«Боги на продаж» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Боги на продаж»

A- A+ A A1 A2 A3

Колонка про спорт. Не те! Дописи про культурні розваги. Знову не те! Гарячково пробіг всю сторінку і не знайшов для себе нічого. Ще раз став перечитувати. Ось воно! В кінці, перед прізвищем редактора, побачив невелику замітку.

"Зрікаюсь батьків!"

Бухнуло серце, гаряче вдарило в голову. Задзвеніло у вухах.

Зрікаюсь батьків...

"Я, студент другого курсу (четвертого курсу) Дмитро Коваленко (Василь Дубошей), зрікаюсь батьків (зрікаюсь батька) як класово ворожих Радянській державі. Я пориваю з ними (з ним) назавжди і клянусь бути до кінця відданим справі побудови соціалізму в нашій державі!"

Ні, він цього ніколи не зробить. Ніколи!

Зібгав газету, хотів жбурнути на підлогу, а рука сама поклала до кишені. І потім щосекунди, щомиті відчував ту газету.

Захотілося побачити Нелю. Так захотілось, як ще ніколи в житті. Подумав, що ось уже четвертий день не проводив її додому, кинувся до її аудиторії.

Носом до носа зіткнувся з дівчатами — Нелиними подругами. Знав їх усіх, і вони його знали. Приязно закивали до нього, заусміхались. "Ще не знають!"

— А де Неля, дівчата?

— Неля захворіла. В неї ангіна.

— Коли захворіла?

— Ще позавчора. А ти хіба не знаєш? Оце наречений!

Розгублений, вийшов з інституту. Так ось чого Неля жодного разу не заглянула до нього в аудиторію. Іншим разом він помчав би до неї, а тепер завагався. Врешті вирішив сходити, провідати.

Одчинив двері Нелин батько. Доцент їхнього ж інституту. Старорежимне пенсне, борідка лопатою.

— Добридень! Як Неля?

— Василю, проходьте.

Очі за шкельцями здавались розгубленими.

Провів до вітальні, посадив на стілець, хоч Василь і опирався: він же на хвилину заскочив дізнатись, як Неля.

— Як Неля, Володимире Олексійовичу?

— Неля лежить.— І, побачивши, що Василь хоче звестись, наставив долоні: — Вона саме спить, її не треба тривожити.— Посмикав себе за борідку (шкельця здригались збентежено).— Василю, я вас хочу спитати...— Прокашлявся, прочищаючи горло.— Що з вашим татом?

"Ось воно!" — подумав убито Василь. Не дивлячись на Володимира Олексійовича, відповів:

— Заарештували.— Й одразу ж додав гаряче: — Але його випустять! Розберуться і випустять... Це помилка, Володимире Олексійовичу!

— Будем надіятись... Будем надіятись...

Залягла важка пауза.

— То я, мабуть, піду,— звівся Василь.

— Так, так, ідіть.

— Передайте Нелі, що я заходив.

— Так, так, передам.— І вже на порозі, ховаючи за шкельцями очі: — Ви от що, Василю... Поки що до нас не ходіть. Не треба Нелю тривожити. Поки одужає... Добре?

Вискочив з таким відчуттям, наче йому дали ляпаса. "Ноги моєї у вас більше не буде!" Йшов — ніс на очах сльози. "Син ворога народу! Син ворога народу!" — лунало в такт крокам.

Прийшовши додому, подав матері пожмакану газету:

— Ось почитай. На останній сторінці.

— Що тут? — злякано сахнулася мати.

— Почитай. Он у кінці.

Мати взяла газету до рук, і газета одразу ж затіпалась.

— Хто такий Коваленко? — спитала не розуміючи.— Твій товариш?

— При чім тут Коваленко! — закричав він з досадою.— Мені пропонують так виступити! Мені, розумієш?.. Зректися рідного батька. Дали ось взірець, як писати.— Ткнув у газету.— А як не зречуся — витурять з комсомолу. І з інституту наладять... Кому він потрібен, синок ворога народу?.. Навіть Неля вже мене зреклася! — Він зараз вірив, що так воно й було.— Вигнали з дому: сказали й дорогу забути.— Махнув рукою, щоб не розплакатись, побіг до себе в кімнату. Впав на ліжко, зарився обличчям у подушку. І так пекло, так пекло Василеві, що кричати хотілось!

Зайшла мати. Причовгала, мов нездужала. Поклала газету на стіл, сіла біля сина, важко зітхнула.

Василь лежав уже голічерева. Втупився застиглим поглядом у стелю. Материна рука потяглася до його голови, лягла на волосся. Звично погладила.

— Слухай, сину, що я надумала.

Василь мовчав: не хотілось ні озиватись, ні слухати.

— Батькові, синку, вже нічим не поможеш... Я там надивилась, наслухалась.— Мати щодня носила туди передачі.

— Що ви таке кажете, мамо!

— Кажу, що є... Батька вже не повернеш... А тобі треба жити.— Мамина рука все гладила й гладила його волосся.— В тебе, сину, все ще попереду...

— Як, мамо, жити? — Відчував себе знову дитиною. Яка повинна слухатись матері.

— Напиши, синку, що тобі кажуть. Розумні люди тебе не осудять.

— А тато?

— Тато тобі сказав би те саме. Якщо повернеться, то все зрозуміє. А не повернеться...— Тут мамин голос урвався, в неї затрусилось обличчя. Поборолася з слізьми, що її, мабуть, здушили, знову провела долонею по його голові: — Завтра піди й напиши...

Він не погоджувався. Довго давав себе умовляти, хоч у душі уже знав, що іншого виходу в нього немає. Але чим ясніше те усвідомлював, тим дужче заперечував матері.

Нарешті здався:

— Гаразд... Напишу, якщо ви так уже наполягаєте.

Весь вечір був роздратований. Злий на себе, на матір, на весь білий світ. І мати не знала, на яку біля нього й ступити.

V

І ще на нього чекала неприємна розмова з сестрою. Віра жила в райцентрі, під Києвом,— примчала, як тільки одержала од мами листа. Мама їй усе й розповіла, бо від кого б іще могла дізнатись Віра, що Василь зрікся батька. Віра йому й одчинила, коли він повернувся з інституту (мама саме понесла передачу).

— Прийшов, писатель!

Стояла у дверях, зло дивилась на брата.

— Пропусти! — Василеві здавалось, що за спиною вже збираються люди.

— Батька заживо поховав! — Віра тінню ходила за братом, пекла його поглядом.— Як ти йому в очі дивитимешся, коли він повернеться?

— Він уже не повернеться.— Господи, йому й так жити на світі не хочеться, а тут іще Віра! Ну що вона хоче од нього? Що?!

— Тобі там добре за чоловіком, а мене виганяли з інституту. Ти б хотіла цього? Хотіла?.. Татові все одно не поможеш...

— Який же ти, Василю, мерзотник!

— Ну й не розмовляй з мерзотником! Вертайся туди, звідки приїхала!

— І поїду! Тільки маму з собою візьму. Лишайся тут сам, батькопродавцю!

Але мама так і не згодилась їхати до Віри. Покинути зараз Василька одного?.. І потім: хто ж носитиме татові передачі?.. Мама нізащо не згодилась, як Віра її не вмовляла, навіть кричала на неї, та краще, мабуть, було б, коли б погодилась. Бо однієї пізньої ночі (тато вже майже місяць сидів у в’язниці) у їхній квартирі так же коротко й страшно дзенькнув дзвінок.

Підхопились обоє одразу ж.

"За мною",— похолов Василь.

Мати, як була в сорочці, вбігла до нього в кімнату:

— Синку, втікай!..

Хапала за руку, тягла до вікна. Не усвідомлювала, мабуть, що вони живуть на третьому поверсі, а внизу вимощена камінням бруківка.

Вирвавшись з материних рук, Василь став одягатись. Його знову бив дрож, як і тоді, коли приходили за татом, в голові шуміло й дзвеніло.

А в коридорі вже розривався дзвінок. І гупали в двері.

— Зараз! — гукнув Василь і не впізнав свого голосу.

— Я!.. Я відчиню!..— Мати хоч тут хотіла заступить свого сина.

Цього разу прийшли лише двоє. В тих же пальтах і картузах, в тих же хромових чоботях. І такі ж безликі, Обшуку не робили, забрали не Василя — його матір.

Мати пішла якась аж весела.

— Зі мною все буде гаразд!.. Все гаразд...— говорила, посміхаючись, синові, поки й вивели, вже вдягнену, з квартири.

Так Василь лишився один, його знову викликали в комітет комсомолу, і в інститутській газеті було надруковане ще одне його зречення: тепер уже — матері. Як та газета потрапила в руки його божевільній сестрі, він так і не міг уяснити, тільки Віра знову ввірвалась до нього і під час дикої сварки вдарила його чимось важким по голові. Він не встиг навіть розгледіти, що вона тримала в руках, помітив тільки, як блиснуло щось металеве. Гострий біль — і втрата свідомості.

Василь майже місяць провалявся в лікарні, а сестру взяли до в’язниці. Вийшов Василь: через усю голову шрам і жодної на голові волосини — висипалось. З того часу й став постійно носити берет.

Іще лишилось кілька слів додати про Нелю.

Неля вийшла заміж за іншого, але не прожила з ним і року: батька її теж посадили, і чоловік одразу ж з нею розвівся. Василь таки одружився на Нелі, але до кінця своїх днів так і не міг простити їй зради.

VI

— Він сам про все це вам розповів? — запитав я Костя Костьовича. Мені щось не дуже вірилось, щоб така люднім, як Дубошей, була здатна до щирої сповіді.

— Що вам сказати...— Кость Костьович зняв бриля, пригладив сиву чуприну.— А коли я вам скажу, що я там зустрівся з його матір’ю, ви мені дуже повірите?

— Ви?.. З його матір’ю?..

(Продовження на наступній сторінці)