«Друга планета» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Друга планета»

A- A+ A A1 A2 A3

Що ж іще цікавого на Венері? Ну, різні рослини, які самі там розплодилися. Відбулися якісь таємничі мутації, як каже тітка Павлина. Вона саме за цим туди й їде: вивчати оті мутації.

Цікаво, візьме вона із собою Цезаря чи ні? Мабуть, не візьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме...

Що ж іще про Венеру? Здається, все. А про що не написав, те побачу на місці. Бо для чого тоді й летіти?..

— Багатенько ж ти написав! — сказав насмішкувато татко. — Аж дві неповні сторінки!

Прочитав надруковане, поклав до папки.

— Ну, біжи, відпочинь, роботяго!

Я пішов, трохи ображений. Цим дорослим ніколи не вгодиш.

Зайшов до своєї кімнати, взяв махольот, виніс на лоджію. Лоджія в нас величезна, більша за всі кімнати, разом узяті, і вся геть заросла травою, кущами, деревами, квітами: щоразу виходиш наче у парк. І метелики літають, і бджоли, є навіть дві ящірки: Кузя і Тузя; коли жили нижче, то часто прилітали синиці. Одна пара навіть гніздо в нас звила — минулого року. Так мама мені до того гнізда заборонила й підходити: боялася, що я пташенят налякаю. І Джека не пускала на лоджію, навіть квіти поливала сама.

Якось тітка Павлина, гостюючи в нас, запропонувала посадити дещо з отих, нею виведених, але мама рішуче відмовилася:

— Бракувало іще, щоб мене квіти ловили за поли! Або отого твого жахливого кактуса!

Тітка Павлина щиро образилася. І довгенько нас не провідувала. А потім вони помирилися, і тепер ми гуртом летимо на Венеру...

Я підійшов на край лоджії, глянув через бильця донизу. Ух-х... Наче над прірвою — аж голова пішла обертом. От звідки б стрибнути! Але я не наважуюся, хоч і знаю, що махольот не підведе: він сконструйований так, що весь час підстраховує того, хто ним користується. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.

Зараз увесь наш наземний транспорт — на акумуляторах. Під’їхав до станції, поміняв акумулятор — і котися хоч за тисячу кілометрів. А літаки й гелікоптери — ті на водневих двигунах. І всі підземні заводи та фабрики — електрика й водень.

Несу махольот до швидкісного ліфта. Натискаю на двадцятий поверх знизу: там стартовий майданчик.

На майданчику порожньо. Лише якийсь малюк вовтузиться біля свого махольотика. Аж сопе, бідолаха!

— Що, не виходить? — підійшов я до нього.

Малюк глянув на мене і засопів іще дужче.

— Ти ж не на ту кнопку натискаєш! Треба ось на цю.

Малюк аж одвернувся од мене. І знову став тицяти в ту ж кнопку, що й перед цим.

От дивак! Ну, хай потицяє, доки набридне.

Я натиснув на жовту кнопку — і махольот випустив крила. Величезні, легкі, опушені синтетичним пір’ям, точнісінько такі, як у птаха. У журавля чи в орла. Натиснув ще на одну кнопку, тепер уже червону, щоб пересвідчитись, чи все гаразд з рушійними пристроями. Махольот одразу ж ожив, задзижчав по-осиному, крила напружилися, махнули раз, вдруге — мене так і одірвало від підлоги... Вимкнув, пішов на край майданчика. Перед тим, як стрибнути, оглянувся на малюка : той і далі тицяв так само в одну і ту ж кнопку.

Просунув руки у спеціальні петлі під крилами, заплющив очі, стрибнув. Вірніше — не стрибнув, а ліг на крила. Вони одразу ж підхопили мене, понесли над лісом. Було таке відчуття, наче в мене вже не руки, а крила, як у птахів, я майже відчував, як туге, пружне повітря обтікало кожну пір’їну. Хотілося піднятися вище і вище, аж під оті он хмари, де кружляло кілька спортсменів, але мені поки що не можна, в мого махольота крила не червоного, а білого кольору, а це означає, що мені заборонено одриватися од землі вище, ніж на сто метрів. Ну, нічого, не довго лишилося чекати. Ось складу норми на кандидата у майстри і теж літатиму під хмарами.

Піді мною внизу, при самій землі, ширяють зовсім уже малюки: крила їхніх махольотів розмальовані всіма кольорами веселки. Наче метелики.

Різко спускаюся донизу, до невеличкої річки, де розташований пляж.

— Гей, шпінгалети, розлітайтеся, а то зіб’ю! — гукаю на малюків, і вони враз кидаються врозтіч.

— Не хулігань! — кричить мені вихователька: .крила у її махольота червоні. — Забирайся геть звідси!

От, уже й пожартувати не можна! Я мовчки облітаю малюків і спускаюся на пляж.

Нікого з товаришів не застав, навіть із тих, що ладні були й ночувати на пляжі. Цікаво, куди вони подалися? Може, гайнули до лісу — збирати суниці? Я постояв, постояв, вагаючись, чи не полетіти й собі, а потім вирішив поки що скупатися.

Досхочу наплавався і ліг на гарячий пісок. Пісок аж рипить. А сонце аж смажить. Цікаво, як зараз там, на Венері? Ех, жаль, хлопців нема — я б їм розповів, куди збираюся летіти...

А малюк отой полетів чи й досі мудрує над кнопкою? Ну ж і чудило! Жаль, що його тітка Павлина не бачила. Вона отаких любить найбільше: каже, що з них виростають справжні учені...

Ну й хай виростають! Я й не збираюся бути вченим: водитиму космічні кораблі. Спочатку міжпланетні, а там і міжзоряні. Хоч татко й твердить, що до зірок людство полетить ще не скоро, та я думаю по-іншому. Бо нащо ж тоді й жити на світі?

* * *

Ох і нудно ж мені було оці десять днів! Як я їх і витримав?

— Нічого не вдієш — карантин, — утішав мене татко.

Я сам знав, що карантин. Що на той корабель, яким летітимемо до Венери, ми не повинні занести жодної бактерії. Але десять днів просидіти в ізоляторі, проходячи безконечні медичні процедури, — не побажав би і ворогові! Як згадаю отой кабінет, в якому мені промивали шлунок, і досі нудить.

Тільки й розваги було, що мій татко. Він страшенно боїться лоскоту. Варто доторкнутися до нього зненацька, він так і підскочить. А тут лікарі наказують роздягатися й починають обмацувати холодними пальцями. Татко корчиться-корчиться, а тоді й не витримує: починає сміятися. До гикавки. І я сміюся, на нього дивлячись. І лікарі не витримують — починають сміятися. Не сміється лише мама.

— Ти як хлопчисько! — вичитує вона потім таткові. — За тебе аж соромно.

Татко винувато зітхає. Він і сам, мабуть, не радий, що отак боїться лоскоту, а тітка Павлина завжди додає:

— То в нього щось із генами. — І дивиться на татка так, що дай їй волю — розібрала б його на молекули.

— Так у них же пальці холодні! — не витримує татко.

— А ти не можеш сказати, щоб гріли? — запитує тітка Павлина. — Хай би спробували доторкнутися до мене холодними пальцями!

Я дивлюся на тітку Павлину і не уявляю лікаря, який насмілився б отаке із нею зробити. Всі лікарі ходять довкола неї мало не навшпиньках. Та що лікарі — її й дикі звірі бояться! Відчувають, напевне, що тітка Павлина може в будь-яку мить розібрати їх на найдрібнісінькі частки.

До того ж тітка Павлина, коли була молодою, закінчила школу карате. Була навіть чемпіоном. Вона й зараз може ребром долоні перебити отакенного дрюка! Чесне слово!..

Іще ми всі оці дні дивилися фільми про Венеру. Документальні. Про рослинний і тваринний світ, про природні умови, про життя і побут венеріан. Як вони там живуть, над чим працюють, як навчаються. Теж у школах і вузах, точнісінько таких, як у нас, на Землі. І окремо — фільм про держи-дерево. Разів із п’ять нам прокручували, на вимогу тітки Павлини. Бо це ж саме те, що їй потрібно, за чим вона і летить: рослина, яка загадково появилася на Венері. Венеріанська мутація.

Ох і страховисько ж, я вам скажу! Особливо, коли показали, як воно ловить і пожирає тварин. Моя мама зблідла і вийшла одразу, а я і тітка Павлина дивилися до кінця. І потім довго сперечалися з татком: є в держи-дерева розум, хоча б примітивний, чи ні.

Іще тітка сказала, що кадри ці — унікальні. Що держи-дерево мало хто бачив, хоча за ним полювала не одна експедиція.

— Чому?

— Бо воно має звичку рости в найнедоступніших місцях, — пояснив мені татко.

— Рости! — пирхнула тітка Павлина. — Ти говориш так, наче це звичайнісінька рослина!

— А що ж, як не рослина?

І знову зчепилися. Отак завжди: як зійдуться, так і заведуть суперечку. А встряне хтось третій — уже обоє на нього накинуться. Через те я завжди намагаюся триматися віддалік...

Мама ж ніколи не сперечається з тіткою Павлиною. Бо вона не генетик — геолог. Доктор геологічних наук моя мама! І летить не по держи-дерево, а по венеріанські опали.

Я опали ті бачив: мама якось додому приносила. Блакитні-блакитні, аж очі вбирають! Бірюза, і та здається набагато блідішою. А в центрі — вогник яскравий. Так сюди-туди й бігає.

Та якби вони були тільки блакитні, мама, може, ними й не зацікавилася б. А то вони ще й колір міняють. Перед грозою, перед раптовою зміною погоди. Стають сині-сині, аж чорні. А вогник усередині так і палахкотить, так і метається. Мама каже, що вчені до цього часу не можуть пояснити це явище. Є різні теорії, але жодна з них не дає вичерпної відповіді. Мама теж розробила власну теорію і тепер летить на Венеру, щоб розібратися: права вона чи помилилася.

Я ж думаю, що мамі й летіти не треба. Бо не було ще випадку, щоб мама в чомусь помилялася. Так, принаймні, твердить вона сама. Моя мама наперед усе знає. І коли щось трапиться, вона так і каже:

— Я так і знала!

Татко ж летить як соціолог і як історик. І таткові на Венері дістанеться, мабуть, найбільше. Я сам чув, як мама його умовляла:

— Ти про нас хоч подумав, якщо тобі своєї голови не жалко!

Але татко наполягав:

(Продовження на наступній сторінці)