«Друга планета» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Друга планета»

A- A+ A A1 A2 A3

Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.

— І справді опали! — сказала зачудовано тітка Павлина. — Та ви знаєте, хлоп’ята, що знайшли?!

І заходилася довбати стіну.

Тепер, коли в нас було мачете, справи пішли веселіше: глина так і сипалася донизу, опалова жила проступала все виразніше. Спершу тоненька, мов ниточка, вона грубішала прямо на очах: стала, як палець завтовшки... згодом як два... А коли ми видовбали цілу печеру, то із стіни засвітилася жила завтовшки з долоню.

Тітка Павлина тепер уже не квапилася: обережно зачистила стінку, дістала із рюкзака ганчірочку, намочила із термоса, промила жилу. І стінку одразу наче прорізала блакитна блискавиця — зверху аж до низу. А на тому блакитному тлі спалахували яскраво-червоні вогники. Вони весь час рухалися, весь час мов стікали донизу ясним ланцюжком.

— Красиво? — спитала тітка Павлина, обличчя її аж цвіло.

— Дуже красиво! — видихнули ми із Жоркою.

Тітка Павлина провела по жилі долонею, з жалем одірвалася од стінки:

— Час, хлоп’ята, рушати назад...

— А жила?! — в один голос закричали ми.

— Жила ваша нікуди не дінеться. От повернеться твоя мама, Вітю, отоді ти й приведеш її сюди. Знаєш, який це буде для неї сюрприз? Поки що ж ми заберемо ті, що надовбали... Тут хоч би ці донести.

Ми й справді надовбали цілісіньку гору опалів. І вже жалкували, що в нас усього один рюкзак: у тітки Павлини.

— Вибирайте більші.

Натовкли майже повен рюкзак і ще лишилося стільки ж.

— А ці сховаємо, — сказала тітка Павлина.

Стали збирати опали, складати під жилою. І тут Жорка закричав:

— Дивіться!

Ми повернулися до нього: Жорка пильно дивився на опал, затиснений у руці.

— Що там у тебе?

— Посинів, — відповів Жорка налякано.

Я й собі підняв опал, підніс до очей. Камінь, щойно блакитний, враз став густо-синій, а всередині вже металися наполохано вогники.

— Насувається злива, — стривожено сказала тітка Павлина.

І тільки вона оте мовила, як гори мовби зітхнули: глухий, ледь чутний гуркіт докотився до нас з неба.

— Треба тікати! — тітка Павлина похапцем одягла рюкзак.

Я уявив, який скажений потік помчить по цій ущелині, і весь аж здригнувся. А тітка Павлина вже спускалася донизу, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Швидше, хлоп’ята, швидше!

Позаду безугавно гримотіло. І хоч небо над нашими головами світилося сріблясто й чисто, нам уже здавалося, що ущелина пірнула в тінь, холодну та моторошну. Я не витримав і на ходу оглянувся: з-за гострих верховин, піднімаючись навально у небо, виростала чорна стіна. Важка та понура, вона аж клубочилася, і сліпучі блискавиці невпинно розпанахували її. З крутих стін ущелини од безперервного гуркоту сухо осипалася глина.

— Швидше, хлоп’ята, швидше!

Тітка Павлина вже біжить, і ми щодуху шпаримо за нею.

— Печера! — закричав раптом Жорка. — Оно-о печера!

Засапані, ми зупинилися, глянули догори. Метрів за двісті, прямо над нами, стриміла скеля і в ній чорніла велика печера.

— Подерлися! — скомандувала тітка Павлина і перша полізла на круту стінку.

Видиратися було дуже важко: суха глина осипалася з-під ніг, ми часто з’їжджали донизу. Добре, що подекуди траплялися кущики, за які ми щосили й чіплялися. В грудях у мене вже аж горіло, а серце калатало так, що в очах було чорно. Ми дерлися й дерлися вгору, а скеля мов одсувалася од нас, мов утікала.

— Перепочинемо, — прохрипіла тітка Павлина.

Впершись ногами у виступ, вона завалилася на спину. Груди в неї ходили ходором, а широко розтуленим ротом вона жадібно хапала повітря.

У мене теж, Мабуть, вигляд був не кращий. Тримаючись за кущ, щоб не посунутись донизу, я лежав, знесилений, і мені вже здавалося, що жодна сила на світі не примусить мене звестися, щоб знову дертися вгору. А гуркіт все наростав і наростав, нам уже доводилося щосили кричати, щоб почути одне слово. Величезна хмара, закриваючи небо, швидко котилася із гір.

— Рушаймо, бо ми тут не втримаємося! — закричала тітка Павлина.

Я глянув на її рюкзак і гукнув, щоб вона його кинула, бо тут і без рюкзака серце заходиться, але тітка Павлина чи то не почула, чи не хотіла розлучатися з опалами.

Ми дерлися все вище й вище, а блискавиці вже били поруч — суцільною вогняною стіною...

Ще метр... Ще два... Нарешті!..

Попадали на вході до печери, геть знесилені. І тільки попадали, як блискавиці затанцювали поруч, а од тріскоту захиталися стіни печери. Велетенська вогняна куля зависла прямо перед нами, шалено обертаючись. Печера враз наповнилася зеленим світлом, таким різким і нестерпним, що аж заболіло в очах. З пронизливим шипінням куля гойднулася вгору, попливла прямо на нас.

— В печеру!.. Швидко! — закричала тітка Павлина.

Я схопився, метнувся вглиб. І останнє, що побачив, це рюкзак із опалами, кинутий тіткою Павлиною. Печера враз наче вибухнула, розлетілася ка тисячі сліпучих скалок, мене одірвало від підлоги, крутонуло, пожбурило...

— Живий?..

Я увесь мокрий, а тітка Павлина ще поливає мене водою. Для цього варто лише виставити з печери пригорщі, і вони вмить наповнюються: водяна стіна реве за півметра од мене.

Я ніяк не можу зрозуміти, як тут опинився: адже добре пам’ятаю, що біг в глиб печери.

А вогняна куля?.. Де поділася куля?..

Обводжу поглядом високе склепіння, яке нависає над головою, і бачу, що воно все аж оплавлене.

— Встигла втекти! — весело кричить тітка Павлина: вона, мабуть, дуже рада, що я лишився живий.

Поруч щось заворушилося. Я придивився пильніше й аж звівся: Жорка! Ота блискавка геть спалила на ньому волосся, і Жорка схожий тепер на обсмалене курча. Я не витримав і зареготав. Дивлячись на мене, розсміялася й тітка Павлина, а вслід за нами став сміятися й Жорка. Він аж через голову перекотився, такий був радий, що ми всі вціліли.

Постраждав лише рюкзак із опалами: лишилася купа білого попелу. Та ще мачете: лезо геть оплавилося, скрутилось, а руків’я обвуглилось. Згодом ми виявили, що блискавка вивела з ладу й датчики, вмонтовані в браслети.

— Не біда, — втішила тітка Павлина. — Гелікоптер все одно прилетить, а ми постараємося добратися до того місця, де він нас висадив.

Злива згодом ущухла. Поцьвохкала на прощання блискавицями і посунула до джунглів. Ми вийшли із печери: прямо під ногами, виплескуючись з глибокої ущелини, ревіла вода. В бурхливому потоці, геть вкритому піною, миготіли то кущі, то цілі стовбури дерев. Вода жбурляла їх од стіни до стіни, перевертала, підкидала угору. Я з жахом подумав, що було б, аби ми не встигли чкурнути з оцієї ущелини. І як ми тепер переберемося на той бік? Адже коли спаде вода, нам все одно ні спуститися, ні вилізти по крутих схилах.

Лишилося якось обійти ущелину.

Спершу подерлися вгору, але за якихось сотню метрів уткнулися в кам’яний виступ: навіть Жорка не зміг видертись на нього. Спробували обійти, та тільки час змарнували: виступ тягнувся на багато кілометрів, і весь він був мов обструганий: жодної, бодай найменшої, тріщини, за яку можна було б зачепитися.

— Доведеться спускатися донизу, — сказала тітка Павлина.

Вона була похмура й стривожена. І я її розумів: донизу ущелина розширюється, тож там ще менше шансів перебратися через оцей бурхливий потік.

А ми ж повинні ще до заходу сонця дійти до того місця, де висадилися!

— Не вішайте носи, хлоп’ята! Проберемося!

Тітка Павлина знову бадьора й упевнена. І, дивлячись на неї, веселішаємо й ми.

Обережно спускаємося донизу. Кругом скелі й скелі, мокрі, слизькі, тільки й дивись, аби не зірватись, а потрапляєш на глину — ще гірше. Все так з-під ніг і пливе, рятують лише кущі, за які ми чіпляємося...

— Майданчик! — кричить Жорка, що йде попереду.

Ми обережно підходимо: Жорка стоїть на краю урвища, а внизу зеленіє трава і величезне дерево, над самісінькою ущелиною. Воно саме підіймає догори опущене гілля, розправляє згорнуте листя. Мені аж не віриться, що це — рослина, а не якась фантастична істота.

А трохи нижче починаються джунглі.

— Ну, здається, вибралися! — бадьоро каже тітка Павлина.

Вибралися то вибралися, а от як ми туди спустимося? І де знайдемо брід через оцей потік, що розлився справжнісінькою річкою.

А Жорка вже лізе донизу. Вхопився за кущ, що навис над урвищем, погойдавсь-погойдавсь і стрибнув на вузенький виступ, який витикався прямо під нами.

— Давайте сюди! — гукає.

Я глянув униз і позадкував: виступ стирчав над самісінькою прірвою, зірвешся — і кісток не збереш.

Тітка Павлина вхопилася за кущ, загойдалася. Потім, широко розставивши руки, стрибнула. Я аж очі заплющив од страху: здалося, що тітка не втримається на тому порожкові.

— Віть’ю, стрибай!

Розплющив очі, а тітка Павлина вже поруч із Жоркою.

— Стрибай! — кричить мені знизу. — Ми тебе підстрахуємо!

Щосили вчепившись за кущ, лягаю на живіт, обережно сповзаю в моторошну порожнечу. Повзу, і мені вже здається, що внизу нічого зараз немає: ні поріжка, ні тітки Павлини, ні Жорки — лишень прірва. Гілля тріщить, воно от-от обірветься, а мені ж іще треба розгойдатися, щоб втрапити на той поріжок.

(Продовження на наступній сторінці)