А вона ще кілька разів приходила під ворота вдовички. Вже й поголос покотився селом, вже і вдовиця сказала Максимові, щоб вибирав: або вона, або ота ненормальна, бо люди вже в очі сміються. Та й Максимові кожну ніч починає здаватись, що оце зараз, коли він удовиці груди вминає, Маруся сидить під ворітьми, на нього чекаючи. У Максима вже й душа не лежить — з удовичкою бавитись. Яка тут у біса любов, коли оте дівча навіжене замалим не в ногах стирчить, приглядається, що вони виробляють.
Якось, проводжаючи Марусю додому (а що мав робити?), сказав жартома:
— І чого це ми з тобою без толку ходимо? Пора, мабуть, сватів засилати.
Воно, дурне, й повірило. Проводжаючи Максима після танців до удовички, похвалилося:
— А я батькам усе розказала!
— Що розказала? — Максим уже й забув про вчорашнє.
— Що я за тебе заміж виходю.
Максим ледь не впав. І того вечора не зайшов до знайомої хати. Отак і висиділа Маруся Максима.
* * *
Максим ще надіявся, що батьки не оддадуть за нього Марусю. Їй же й сімнадцяти не сповнилось, куди про той заміж думати! Батько її так сватам і сказав, потилицю чухаючи. Що, мо', ще трохи пождемо, воно ж мовби ще й не горить. Але мати Марусина, така ж, як і дочка, невеличка на зріст, одразу на чоловіка й насіла:
— А ти забув, яку мене брав? Скільки тоді мені було?.. Стоїш тепер, чухаєшся!
А тут ще Маруся:
— Як не віддасте, то втоплюсь або повішуся! Тож хотів не хотів, а мусив женитись Максим.
Ну, поженилися, діло, як то кажуть, не хитре. Привів Максим Марусю до двору, а спати їм ніде: батьки Максимові плодили дітей, не думаючи, куди їх потім тулити. То й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.
Максим у сім'ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам'ятає. Протягом дня тільки й чув: "Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?" Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.
Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.
— Максиме!
— Гов? — наче зі сну.
— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!
Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.
А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.
Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.
Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.
У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.
Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.
Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги... і ратиці... гриви, то ще цікавіше стало Максимові.
Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.
Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.
Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.
Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.
— Хіба що дядька Федосія?
— А що в дядька?
— Я в них аж двадцять п'ять рублів бачив.
— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.
— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.
— Коли?
— Та ще весною.
— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.
Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.
Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!
А мо', на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся... Що ж Маруся... Сама знала, за кого заміж ішла.
Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!
Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.
— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.
— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.
І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.
— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.
— Тобі що, не подобається?
Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:
— Тісно.
— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.
— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі намулюють.
І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти ("Та ти подивися, яке усе справне!"), Максим казав одне й те саме: тісно.
— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!
— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.
— Вернусь до батьків. Так і знай.
Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:
— Ходімо, я тобі щось покажу!
Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.
— Ну як?
— Ти оцю розвалюху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур'янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.
— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.
— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?
Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:
(Продовження на наступній сторінці)