«Друга планета» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Друга планета»

A- A+ A A1 A2 A3

Таткові мов аж соромно робити мені оті напучування. Але й він, і я розуміємо добре, що все це робиться заради спокою мами.

— Ти чуєш? — запитує мама вдоволено. — Чую...

— Він у нас мудрий хлопець. — Таткова долоня лягає мені на голову, і в мене аж перехоплює в горлі: так мені жалко зараз татка! Але я — мужчина, тож не плачу — тримаюся з останніх сил.

— Ну, пішли, — зводиться татко.

Я підхоплюю татків рюкзак, і ми виходимо з дому. І одразу ж немов потрапляємо в лазню: так парко надворі. Все небо у хмарах, вони обвисають, мов ковдра, — от-от проллються водою.

— Зливи не буде, — каже мама, глянувши на венеріанський опал, що у золотій обручці.

— Все одно парко, — каже татко, витираючи змокрілого лоба.

Я теж витираю піт, хоч зараз — що, зараз ми вже трохи звикли. А як прилетіли, отоді було! В перші дні надвір майже не потикалися: сиділи в кімнатах із штучним кліматом. Бо як вийдеш з будинку, так на тобі все й облипне. А дихаєш ніби парою. І весь час хочеться пити: скільки не п’єш, а в роті сухо. Венеріанські субтропіки, одним словом...

Зараз ми вже акліматизувалися, хоча нам далеко ще до Ван-Гена чи його синка, Жорки. Біжить за своїм татусем, аж підстрибує. Ач теж несе татів рюкзак, ще більший, аніж у мене.

Ван-Ген, вітаючись, тисне кожному руку.

— Як ваше здоров’я?.. Як ваше здоров’я?..

Питає навіть у мене. Він ввічливий. І мені дуже подобається.

На Ван-Генові зараз точнісінько такий костюм, що й у татка: з біотканини. Манюсінькі пелюстки на ньому відстовбурчені зараз: пропускають до тіла повітря. А піде злива — пелюстки враз опустяться і жодна краплина не попаде на тіло. У мене в самого є такий костюм, і я вже якось літав у ньому з тіткою Павлиною до найближчих гір. Це був наш пробний виліт, а незабаром ми вирушимо в справжню експедицію: шукати держи-дерево.

Привітавшись, Ван-Ген питає у мене:

— Ну, як, не надумався летіти із нами, Віть’ю?

Я знаю, що Ван-Ген жартує, і навіть не ображаюся на нього.

— Не надумався, — відповідаю. — Ми із вашим Жорою підемо за держи-деревом. Правда, Жоро?

Жора киває головою, що правда. І сміється при цьому. Він часто сміється, а обличчя у нього дуже рухливе.

Ми з Жоркою дружимо: уже встигли навіть побитися. Він мене укусив, а я йому пустив юшку із носа. І батькам своїм про це не сказали ні слова: ні я, ані Жорка. Так що Жорка — товариш на п’ять!

Жорка набагато нижчий за мене, а рюкзак несе, мов пір’їнку. І не пітніє ніскілечки.

— Тобі важко? — питає мене тихо. — Давай понесу й твій.

— Пхе! — відповідаю з погордою. — Це для мене дрібниці! — Хоч рюкзак все більше обтяжує плечі.

Ось і аеропорт, з якого летітимуть татко й Ван-Ген. Це, власне, й не аеропорт, а невеликий майданчик, вимощений плитами. З надтвердого матеріалу. Тут, на Венері, всі дороги вимощують такими плитами, бо асфальт чи бетон не протримався б і дня: трава порвала б на шмаття. Венеріани весь час воюють із нею: і переорюють, і випалюють, а сади обносять суцільними стінами. Ще й копають рови з отруйною рідиною.

Отака тут трава! Ляжеш на неї й не встанеш : так і проросте крізь тебе.

Поки я думав про траву, татко вже попрощався із мамою. Взяв у мене рюкзак, поплескав по щоці:

— Ну, тримайся, вояче!

— Триматимусь, — пробубонів я зніяковіло: мені дуже хотілося припасти до татка, але було соромно Жорки й Ван-Гена.

Татко поцілував мене й побіг до гелікоптера : Ван-Ген уже там — махає до татка рукою.

Ми стояли, аж поки яскраво-червона машина зникла за обрієм. Потім мама сумно сказала:

— Пішли, Вітю, додому.

Мені ж додому не хотілося. Ми із Жоркою ще вчора домовились: як тільки проведемо батьків, збігаємо на стадіон.

— Ти, я бачу, зовсім не сумуєш за татком, — каже з докором мама. — Ну, біжіть, коли вам так уже кортить, а я зайду до тітки Павлини.

— Я недовго, ма!

— Знаю я ваше "недовго"! Та бережіть ноги! — Мама чомусь найбільше боїться за мої ноги. Вона переконана, що з головою моєю нічого не станеться.

Мама пішла до тітки, а ми гайнули на стадіон.

Там ще нікого не було. Ми поганяли, поганяли м’яча, але вдвох було нецікаво. Жорка врешті запропонував:

— Пішли на спортивний майданчик!

На майданчик мені не дуже хотілося: я уже знав, що там Жорка дасть мені сто очок фори. Для нього що турнік, що кільця, що бруси — все одно. Літає на них, наче птах, такі сальто викручує, що всі наші земні чемпіони позеленіли б од заздрощів. Я в порівнянні з ним — ганчірка підвішена, хоч маю перший спортивний розряд.

Та воно і не дивно. Якби я мав такі руки і ноги, я теж не одставав би від Жорки.

— Пішли краще скупаємося, — кажу я товаришеві: Жорка у воді проти мене — слабак. Він чомусь боїться води: як відчує, що ногою вже дна не дістане, так і вигрібає щосили до берега. І пливе по-собачому: брьохає щосили ногами й руками, аж бризки летять. А щоб пірнути — про те й мови немає! Скільки я його вмовляв, так і не наважився.

Тож Жорка хоч і погодився іти купатися, але не дуже охоче.

Потім ми знову ганяли м’яча, і я, звісно, запізнився додому, і мені влетіло од мами.

— Ти зовсім пустився берега! — сказала вона під кінець. — Зрадів, що татко поїхав.

Це мене найбільше образило: татка я дуже люблю. Весь вечір сидів непорушно у кріслі й думав про нього: як вони там із Ван-Геном? Продираються джунглями чи спускаються на плоту річкою?

Потім пішов у татків кабінет, глянув на карту. Спершу не помітив нічого, хотів уже був вийти, та зненацька на ній наче блимнула якась крихітна іскорка. Я аж дух зачаїв! Придивився пильніше — вогник! Один і другий...

— Ма-а! — закричав я щосили. — Ма-а!

Вбігла перелякана мама.

— Що сталося?

— Татка ось видно!

Мама так і кинулася до карти:

— Де?

— Та он, ти не туди дивишся!

Мама врешті побачила вогники. І тільки побачила — сльози з очей. Дивиться й плаче. Ну, чого б ото плакати? Тут радіти треба, що татка побачили!

Мама довго дивилася на вогники, що ледь помітно рухалися по карті. Ось вони зупинилися.

— Що це із ними? — занепокоїлася мама.

— Мабуть, зупинилися на ніч.

Мама глянула на годинник:

— Ай справді, вже пізно... Іди, Вітю, спати.

— А ти?

— Я ляжу тут, на канапі,

Я догадався одразу: мама і вночі не хотіла відходити од карти. І вранці, коли я іще спав, мама легенько поторсала мене за плече:

— Вітю, вставай: татко вже встав!

Я, як був у трусах, зірвався й бігцем до карти: два вогники вже рухалися вздовж невеличкої річки, що губилася в джунглях.

— Давно вони встали?

— Вже більше години.

Мама, певно, не спала всю ніч: стерегла татків сон.

— Ти ж, Вітю, снідай уже сам.

— А ти?

— Я вже поснідала. Мені треба бігти, бо я запізнююся на роботу. (Скільки пам’ятаю маму, вона завжди запізнюється. І годинник у неї постійно відстає.)

— Ти в лабораторію?

— А куди ж іще! — відповідає заклопотана мама: вона саме причісується.

Потім хапає сумочку, цілує мене наостанок і вибігав з кімнати. Я біжу до вікна, щоб подивитися на маму: вже на вулиці — строга, підібрана, на маму, якось і не схожа. Ось її наздогнала яскраво-червона машина, мама махнула рукою, машина зупинилася, осіла на землю: там було двоє венеріан. Один із них вискочив, відчинив дверцята, мама сіла — машина одразу ж піднялася над дорогою, трохи повисіла на місці, а тоді полетіла вперед.

Тепер я не побачу мами до пізнього вечора. Хіба що по відеофону.

Поснідав, став думати, що робити далі. Робити було що, варто лише свиснути Жорці, але мені захотілося побути самому. Раптом згадав: я ж пообіцяв таткові вести щоденник. Записувати все, що побачу без нього і що зі мною станеться.

Мені страх не хотілося сідати за писанину! Вони мені і в школі набридли, оті домашні завдання! І з літератури пиши твір, і з історії, і з географії. А я що, письменник? Я буду космонавтом, водитиму кораблі на інші планети. Або полечу до далекої зірки — шукати сліди розумного життя.

Та нічого не вдієш: дав слово — дотримуй! Бо татко, як повернеться, обов’язково поцікавиться щоденником.

Отже, так. Я прилетів на Венеру два тижні тому і за цей час уже побачив дуже багато цікавого. Ми зупинилися в спеціальному науковому центрі, де живуть лише вчені, не менш видатні, аніж у нас на Землі. Усі вони носять білі костюми, бо в чорних тут можна спаритись, так пече сонце. І ще ж рятує захисний екран, що довкола Венери, а то температура могла б піднятися до ста градусів: вода стала б кипіти й усе живе загинуло б. Навіть рослини.

А рослини тут незвичайні, я таких на землі й не зустрічав. Ось хоча б будяк. У нас він виростає по пояс... ну, по плечі людині... А тут наче дерево. Стовбур — не обхопиш руками. А дерева — справжні гіганти на двісті метрів заввишки! Росли б, мабуть, і вищі, але перешкоджає тяжіння: не витримували б стовбури.

Ми вже звикли до яблук, що важать десятки кілограмів, до метрових огірків і помідорів завбільшки з відро: принесеш такий помідор і їси цілісінький тиждень.

(Продовження на наступній сторінці)