не такий, як уявлявся Максимові. Чогось не вистачало щоразу, щоб був як живий. Максим аж схуд, над конем тим мордуючись. А Марусі вже починало здаватись, що доки вони житимуть, доти її чоловічок прицюцькуватий коня майструватиме.
* * *
— Так чого ти топилась? — допитувався в Марусі Максим, коли повернулися з річки.
— Так... — Маруся саме перевдягалася в сухе. З обличчя її зійшов переляк, воно було в неї якесь аж ображене.
Максимові й помовчати б: хай би заспокоїлась жінка. Та нечистий смиконув за язика:
— Так! Так і діти не родяться! Ох і дурна ж!
— Еге, дурна! Бери та женись на розумній!
— Та де ж я її, розумну, знайду? — розсміявся Максим.
— Знайдеш... Уже знайшов... По всьому селу дзвін іде, одна я нічого не відаю! — По обличчі Марусиному вже котилися сльози.
— Ти що? — витріщив очі Максим. — Про що дзвін?
— Про навчительку, про кого ж іще!..
* * *
Отут, поки Максим прийде до тями, розповімо коротенько про вчительку. Або "навчительку", як її назвала Маруся.
З'явилася вона в селі минулого літа, якраз перед початком нового навчального року. Прибилася, казали, з великого міста, замалим що не з Києва. Та не сама, а з синком, ще немовлям. "Еге, — зметикували одразу в селі, — та вона не інакше як покритка! Десь, бач, нагуляла та й утекла подалі од сорому". І хоч учителька в той же день, як появилася в селі, розповіла цікавим кумасям, що була таки в шлюбі, та розвелася з чоловіком, — хто тому повірив, а хто й далі тримався попередньої версії: "Покритка, покритка, і не кажіть! І синок у неї байстрюк, на байстрюка он і схожий!" І цим, останнім, вірили охочіше, ніж першим, бо диму, як мовиться, без вогню не буває, бо чого б то їй кидати місто та забиватися в село, де кожне ще з пелюшок цілиться податись до міста. Цей аргумент був найвагоміший, подіяв він і на Марусю, тільки не на Максима:
— Ти що, під спідницю їй заглядала?
— Люди он кажуть...
— Люди!.. Люди й не таке сплетуть, лиш би грязюкою обкидати. В самих чорно в роті, то й іншого сажею мажуть.
— А звідки в неї дитина? — не здавалася Маруся.
— Звідки!.. Звідки й у всіх жінок.
— Так у них же чоловіки.
— А в неї що, не було чоловіка? Вітром надуло?
— Та казала, що був... Що розвелися.
— От бачиш! А ти — покритка!
— Так хіба ж то я, — вже виправдовувалася Маруся. — Люди кажуть...
— Люди!
Максим ще довго не міг заспокоїтись. Спитав за вечерею:
— Так до кого її поселили?
— До Мартинчихи, до кого ж іще. — В їхньому селі якось виходило так, що хто не прибивався — зупинявсь у старої Мартинчихи. Може, тому, що недалечко од сільради й жила, та ще й сама як палець: ні дітей, ні онуків, тільки коза, яка разом із хазяйкою й спить. У більшій кімнаті. А вже в меншій — гості зальотні. Те тиждень, те — місяць, а те, може, й рік, поки знайде собі людськіший притулок чи забереться геть із села. Тож учительку до Мартинчихи одразу й спровадили.
— Знайшли у кого селити! — пирхнув Максим. — Та ще з малою дитиною!
— Ліпше б до нас? У нас же хата нова! — вколола чоловіка Маруся. — На чотири кімнати, ще й кухня і ванна.
Максим одразу і вмовк. Що міг сказати Марусі, коли ще коня до пуття не довів? Два листи латуні зіпсував, не рахуючи бляхи.
А вчителька все не йшла йому з думки. З міста, з асфальту та в їхню багнюку. Пройдуть дощі — одну ногу висмикнеш, другу залишиш. "Як вона, бідолашна, й житиме? Та ще з малою дитиною... Байстрюк!.. Щоб же вам і язики покорчило!"
Вранці йшов до батьків (була саме неділя), не витримав, завернув на ту вулицю, де жила Мартинчиха. Підійшов, а в дворі щось цюкає. Глянув через тин — учителька. В міський одяг вбрана: акуратний жакетик, вузенька спідничка, на голові червоний берет, як він і тримається, а на ногах — черевички модельні. Вчепилася обома руками у важкенну сокиру і цюк-цюк по колоді. Та все кожного разу в іншому місці, здається, що й колода регоче з дроворуба небаченого.
"Довго ж ти, голубонько, отак дрова рубатимеш!" Не витримав, пройшов у ворота, що завжди були навстіж. Привітався, спитав:
— А що це ви робите?
— Та ось рубаю. — Дістала чистеньку хустину, витирає змокрілого лоба.
— А дайте я.
— Що ви, незручно.
— Незручно буде, як ногу собі розпанахаєте. — Максим уже тримав сокиру, прицінявсь до колоди. — Ану відійдіть!
За годину нахекав цілісіньку гору.
— Ці спалите — ще позовете.
— Та що ви... Не знаю, як вам і дякувать... Може, зайдете, я вас хоч чаєм почастую?
"Чаєм?" — ледь не розреготався Максим. Ну чудасія! У них у селі якщо і частували, то сорокаградусною, а то й на всі шістдесят. Це коли не казьонкою, а власного виробництва. Такий піднесуть первачок, що люлі-гулі...
— Дякую, до чаїв ми не дуже тут звичні.
А все ж зайшов: цікаво було глянути, як ця зальотна птаха у них влаштувалася.
Чисто, прибрано, все завішано та застелено: невелика кімната аж сяє. Недарма ж у народі кімнати такі називають світлицями. Стіл, два стільці, ліжко, на якому, мабуть, ще пращури Мартинчихи спали, і на ліжкові тому — дитинка у сповитку. Тільки й видно, що соску червону. Стримить непорушно: заснуло мале.
Та не в дитину вп'явся очима Максим — в етажерку, що стояла в кутку, всуціль книжками заставлена.
— Ото все підручники?.. Глянути можна?.. — У дитинстві Максим до книжок був байдужий. Може, тому, що мав справу в основному з підручниками. Алгебра, хімія — суцільна нудота! Максим коли переходив з класу в клас, то підручники, які вже були непотрібні, обов'язково закопував. Чим нудніший підручник, тим глибшу вибехкував яму. Покладе на дно, ногою притопче, землею засипле, ще й хрестика прилаштує на горбочкові. Поки семирічку скінчив, ціле кладовище виросло край городу під лісом.
Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.
Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.
І ось знову стояв перед книжками. "Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?" Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.
Підійшов ближче. Одну висмикнув... другу... "Канада, що пахне смолою..." "Народжена вільною..." Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.
— Налити іще?
— Дякую, напився отак.
Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.
— Оце якби почитати.
— То візьміть!
— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.
— Беріть-беріть!
— Ну, гаразд... Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.
— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.
— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути...
Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. "Почитаю трохи, а тоді вже й піду".
Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він...
Читав, поки й Маруся повернулась з базару.
(Продовження на наступній сторінці)